Казнач. білети. Чим вони спочатку відрізнялись від банкнот

Сутність паперових грошей (білетів державної скарбниці) у тому, що це - грошові знаки, що випускають для покриття бюджетного дефіциту й звичайно нерозмінні на метал, наділені державою примусовим курсом. Емітентом паперових Грошей є казначейство. Держава використає випуск паперових Грошей для покриття своїх витрат. Різниця між номінальною вартістю випущених Грошей і вартістю їхнього випуску (витрати на папір і друкування) утворять емісійний доход.

Паперові гроші являють собою нерозмінні на дорогий метал (золо­то) гроші, що випускаються державою для покрит­тя своїх (бюджет­них) витрат і наділяються нею примусовим курсом. Вони законодавчо визначаються обов'язковими для приймання всіх видів платежів. Па­перові гроші виступають завершеною формою знака вартості. Вони відірвалися не лише від субстанціональної вартості грошей, а й від ре­альних потреб обігу. Мірилом її емісії стає не потреба обігу в платіж­них засобах, а потреба держави у фінансуванні бюдж. дефіци­ту. Такі гроші ще називають казначейськими білетами.

Визначальні оз­наки паперових грошей такі:

а) випуск їх для покриття бюджет­ного дефіциту;

б) нерозмінність паперових грошей на золото;

в) примусове запровадження паперових грошей в обіг;

г) нестаб-ть курсу і майб. знецінення паперових грошей.

Ці ознаки властиві насамперед грошам, що емітують­ся безпосередньо урядом в особі Міністерства фінансів. Але цих ознак можуть набути і гроші, які емітуються банка­ми, зокрема центральним банком, якщо емісія їх спрямовується на фінансування бюджетного дефіциту. Про це переконливо свідчить досвід України 1991—1993 рр., коли кредитна емісія Національного банку перетворилася у ключове джерело фінансу­вання бюджетних витрат. Як наслідок — знецінення українських грошей за 1993 р. у 100 разів.

Банківські гроші — це теж неповноцінні знаки вартості, які емітуються банками на основі кредитування реальної економіки, завдяки чому їх випуск тісно пов'язується з потребами обороту, забезпечується їх вилучення з обороту при погашенні позичок і підтримка стабільної вартості. У цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима.

12. Цілі антиінфляційних заходів

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупи­нити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфля­ції. Однак це не означає виключення можливості нового нарос­тання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в су­купності уособлюють антиінфляційну політику.

Антиінфл. політика не може бути спрямована на уникнен­ня інфляції, її зникнення з реалій екон. життя. Досвід високо­розв. країн, які мають багатовікову історію еволюційного роз­вит­ку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової ек-ки і мак­си­мум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контро­лю, який забезпечує її стримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфл. політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат­ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар­ною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грош-го регу­лювання, здійснюваного насамп. центр. банком країни і спря­мо­ваної на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюдж. дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямку.

11. Позитивні наслідки грошової реформи 1990-х рр. в Україні

Грошова реформа в У. почалася 2 вересня і продовжува­лась до 16 вересня 1996 р. Упродовж цього періоду вільно вико­ристовувались як гривні, так і карбованці. Це була найбільш ус­пішна з усіх грошових реформ, проведених до цього часу в країнах СНД. Найважл. її особливість - це насам­пе­ред її неконфіскаційний хар-р. Досить високим був і рівень її техні­чної організації. Реформа була прозорою і це різко виділяло її на тлі всіх попередніх грошових реформ, що проводились у респуб­ліках колишнього СРСР.

Уже за перших 15 днів проведення реформи було обміня­но 95, 5 % усієї готівки. Важливо підкреслити, що неконфіск. хар-р реформи став осн. чинником стримування різкого зрос­тан­ня цін. У період проведення реформи вони мало змінили­ся і встановлений урядом місячний мораторій на підвищення цін уже через півмісяця достроково було скасовано.

Позитивні моменти, до яких вона привела, а саме:

—Істотне зниження рівня інфляції за період з вересня 1996 р. по вересень 1997р. У 1997р. інфляція становила 110 %, що стало найнижчим її показником за весь попередній період.

—Укріплення стабільності курсу гривні стосовно долара, ні­мецької марки і російського рубля. Це дозволило вже в середині 1997 року ввести перший валютний коридор у межах 1, 7—1, 9 грн. за долар США, а це означало введення конвертації гривні за по­точними платежами.

