Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Індивідуальна робота – 1 година






1. Історичні періоди розвитку системи податків в світі, їх законодавче закріплення.

2. Скласти схему історичних етапів розвитку оподаткування в незалежній Україні.

Література:

Основна та додаткова: [1 -6; 11; 15-17; 21; 22; 25; 29; 30; 32-36; 38; 40; 42; 45-47; 53-56; 59-65; 67; 68; 70-72; 77; 79; 82-84; 87-95].

Нормативно-правові акти: [37; 39; 102-106; 112].

 

Вся історія існування податків свідчить, що інтереси платників податків завжди протилежні інтересам органів, які їх вводять і справляють.

Із податками людина зустрічається впродовж всього життя, тому студенту – юристу треба знати весь матеріал, адже це потрібно для майбутньої професійної діяльності.

Необхідно знати основні ознаки податків, їх функції, принципи побудови податкової системи, правові режими, які застосовуються до різних видів податків, зрозуміти, що таке податки, які вимоги пред’являються до податкових законів.

Важливо навчитися безпомилково аналізувати закони про податки та інше.

Найдавнішим джерелом державних доходів були домени, або державне майно, землі, ліси. Спочатку вони належали до власності монарха, доходи якого служили й доходами держави. Це були приватно – правові, а не публічно – правові доходи.

Іншим джерелом державних доходів виступали регалії – дохідні прерогативи казни, певні галузі виробництва, види діяльності, що приймалися у виключне користування казни і виключалися з суспільного обороту, із сфери діяльності населення: - безхазяйна регалія (вітер, вода, надра); - митна регалія (за проїзд); - судова регалія (судові штрафи, доходи від конфіскації); - монетарна регалія (право чеканити монету). Регалії стали перехідним ступенем до податків.

Поняття податок першим розкрив А. Сміт у роботі «Про багатства народів» - 1770р. За його словами «податок»- це тягар, що накладається державою у формі закону, який передбачає і його розмір, і порядок сплати.

Найбільшого розквіту податки отримують за умов розвиненої ринкової економіки. Саме вони стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фізичними особами.

Податки дуже складна і надзвичайно впливова на всі економічні явища фінансова категорія. Це обов’язковий елемент економічної системи держави не залежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі.

Об’єктивною реальністю є те, що за наявних економічних умов підприємницькі структури та громадяни повинні віддавати частку своїх доходів на загальнодержавні суспільні потреби, натомість одержувати від держави безоплатні блага та послуги.

Законодавче закріплення щодо оподаткування знайшло своє відображення в Конституції України ст. 67, 92, 116, 138, 143., Податковому кодексі України (далі ПКУ), інших законодавчих та нормативних актах.

Так в ст. 67 Конституції України, записано: «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом».

Першим етапом розвитку оподаткування вважають Закон України від 19 грудня 1992р. № 2886-ХІІ «Про тимчасове делегування КМУ повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання», що стало помітною віхою в регулюванні оподаткування, тобто відбувся «декретний залп» в галузі податкового регулювання, що практично привело до оновлення системи податків.

Якісне оновлення податкової системи України припало на 1994-1995рр. У цей період формуються стійкі, відпрацьовані податкові механізми. До 1994р. складається система місцевих податків і зборів, вводяться нові загальнодержавні податки.

22 грудня 1994р. прийнятий Закон України «Про державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів» 320/94 ВР і уведений в дію з 1 січня 1996р. Закон України від 2 лютого 1994р. 3904-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про систему оподаткування», уперше в податковому законодавстві України закріплено поняття податку, збору, обов’язкового платежу. Окремими статтями були деталізовані основні елементи податкового механізму.

Надзвичайно важливим документом є прийняття Податкового Кодексу України, Законом України № 2755-IV/ від 02 грудня 2010 року.

Податковий Кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків і зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Податкова політика – це система заходів, спрямованих на формування принципів, механізмів, рівня оподаткування, адміністрування податкових платежів до бюджетів.

Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення державної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може:

а) сприяти зростанню чи спаданню господарської активності;

б) створенню сприятливої кон’юктури на ринку;

в) умов для розвитку пріоритетних галузей економіки;

г) реалізації збалансованої соціальної політики.

Використовуючи ті чи інші податкові пільги держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, пропорцій у розвитку продуктивних сил.

Головними завданнями податкової політики на сучасному етапі є:

1. Зниження податкового тиску на платників податків за рахунок:

а) скорочення кількості податків і зборів;

б) поступового зниження ставок з основних прямих і непрямих податків;

2. Розширення бази оподаткування шляхом:

а) скасування соціально та економічно необґрунтованих пільг;

б) легалізація тіньової економіки;

в) впровадження податку на нерухомість.

3. Удосконалення, спрощення системи адміністрування податків і зборів.

4. Зближення податкового та бухгалтерського обліку.

5. Удосконалення механізмів оподаткування.

6. Адаптація податкового законодавства України до податкового законодавства ЄС.

7. Підвищення рівня податкової культури, взаємовідносин держави і платників податків.

Виходячи із загальної фінансової політики держави, мети та завдань податкової політики визначаються головні принципи її організації. До них належать:

1. Забезпечення реалізації головних напрямів державної фінансової політики на основі ефективного здійснення державної податкової політики, її напрямів та умов реалізації. Державна податкова політика при досягненні кінцевого результату повинна мати те саме спрямування, що й державна фінансова політика.

2. Стабільність нормативно-правового забезпечення, яке регулює податкову систему держави, зменшення різних доповнень до законів. Підзаконні акти не повинні суперечити головним законам або указам Президента.

3. Економічна зацікавленість. У сплаті податків повинні бути зацікавлені як платники (юридичні та фізичні особи), так і держава, яка має піклуватися про зростання добробуту населення, виконання в повному обсязі соціальних функцій та ін.

4. Соціальна справедливість як щодо юридичних осіб, так і щодо фізичних. Наприклад, ставки податків, тарифів або інших обов'язкових платежів повинні бути однакові для всіх платників.

5. Рівнонапруженість податкового тиску як щодо всіх платників податкових та інших обов'язкових платежів, так і в регіональному аспекті. Дотримання цього принципу пов'язане із суттєвим зменшенням пільг при встановленні податків різних видів.

6. Принцип вигідності для держави та платника податку. Сутність цього принципу полягає в тому, що платник податку повинен отримати від суспільства таку частину благ або послуг, яка задовольняла б його уяву про їх вартість. Під загальним благом розуміють ті вигоди, які платник податку може отримати і які фінансуються за рахунок бюджету. Відповідно до цього фінансування державного бюджету повинно проводитись за рахунок тих платників, які сплачують більші податки. Тобто податки можна розглядати як ціну послуги держави. Позитивним є те, що розмір податку пов'язується з витратами бюджету. Цей принцип має місце при встановленні митних тарифів, державного мита, сплати в соціальні фонди (соціального страхування, обов'язкового пенсійного страхування тощо).

7. Економічна ефективність. Усі витрати, пов'язані з організацією податкової діяльності, вилученням і зборами податків, повинні бути значно меншими, ніж результати цієї роботи. Насамперед це залежить від ставлення платника податків до виконання своїх податкових зобов'язань, а також від продуктивності праці самих податківців, від ефективності організації їх праці, ступеня технічного оснащення.

8. Гнучкість. Державна податкова політика повинна постійно пристосовуватись до чинної економічної системи, відображати зміни, що відбуваються в країні. Але це протидіє принципу стабільності нормативно-правової бази. Головним при здійсненні цього принципу є оптимальність при проведенні будь-яких змін і доповнень. Платник податку повинен бути впевнений, що та діяльність, яку він розпочинає і яка, за його підрахунками, буде ефективною, не стане для нього збитковою після початку роботи.

