Оря Галицька. Її редактори, її характер і доля

На народньому всеукраїнському ґрунті „Зоря Галицька" вдержалася лише в 1848-1850 рр„ коли виходила за редакцією А. Павенцького. Оцінку за цей період її існування дає в пізніших роках Йосип Лозинський у відповіді на анкету „Матиці галицько-руської" 1853 р.

„Моїм гарячим желанієм – каже він – єсть, аби „Зоря" мала тую саму повагу і участь у народа, яку мала за щасливої і всехвальної редакції Г. Павенцького – точно і о політиці і іних високих предметах писано, а громади, учителі шкілок, дяки, так добрі, як і образовані люде за тим письмом ся дерли – чому? Бо то розуміли".

Кажучи про наступи! роки, після відходу Павенцького і переходу,, 3орі Галицької" до редакції Гушалевича та Дідицького, він вказує, що – „Політика єсть в наших часах мірилом просвіщенія., На нещастя обі часописи наші (,, 3оря", „Вестник") так скупо нам тих вістей уділяли, же єдно число німецької газети, котра щодень два рази виходить, більше замикає в собі, як 4 числа обоїх наших письм цілого тижня".

Твердження И. Лозинського мали підставу. Всі часописи цього періоду і пізніші вказують на відсутність у їх провідників ясного погляду на те, яким мусить бути їх зміст, щоб притягнути увагу ширшого суспільства.

Було це фатальною рисою всієї української журналістики того часу.

„Зоря Галицька", що ще 1852 р. нібито продовжувала йти за програмою попередніх років, намагаючись звертати увагу на своїх сторінках на політичне, національне і міжнароднє життя, вже з 1853 р. стае часописом, присвяченим виключно „литературному, общеполезному и забавному читанню" з різнородним змістом.

Б. Дідицький, ставши редактором „Зорі Галицької", бачив, що різкий тон супроти народнього напрямку викликав з одного боку протести, а з другого – ширив зневіру, як в одному, так і в другому таборі читачів. Це вело до втрати поважної кількости передплатників. Тому вирішив він стати на інший шлях, вжити інших метод. Бувши послідовником думок Д. Зубрицького та Як. Головацького, він, щоб приєднати до себе навіть своїх ідейних противників, став на шлях злагіднення полеміки, часом навіть хвалив того чи іншого українського письменника, приділяв у часописі дещо уваги навіть українському історичному минулому тощо. Звичайно все це до певних меж, до певної міри. Метода ця дала свої позитивні наслідки. Почулися голоси признания з боку I. Головацького та інших з одного боку і М. Устіяновича та інших з другого.

Та через недугу у серпні 1854 р. Б. Дідицький примушений був залишити „Зорю Галицьку", а її редаґування передати Сев. Шеховичеві.