—Зростання довіри до гривні, що знайшло своє виражен­ня насамперед у збільшенні на 120 % внесків населення в комерц. банки. Це привело до нарощування кред. ресурсів комер­ц. банків і дало змогу збільшити обсяги кредитування при одночасному зниженні середніх процентних ставок за банківсь­ким кредитом з 63 до 42%.

—Валові резерви Національного банку України зросли з 3, 8 до 5, 4 млрд. дол.

—Відбулися позитивні зрушення на вал. ринку, що знай­ш­ло своє відображення в збільшенні обсягів продажу валюти.

—Станом на 01.08.1997 р. видані комерційними банками кре­дити склали 6, 5 млрд. грн., що на 2 млрд. грн. більше, ніж рік тому до проведення грошової реформи.

Щодо загального підсумку грошової реформи 1996 р., то вона мала велике позит. значення для розвитку нашої ек-ки та продовження ринкових реформ. Найб. важливі явища, які тією чи ін. мірою стали наслідком успішно здійсненої рефо­рми:

—в Україні була введена власна національна валюта, а це один з найважливіших символів незалежної держави;

—курс гривні став стабільним і в наступні роки, він хоч і ко­ливався залежно від дії багатьох чинників, але ці коливання вже не були руйнівними для нашої економіки;

—гривня стала привабливою для громадян і господарю­ючих суб'єктів, а це, у свою чергу, сприяло нагромадженню, зменшен­ню бартеризації економіки, пом'якшенню проблеми неплатежів, послабленню рівня доларизації економічних відносин, розши­ренню довгострокового кредитування, припливу іноземних інве­стицій тощо;

—уведення нової валюти супроводжувалось деномінаці­єю, а це призвело до різкого скорочення в обігу кількості банкнот, зна­чно зменшило витрати і поліпшило бухг. облік, роботу суб'єктів господарювання й усіх тих, хто так чи інакше пов'я­заний з організацією руху грошей.

12. Осн. особливості грошового обігу в Україні на її суч. етапі

В У. процес формування ринкових умов і перехідний ха­р-р ек-ки наклали свій відбиток на загальну організацію грошо­вого обігу. На мікрорівні рух грошей як капіталу тільки-но розпочався. Суттєвою перепоною на цьому етапі розвитку гро­ш. обороту стає ще слабкий рівень організації банк. систе­ми. Активна акумуляція тимчасово вільних коштів і вико­ри­стан­ня їх як капіталу стримується не тільки рівнем доходів на­се­лення, але й недостатньою стаб-стю банк. системи, і як на­слі­док, і певною недовірою населення до цих фін. посередн.

Важливою проблемою організації грош. обігу на макро­рів­ні є той факт, що в державі протягом уже більше 10 років її незалежного існування має місце таке явище, як заборгова­ність по зар. платі. Сягаючи величезного розміру (у 1999 році заборгованість дорівнювала 6, 7 млрд. грн.), вона стримує рух то­варів та послуг. І хоча з 2000 р. з початком певного підне­сен­ня в ек-ці загальна заборгованість по зар. платі стала сут­тєво зменшуватись, вона ще залиш-ся значною, а це помітно гальмує процес сусп-го відтворення. Означена проблема по­си­лю­ється низьким рівнем зар. плати в осн. галузях нар. госп-ва і повільними темпами вирішення цієї проблеми. Так, сер.зар. плата в нашій державі в 2004 р. склала усього 590 грн.

На макрорівні грош. обіг в У. хар-зується та­кож недостат­ньо високим рівнем організації впливу держави на екон. про­це­си через грошову сферу. Це пояснюється як недосконалістю правового поля, у межах якого здійсн-ся рух грошей, так і не­за­вер­шеністю ринкових перетворень. Не останню роль щодо цього відіграє й відсутність досвіду в орга­нізації держ. регу­лю­вання саме в умовах ринкової ек-ки з урахуванням тих особ­ли­востей, які притаманні ек-ці України.

В структурі грош. обігу У. надто велика частка готів­ко­во­го обігу. Так, за станом на поч. 2002 р. в загальній масі грошей (за агрегатом МЗ) готівка становила 43, 4%, а поточні депозити — близько 23%. Така стр-ра грош. обі­гу У. хар-зує її з негат. сторони порівняно із західними країнами. Цей факт нерідко розцінюється як недолік грош. обороту та гро­шової системи взагалі, як негативне явище в дія-ті банк. системи, зокрема НБУ. Проте це скоріше закономірна реакція грош. обороту на проблеми і труднощі перехідної економіки України.