За характером державна податкова політика може бути дискреційною та антидискреційною. Такий розподіл залежить від циклічності розвитку економіки, стадій економічного розвитку суспільства.

Дискреційна державна податкова політика характерна для періоду, коли економіка держави перебуває на стадії спаду, тобто коли в суспільстві знижується попит на вироби, а відповідно, зростає перевиробництво товарів і в кінцевому підсумку знижується виробництво. У цьому разі держава зменшує ставки податків або надає податкові пільги фізичним особам з метою збільшення доходів громадян. При збільшенні доходів повинен зростати й попит споживачів. Таке збільшення відбувається, але залежить від особливостей характеру споживачів. У цілому всі доходи населення поділяють на три типи: товарні витрати (або покупні фонди населення), обов'язкові платежі та заощадження. Залежно від того, як змінюються друга та третя частини всіх витрат споживачів, відбувається збільшення першої частини — споживчих фондів, які й відображають попит населення. Зміни обов'язкових платежів залежать передусім від цінової політики держави, загальної економічної та фінансової стратегії, а також від стану ринку послуг. Третя частина — заощадження — залежить від особливостей людини, бажання придбати речі в майбутньому або від її невпевненості в майбутньому, причому здійснюється в тих формах, які найбільше задовольняють населення (на жаль, не завжди в установах банку).

З другого боку, держава має можливість зменшувати податки з юридичних осіб, товаровиробників з метою зниження загальних цін на товари та їх доступності для споживачів з низьким рівнем доходів. У цьому разі успіх залежить від того, наскільки виробники схильні до цих змін і яка стратегія для них прийнятніше (наприклад, в Україні в окремих випадках надання податкових пільг деяким товаровиробникам не супроводжується зменшенням цін на їхню продукцію, що не давало загального ефекту).

Але в державі може скластися й інша ситуація, коли попит значно перевищує пропозицію, тобто у населення накопичується велика грошова маса, з'являється дефіцит товарів і підвищується темп інфляції. Тоді держава збільшує податки з фізичних осіб і таким чином зменшує вільну грошову масу населення.

Однак у будь-якому разі така форма дискреційної політики має фіскальний характер.

Антидискреційна державна податкова політика пов'язана з теоретичною концепцією про те, що вона має здатність саморегулюватися при зміні економічного циклу. Так, при збільшенні виробництва товарів і валового національного продукту автоматично зростає розмір податкових платежів до бюджету. Найбільший ефект досягається, коли загальна державна податкова політика має прогресивний напрям, тобто податки збільшуються залежно від зростання податкової бази об'єкта оподаткування. Але при цьому потрібно мати на увазі, що антидискреційна державна податкова політика має тимчасовий та неавтоматичний характер, тому не може тривати довгий час і тільки послаблює негативні наслідки, властиві конкретному циклу розвитку економіки держави.

Податкова політика направлена на вирішення поставлених перед суспільством завдань, серед яких виділяють довгострокові: економічне зростання, максимальний рівень зайнятості і благополуччя населення; к ороткострокові: поповнення державного бюджету, його збалансованість на певному рівні відносно до внутрішнього валового продукту, стимулювання інвестиційної діяльності.

Таким чином, головною метою політики є створення в Україні оптимальної податкової системи, а критерієм оптимальності є бюджетна достатність, економічна ефективність і соціальна справедливість.

Досить суттєві зміни в податкових системах більшості країн світу почалися в 70-80-х роках XX ст. Причому відбувались вони незалежно від економічної спрямованості розвитку держави — ринкової чи командно-адміністративної. У більшості з них зміни податкових систем відбувались під впливом двох головних економічних концепцій — неокласичної Дж. Кейнса та економіки пропозицій А. Лаффера.