16. Антиінфляційні заходи: заморожування зар. плати і реформування цін

Одним з напрямків антиінфл. політики є політика дохо­дів, щопередбачає держ. контроль за зар. платою і цінами, щоб утримувати їх у рівновазі. Такий контроль може зводити­ся до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожуван­ня»), або встановлення тем­пів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. На практиці розроб­ки і здійснення антиінфл. заходів пряме регу­лю­ван­ня цін і зар. плати використовувалося в багатьох країнах. Це знай­шло вираження у заморожуванні зар.плати, що широко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і багатьох європ. країнах. Воно знаходило своє виражен­ня в домов­леностях з профспілками про припинення зобов'я­зань роботода­вців (як прав., зафіксованих у колективних уго­дах з профспіл­ками) про підвищення реальної зар. плати.

До досить пошир. заходів антиінфл. політики на­ле­жить також держ. регулювання цін. Воно може супрово­джуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередни­ків. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і ду­же поступово йшли до лібералізації цін. Так, Франція на своєму внутр. ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 році.

Ши­роко цей метод використ-­ся в Рад. Союзі. У краї­нах Захо­ду далеко не всі уряди наважували­ся застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соц. наслідки, адже заморо­жування цін — це пряме втручання в приватне підприємниц­тво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негат. наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне станови­ще трудя­щих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува­ла свої антиінфл. заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри­ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимоно­поль­ної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочен­ня держ. підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри­ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулю­ючої підприємницьку активність і зростання грош. заоща­джень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продукт-ті праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики.

14. Повноцінні гроші

У своєму розвитку Д. виступали в 2 видах: повноцінні Д. і неповноцінні Д. (знаки вартості, замінники полноц. Д.)

Повноцінні Д. – гроші, у к-рых номінальна вартість відповідає реальної, тобто вартості металу, з к-рого вони виготовлені. Вони виконують всі ф-ции грошей.

Повноцінні Д.:

- товарні Д.: * предмети першої необхідності; * прикраси

- металеві Д.: * шматки металу * монети

Нач. вихідною формою полноц. Д. минулого товарні Д. Спочатку – предмети першої необхідності: худоба, сіль, зерно, риба, хліб як найбільш ходові товари. На зміну їм у ролі Д. поступово прийшли предмети розкоші, насамперед прикраси: намиста, перли, хутра, ін. дорогоцінні вироби. В отлич. від предметів першої необх. вони були менш громіздкими, довше зберігалися мали більшу й більше стаб. ціну.

Як Д.. предмети 1-й необх. і предмети розкоші були доволько примітивними. Вони могли ф-ционировать поштучно, не підлягали розподілу, виступали у своїй природ. формі.

Другий великий поділ праці (відділення ремесла від землеробства) сущ-но розширило границі товарного пр-ва й обміну й прискорило розвиток ринку. В обмін стали надходити не просто избытки продуктів, а товари, спеціально изгот. для даної мети. Постійно розширювалися тер-риальные границі обміну. Тому ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги - бути однорідним, экон-ски діленим, здатним довгий час зберігати свою вартість.

. Д. були злитки різної форми. В обігу перебували разл. злитки з опред. вагою металу. У зв'язку із цим найменування багатьох ден. одиниць відображають вагові одиниці: фунт стерлінгів, марка.

Форма злитків обумовлювала опред. незручності. У кожній платіжній операції потрібно було зважувати злитки, визначати проби, ділити на частині. Пізніше зі стало виготовляти злитки металу по опред.формі, вазі й пробі й підтверджувало їх своїм штемпелем. Такі злитки одержали назву монети.

Перші монети з'явилися майже 26 сторіч назад у Др. Китаєві й Лидийском гос-ві. У Київській Русі перші карбовані монети датуються IX-Xв. Спочатку в обігу перебували одночасно зол. і сер. монети (златники й сріблярі). До золотого обігу країни перейшли в 2 стать. XIXв., лідер - Великобританія (1 місце по видобутку золота).

Причини появи бум. Д.:

1) видобуток золота не встигав за пр-вом товарів і не забезпечувала повної потреби в золоті;

2) зол. Д. високої портативності не могли обслуговувати дрібен за вартістю оборот;

3) зол.стандарт у цілому не стимулював з тов. й усл.;

4) стирання монет, у рез-тате чого повноцінна монета перетворюється в знак вартості;

5) свідоме псування металлич. монет гос.владою, тобто зниження металлич. змісту монет з метою одержання дополнит. доходу в скарбницю;

6) випуск казначейством бум. Д. із принудит. курсом з метою одержання емісійного доходу.

15. Зол. стандарт, його осн., базові положення

З розвитком тов. виробництва протиріччя, об'єктивно за­кла­дене в біметал. грош. системі, стало га­льмувати товарний обмін і в підсумку привело до заміни її у 2-й пол. XIX ст. моно­­мет. грош. системою. Однією з перших держав, що перейшла до зол. мономе­талізму, була Англія. Єдиним грошо­вим металом визнавалося тільки золото. Моне­ти із срібла переходили в розряд неповноцінних.

Монометалізм, заснов. на використанні золота як єдино­го грош. металу, привів до формування грош. системи – зол. стандарту. Її гол. особливості:

—Золото вільно оберталося, а золоті монети виконували всі ф-ції грошей.

—Неповноцінні гроші вільно і в необмеженій кількості обмі­нювалися на золото.

—Вивезення і ввез. золота з 1 країни в іншу було ві­льним.

Класичною формою вваж. золотомон. стандарт, за якого:

—золото виконувало всі функції грошей;

—в обігу перебували золоті монети та банкноти, розмінні на них. Уведення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них. Навпаки, їх часто намагалися позбутися як незруч­них в обігу;

—відкрите карбування монет із фіксованим зол. вмістом. Зол. вміст англ. фунта стерлінгів = 7, 32 г, долара — 1, 5 г, франка — 0, 29 г, марки — 0, 35 г, рос. рубля — 0, 77 г;

—вільний рух золота та іноземної валюти між країнами, вна­слідок чого відхилення вал. курсів від вал. паритетів відбу­ва­лося лише в межах «золотих точок».

Перехід до золотомон. стандарту забезпечував високий рівень стійкості нац. валют і створив сприятливі умови для без­пе­ре­бійного ф-ціонування золота як світових грошей. Усе це сприяло розвитку капіталіст. виробництва, становленню й укріпленню його кред. системи, піднесенню міжнар. торгівлі та міжнаро­дних кредитних відносин.

Золотомон. стандарт проіснував до Першої світ. вій­ни, з початком якої в усіх воюючих країнах (крім США) був при­пинений обмін банкнот на золото і заборонено його вивезення з країн. Після закінчення Першої світ. війни на поч. 20-х рр.. зол. стандарт було відновлено, але вже у вигляді золотозлитк. й золотодевізного стандартів. Золотозл. стандарт означав, що розмін банкнот на золото відновлювався, але тільки в об­мін на злитки. Золотозл. стандарт відновили країни, що воло­ді­ли, як напр., Франція та Великобр., значними золотими запасами.

У країнах, де держ. запаси золота відносно невеликі (Ні­меччина, Данія, Австрія та ін.), зол. стандарт був відновле­ний у формі золотодевізного. Його суть у тому, що нац. валюта не обмінювалася безпосер. на золото. Цей обмін був непрямим і відбувався через попередній обмін грошей на девізи, тобто на валюту тієї країни, в якій мав місце золотозл. стандарт. Золо­то­­дев. стандарт, закріплений міжнар. угодою в Генуї в 1922 р., отримав назву Генуезької валютної сис­теми.

Світова екон. криза 1929—1933 рр. (вел. депре­сія) при­ве­ла до скасування зол. стандарту в більшості країн. У 1931 р. його скасовано у Великобр. і Японії, а США від­мов. від нього в 1933р. Цей процес поширився і означ. ос­тат. крах зол. станд.

Проте декілька країн на чолі з Францією спробували утри­ма­ти зол. стандарт і утворили в 1933 р. золотий блок. До нього ввійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім до них приєдналися Італія й Польща. Однак цей блок в 1936 р. розпався, а його учасники змушені були ввести вал. обмежен­ня й відмовитися від розміну банкнот на золото.

Гол. причина краху зол. стандарту в тому, що розвиток товарного виробницт­ва вступав у суперечність з дуже стабіль­ною, але нееластичною і дорогою системою зол. стандарту.