У країнах, де прийнята економічна концепція Дж. Кейнса, проводиться політика активнішого втручання держави в розвиток економіки, тому і податкова політика будується переважно на підвищенні податкових платежів. І навпаки, в країнах, де прийнята теоретична концепція А. Лаффера, податкова політика спрямована на зменшення податкового важеля. Згідно з цією теорією оптимальний рівень податків повинен бути в межах 30-35 %. Але, як свідчить практика, ставки в більшості країн значно вищі й виходять за визначені межі.

У сучасних умовах у державах з різними рівнями економічного розвитку застосовуються різні підходи до здійснення державної податкової політики, які умовно можна поділити залежно від таких економічних теорій:

1) на підставі теорії Дж. Кейнса — " ефективний попит";

2) на підставі теорії А. Лаффера — " економія пропозиції".

Загалом розробка податкової політики займає в діяльності підприємства дуже важливе місце. В умовах як ринкової, так і командно-адміністративної системи, коли держава вилучає з доходів підприємства значні суми і податки займають велику питому вагу, будь-які помилки при розрахунку податкових платежів або недостатній податковий обіг можуть призвести до негативних наслідків, а в деяких випадках і до банкрутства. З другого боку, законодавства іноземних держав мають різні пільги щодо різних податків, а це дає змогу суттєво зменшити відрахування до бюджетів різних рівнів. Крім того, знижки, які надаються підприємствам, дають можливість не тільки зменшити відрахування й поліпшити їх фінансові показники, а й зберегти та збільшити доходи, прибуток, підвищити обсяги фінансування на розширення своєї діяльності та інвестування як у своє підприємство, так і в інші з метою отримання додаткових доходів. У деяких випадках додаткові кошти отримують за рахунок повернення зі скарбниці.

При цьому треба враховувати високу культуру платників податків. Так, при розрахунку податкової політики перед платником податків не постає питання сплати — він знає, що повинен сплатити податок, тому що навмисна несплата, як правило, призводить до великих штрафних санкцій, а в деяких випадках і до банкрутства підприємства.

Розробка податкової політики підприємства здійснюється згідно з чинним законодавством, яке зазвичай має стабільний характер і не змінюється упродовж тривалого часу. Ця стабільність і дає змогу розраховувати податкову політику підприємству на рік або на півроку наперед.

У більшості країн Західної Європи, Америки податкова система жорсткіша, а ставки оподаткування вищі, ніж в Україні. Але це не є чинником, який має вирішальне значення при розробці напрямів податкової політики підприємства. Тому більшість підприємців не намагаються реєструватись в офшорних зонах, вони працюють у своїх державах, навіть коли ставки оподаткування прибутку або інших доходів встановлюються на рівні до 45 % (на відміну від офшорних зон, де розмір податку на прибуток становить 2-3 %).

Це пояснюється тим, що в більшості країн діють системи оподаткування, спрямовані на те, щоб зацікавити виробника залишати свої доходи у своїх країнах. Тому досить висока базова ставка оподаткування (наприклад, 45 %) може в кінцевому підсумку суттєво зменшитися за рахунок пільг та інших умов (у два й більше разів). Крім того, в більшості країн світу у виробника є можливість вибору, тобто він може визначити для себе той чи інший варіант сплати податку, який для нього найвигідніший. У деяких випадках фактичні ставки оподаткування особливо не відрізняються від ставок, які встановлюються в офшорних зонах. Причому підприємства, незалежно від форм власності та напрямів діяльності, можуть отримати різні податкові пільги. Але надання їх має вибірковий характер.

Так, у більшості країн світу існують пільги для підприємств, які експортують свою продукцію (при цьому більшість з них укладають між собою угоди щодо оподаткування, щоб уникнути подвійного оподаткування). Також стимулюється розвиток підприємницької діяльності (особливо в слаборозвинених державах, коли пільги надаються підприємствам, які відкриваються або починають свою діяльність у незаселених районах, віддалених від шляхів сполучення, де утворюються нові робочі місця тощо). При цьому інвестуються переважно ті підприємства, у діяльності яких зацікавлена держава. Це дає змогу знизити ставки оподаткування до рівня офшорних зон, а за умови розвитку місцевої інфраструктури, наявності сировинних джерел наблизити виробництво до ринків збуту продукції. Наявність кваліфікованої і, як правило, дешевої робочої сили визначає те, що підприємство не поспішає реєструватися в офшорних зонах. Тобто в державі утворюється конкурентне податкове середовище.