17. Антиінфл. заходи в У. з 1991р. по 1993р.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її нас­лідками, який і складає, власне, антиінфл. політику держа­ви, у незалежній У. можна поділити на декілька етапів: 1991-1993, кінець 1993-вересень 1996, кінець 1996 – кінець 1999

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфл. політики. Він продовжувався з 1991 по кін. 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування ек-ки підняти вироб­ниц­тво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоре­сур­­сів, що надходили, гол. чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити, екон. зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення зар. плати. Усе це призвело до зростання дефіциту держ. бюджету, який покривався за ра­хунок використання потужностей друкарського верстата. Інфля­­ція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загроз­ливим явищем в ек-ці нашої держави. За суттю антиінфл. по­літику держави на цьому етапі можна назвати антиінфл-ю тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

В 1992—1993 рр. інфляція в У. досягла гіпервисокого рівня (2100, 0% та 10256, 0% відпо­відно), що є найбільш вражаючою особливістю інфл. процесу в У. Так, у Росії в перші роки перехідного пері­оду найвищою інфляція була в 1992 р. - 2609, 0%, що майже в 4 рази нижче, ніж в У. і в 1993р. У Білорусі найвища інфляція в цей період була в 1994 р. — 2321%, що в 4, 4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р.

Таку надто високу гіперінфляцію в Україні в 1991—1993 рр. можна поясни­ти двома групами причин:

1) обвалом «інфляційного навісу», одержаного У. в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін у 1991- 1992 рр., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в 1991—1992 рр. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса — в 1, 6 і 1, 9 рази відповідно;

2) надто ліберальною монетарною політикою, яку прово­ди­ли уряд та центр. банк У. Так, в 1991 р. дефіцит держ. бюд­же­ту становив 14% від ВВП, у 1992 р. він зріс удвічі і стано­вив 29% від ВВП. Органи монетарної полі­тики, насамперед НБУ, без особливого опору монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого кредитування бюджет­них потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті роки були для нього ще недоступними. Піти ж на скорочення бюджетних витрат заради оздоровлення грошей у владних структур не виста­чило ні політичної волі, ні глибокого розуміння серйозної загрози майбутньому України від гіпервисокої інфляції. Більше того, уряд, Президент та Верховна Рада поперемінно приймали протя­гом 1992—1993 рр. додаткові рішення щодо істотного підвищен­ня цін та проведення непланових фінансових витрат, мотивуючи їх гострою економічною чи соціальною необхідністю. Пов'язані з цим додаткові потреби в грошах догідливо задовольнялися НБУ за рахунок нарощування емісії грошей (у формі так званої кредит­ної емісії"). НБУ, по суті, повністю втратив у ці роки статус само­стійного, незалежного органу монетарної політики і слухняно проводив інфляційну політику, що диктувалася владними струк­турами переважно з політичних міркувань.

19. Як працівник кредитного відділу поясніть клієнту особливості споживчого кредиту

Споживчий кредит — продаж товарів у кредит або позику на купівлю товарів і оплату послуг, тобто К., який надається юрид. чи фіз. особам на споживчі цілі.

Суб'єктами цього кредиту є банки, спец. установи коме­рц. К., господарюючі суб'єкти, пов'язані з обслуговуванням насе­лен­ня, і саме населення. Об'єктом спож. К. виступають як товари, так і гроші. Формою організації спо­ж. К. є кредитна угода або кредитна картка, яка теж з'являється внаслідок укладення відповідної угоди.

Спож. К. пов'язаний з проблемами, що виникають під час реалізації товарів і послуг. Ці проблеми, як відомо, при­та­ман­ні насиченим товарним ринкам. Там, де існує дефіцитна ек-ка, там спож. К. або відсутній, або має місце за окремими товар­ни­ми групами чи навіть за окремими товарами.

За термінами спож. К. поділяється на короткостр. (до 1 року) і середньостр. Максим.й тер­мін спож. К. у високорозв. країнах зазвичай не перевищує 3 років. Що стосується довго­строк. К., то він існує як виняток, представлений кредитом під будівництво житла, і зазвичай виділяється в особливу групу так званого іпоте­чного К.

Забезпеченням спож. К. виступає товар, наданий у К., або регулярно одержуваний споживачем прибуток, на­пр. у вигляді зар. плати. Річ, надана в К. у випад­ку порушення умов креди­ту­ван­ня, може бути вилучена у його власника і продана з торгів. Утім, до цього фірми західних країн вдаються відносно рідко.

Спож. К. належить до числа дорогих, що означає високу процентну ставку. Зазвичай вона коливається в межах 15—30 %, але може бути й вищою. Гол. причинами доро­жнечі спож. К. є відносно високі витрати на його на­дання і великий ризик неплатоспроможності споживача.

Спож. К. відіграє важл. роль у вирішенні проблем реаліза­ції товарів і послуг, і в цілому прискорює їхній рух, відіграє значну роль у задоволенні соц. потреб населення. Він сприяє отриманню речей чи послуг значно раніше, ніж будуть накопичені заощадження для їх при­дбання, тобто дає можливість отримувати те, чого без цього К. довелось би ще довго чекати або що без К. взагалі бу­ло б недоступне.

Проте спож. К. може викликати й негат. явища. Так, в окремих осіб він створює оману багатства і це призводить до марнотратства, а згодом, коли борги досягають значних обся­гів, виникають серйозні труднощі з їх погашенням.

В Україні кредитними установами небанківського типу, що надають споживчий кредит, є ломбарди, кредитні спілки, торговельні організації

21. Чому попит на гроші – це попит на запас грошей, а не на потік грошей?

Попит на гроші — одне з ключових і найскладніших явищ ринку грошей. На відміну від попиту на звичайні товари попит на гроші виокрем­лює ту їх частину, яку люди бажають зберігати у ліквідній формі, а не в інших активах (акціях, облігаціях, нерухомості, антикваріаті тощо). Це означає, що попит на гроші необхідно розглядати, як попит на за­пас грошей, що визначається у певний фіксований час. Він відрізняється від попиту у формі потоку грошей, який вимірюється як обіг за певний час.

На відміну від звичайного попиту на товарних ринках, який формується як потік куплених товарів за певний період, попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент.Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб'єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину сво­го портфеля активів (багатства) в ліквідній формі. Якщо власни­ки портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (порт­фельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж. М. Кейнсом, котрий назвав своє трактування попиту на гро­ші теорією переваги ліквідності.

Трактування попиту на гроші як явища залишку зумовлює істот­ну відмінність його від попиту на дохід, що є явищем потоку. Хоч ці два явища тісно переплітаються, проте вони не збігаються ні за об­сягами, ні за напрямами і динамікою руху. Наприклад, економічний суб'єкт хоче мати в цьому місяці дохід 10 тис. грн., а запас грошей на кінець місяця — 4, 0 тис. грн. Якщо на початку місяця у нього не було запасу грошей, то це означатиме, що його попит на гроші зріс на 4, 0 тис. грн. Для його задоволення з доходу 10, 0 тис. грн. він по­винен витратити на поточні потреби 6, 0 тис. грн., а 4, 0 тис. грн. від­класти в запас. Проте він може задовольнити свій попит на гроші й іншим шляхом, наприклад, продавши частину наявних у його пор­тфелі активів, що не належать до запасу грошей, зокрема акції, ав­томобіль чи квартиру

Природа грошей як загального еквівалента визначається їх поход­женням.

Сутність грошей як загального еквівалента виявляється в то­му, що гроші: ……….

У процесі реалізації своєї сутності як загального еквіва­лен­та гроші виконують певні функції: міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження та утворення скарбів, засобу платежу, світових грошей.

20. Осн. стадії кредиту

К. як екон. явище являє собою процес, що хар-зується певним рухом елементів його стр-ри (об'єкта і суб'єктів). Рух К. має свою визначеність у часі та в просто­рі, має свої специф. законом-сті і є ключовою ознакою К. як екон. категорії.

Рух вартості як об'єкта К. проявляється в переміщенні її від одного суб'єкта кредиту до іншого, в переміщенні по стадіях кругообороту капіталу, між регіонами (країнами), між галузями та сферами ек-ки. Чим ширша сфера і більша різнонапрям­леність руху позиченої вартості, тим більшу роль відіграє кредит у процесі суспільного відтворення.

Стадії руху кредиту. Для розуміння суті К. важливе значення має рух позиченої вартості відповідно до розвитку кре­дитних відносин між двома суб'єктами, тобто на мікрорів­ні. Еко­н-ю основою цього руху, виділення його окремих стадій слугує кругооборот капіталу в процесі розшир. відтво­рен­ня. Рух капіталу в процесі відтворення на засадах круго­обо­ро­ту, що виражається формулою Г — Т...В...Т' — Г', забезпечує послідов­не проходження позиченою вартістю всіх стадій свого руху і по­вернення на висхідні позиції — до свого власника-кредитора. Цей рух позиченої вартості можна назвати відтворювальним і виразити формулою:

ВВ — НП — ОП... ВП... ВК — ПК — ОК,

де ВВ — формування вільної вартості у кредиторів; НП — розміщення вільних коштів у позички; ОП — одержання додаткових коштів позичальником; ВП - використ. позич-ком одерж. коштів на своїпотреби; ВК — вивільнення коштів з обороту позичальника; ПК — повернення позичальником коштів кредитору; ОК — одержання кредитором коштів, наданих у позичку.

Виходячи з цієї формули, можна виділити такі етапи відтворювального руху кредиту:

1-ша стадія — формування вільної вартості як джерела на­дання позичок (операція ВВ);

5-та стадія — повернення позичальником вартості кредитору (операції ПК—ОК) та сплата %. На цьому етапі завершує­ться рух позиченої вартості і закінчуються відносини між креди­тором і позичальником щодо даної позички.

Рух у 5 стадій здійснює лише К., що бере участь у фор­му­ван­ні капіталу позичальника. У цьому випадку позичена вар­тість може тривалий час затримуватися на 3-тій та 4-тій ста­ді­ях руху залежно від тривалості процесів виробництва та реалі­за­ції. Якщо ж К. не бере участі у формуванні капіталу пози­чаль­­ника, а використовується ним лише як гроші, то 3-тя та 4-та ста­­дії випадають і рух його здійснюється значно швидше. Прикла­дом такого К. є міжбанк. К. на підкріплення лік­від­нос­ті. У цьому разі банку потрібна позичка лише на момент визначення його ліквідності і тому вона може надаватися лише на дуже короткий строк (декілька годин).

Виділення стадій руху К. має дещо умовний хар-р, оскіль­ки всі ці стадії між собою нерозривно пов'язані. Зупинка руху на будь-якій стадії може призвести до розриву відносин між суб'єктами К., загрожує їх екон. інтересам. Проте таке вичле­нен­ня стадій руху сприяє не тільки кращому розумін­ню сутності К., а й усвідомленню механізму реалізації вза­ємовідносин між його суб'єктами.

23. Осн. фактори, що впливають на сукупний попит на гроші, механізм цього впливу

Представники всіх теоретичних концепцій попиту на гроші визнають зміну обсягів виробництва (або обсягів нац. доходу)ключовим чинником впливу на попит. Цей вплив обумо­влюється трансакційним мотивом нагромадження грошей — чим більший обсяг виробництва ВНП, а отже і нац. доходу, тим більшим може бути обсяг опе­рацій щодо його реалізації і тим більшим має бути запас грошей для виконання цих операцій. Цю залежність можна формалізува­ти як МГ = f (Q), де Q — номін. обсяг ВНП, МГ — обсяг попиту на гроші.

Зміна обсягу ВНП, у свою чергу, визначається двома самост. чинниками — динамікою рівня цін та рівня реального обсягу виробництва, кожний з яких може діяти незалежно 1 від одного. Напр., абс. рівень цін може зростати при незмін­но­му обсязі реального виробництва, і навпаки, останній може зро­ста­ти при незмінному рівні цін чи обидва показники мо­жуть зростати водночас, але різними темпа­ми. Тому зміну абс. рівня цін та реального обсягу ви­робництва можна розгляда­ти як самостійні чинники впливу на попит на гроші. Вплив кожного з цих чинників є прямо пропор­ційним — у міру зростання цін чи/та збільшення фіз. обся­гу виробництва відпо­від­но зростатиме попит на гроші, а при їх зниженні попит буде скорочуватися. Залежність МГ від указаних 2х чинників: МГ = f (Y, Р), де Y — фі­з. обсяг ВНП, Р — рівень цін.

При макроекон. підході до аналізу попиту на гроші з'явл. третій чинник— швидкість обігу грошей. Чим вона вища, тим меншим буде попит на гроші, і нав­паки. Тобто вплив цього показника на попит обернено пропор­цій­ний. Оскільки швидкість обігу грошей формується під впли­вом багатьох чинників, то всі вони опосередковано теж впли­вають на попит на гроші. Проте прибічники такого підходу до аналізу попиту на гроші вваж., що швидкість обігу грошей є відносно стабіль­ною, тому її вплив на попит мало відчутний. Тому до формули попиту на гроші чинник швид­кості, як правило, не входить.

При мікроекон. підході до аналізу попиту на гроші замість швид­кості обігу грошей викорис­т-ся чинник зміни норми %. Попит на гроші скоріше кореспондує з тривалістю збе­рігання їх запасу індивідом, яка є протилежним швидкості показ­ником руху грошей: чим довше вони зберігаються в індивідів, тим більшим буде їх залишок і тим рідше вони передавати­муть­ся одним індивідом іншому. А тривалість зберігання зале­жить від зміни очікуваного доходу на менш ліквідні (аль­тер­нативні гро­шам) активи, у т. ч. й унаслідок зміни норми %: у міру зростання очікуваного доходу (норми %) на альтер­нативні грошам активи тривалість зберігання буде скорочува­ти­ся і попит на гроші знижуватися, а в міру зниження очік-го до­ходу - зростати. Вплив цього чинника на попит вираж. фор­му­лою: МГ = f(R), де R — норма доходу на капіталізовані ак­тиви, яка значною мірою залежить від норми %.

Чинник інфляції впливає на попит на гроші в кількох на­прямах. В умовах інфляційного зростання цін запас грошей, який мають у своєму розпорядженні екон. суб'єкти, не­минуче знецінюється, і вони зазнають втрат, що само по собі провокує скорочення їх попиту на гроші. Крім того, інфляцій­не зростан­ня цін неминуче підштовхує вгору ставку % і всі інші очіку­ва­ні доходи на альтернативні грошам види акти­вів. Унаслідок цього буде зростати альтернативна вартість гро­шових запасів і скорочуватися попит на гроші. Разом з тим слід пам'ятати, що зростання цін є чинником позитивного впливу на попит, якщо воно не значне і не провокує інфляцій­них очікувань.

З інфляц. очікуваннями тісно переплітаються очікуван­ня погіршення кон'юнктури ринків узагалі, зокрема скорочен­ня товарної пропозиції, посилення товарного дефіциту, погір­шен­ня якості продукції тощо. В усіх цих випадках екон. суб'єк­ти віддадуть перевагу накопиченню багатства у товарній формі, а не в грошовій, і попит на гроші скоротиться.

22. Розкрийте основні фактори, що впливають на сукупний попит на гроші, і поясніть механізм цього впливу.

Спрос на деньги определяется величиной денежных средств, которые хозяйственные агенты хотят использовать как платежные средства. Спрос на деньги не тождествен спросу на денежный доход. Он показывает, какую часть своего дохода экономические субъекты предпочитают хранить в наиболее ликвидной форме — наличных денег (денежной кассы). Спрос на деньги представляет собой спрос на запас денег, измеренный в определенный момент. Спрос на деньги формируется во всех секторах экономики.

Держание денежной кассы на руках связано с альтернативными затратами и лишает ее владельца доходов, которые он мог бы получить, если бы купил на них иные виды имущества. В экономической литературе можно выделить две основные концепции спроса на деньги: классическую (монетаристскую) и кейнсианскую.

Неоклассическая школа. В рамках количественной теории денег спрос на деньги определяли в соответствии с уравнением И.Фи­шера:

M*V=P*Q

где М — количество денег в обращении; V — скорость обращения денег; 0. — реальный объем производства; Р — уровень цен. Скорость обращения денег означает количество оборотов в год, которое совершает в среднем денежная единица в результате при­обретения товаров и услуг. Заменим количество денег в обращении на величину спроса на деньги и преобразуем формулу/

Из уравнения следует, что величина спроса на деньги находится в прямой зависимости от уровня цен и реального объема производ­ства и в обратной зависимости от скорости денежного обращения.

Монетаристами также разработаны " портфельные " теории спро­са на деньги. В них спрос на деньги рассматривается в связи с зада­чей оптимизации портфеля активов экономических субъектов. Экономические субъекты формируют такой состав портфеля всех своих активов, который позволяет максимально удов­летворить их полезность от владения имуществом при определен­ном риске. В результате спрос на деньги как на имущество порож­ден не спекулятивным мотивом, а мотивом предпочтения ликвид­ности. В портфельных теориях делается акцент на функции денег как средства накопления или образования имущества.