Навіть коли підприємство є резидентом у своїй державі, а більшість своїх активів має за кордоном і там здійснює управління ними, то і в цьому разі можуть надаватися різні пільги у вигляді відстрочки сплати податку на доходи, отримані за кордоном. Причому відстрочка може бути надана на досить тривалий час (до 5-10 років), що практично звільняє від сплати податку.

Крім того, між державами можуть укладатися угоди, які створюють для підприємств податкові умови, вигідніші, ніж в офшорних зонах. Деякі країни прийняли законодавства, спрямовані на переміщення капіталів підприємств з офшорних зон і які не впливають на діяльність юридичних і фізичних осіб у своїй державі. Це також сприяє розміщенню капіталів підприємств у своїй державі.

Потрібно зазначити, що державна податкова політика спрямована не на заборону реєстрації підприємств у вільних економічних зонах, а на утворення конкурентних умов, які дали б їм можливість вибирати. Крім того, здебільшого капітали тільки базуються в цих зонах, а " працюють" у своїх країнах, де й залишаються отримані доходи. Якби держава прийняла жорсткіші закони, то потенційні інвестори вивозили б свої капітали, що невигідно для західних держав.

Вільні економічні зони відіграють важливу роль у пом'якшенні конкурентних суперечностей між різними країнами щодо залучення інвестицій. Це є одним із головних інструментів внутрішньополітичної боротьби, коли надання податкових пільг обґрунтовується наявністю цих зон.

Отже, коли підприємство оподатковується за стандартними базовими ставками, то це є наслідком необгрунтованої та помилкової податкової політики підприємства.

Важливе значення при розробці податкової політики має розподіл рівня компетенції між державою та платниками податку. Всі рівні компетенції в оподаткуванні мають свої особливості. Так, якщо інші сфери (оборона, правозахисна та правоохоронна діяльність, зовнішні відносини між державами) знаходяться тільки в компетенції центральної державної влади, то компетенція в сфері оподаткування може розподілятися між центральними та місцевими органами залежно від організаційної структури держави. Так, в деяких державах місцеві органи влади мають право стягувати, а потім перераховувати в центральний бюджет податки. Крім того, їм надаються широкі повноваження в питаннях господарчої та суспільної діяльності (наприклад, освіта, охорона здоров'я). Тому в них і більші витрати, а для їх покриття необхідні додаткові кошти, які вони збирають у місцеві бюджети через податки. Причому ставки оподаткування також можуть визначатися як центральними органами влади, так і місцевими (наприклад, в США). У деяких країнах податкову політику (тобто кількість податків, їх ставки, порядок сплати тощо) визначають тільки центральні органи, які їх збирають. Місцеві органи можуть стягувати податки лише від імені та за дорученням центральних органів влади. Фінансування місцевих бюджетів відбувається за рахунок державного або за рахунок надбавок, які вводяться до центральних загальнодержавних податків.

Податкове законодавство іноземних держав, а також пільги, які надаються платникам податків, визначають дві категорії суб'єктів оподаткування — резиденти та нерезиденти. Резиденти — це підприємства, які зареєстровані в цій державі, мають розрахунковий рахунок, керівники їх постійно проживають в цій країні. Нерезиденти — це компанії та фірми іноземних держав або громадяни, які не проживають постійно в цій країні, але здійснюють у ній господарсько-фінансову діяльність. Тому ці підприємства та окремі громадяни підпадають додатково під дію законодавств інших держав. Тобто податкове законодавство має міжнародний характер. Особливо це стосується держав Західної Європи, де поширена міграція населення, вільний ввіз і вивіз капіталу. У такому разі важливе значення мають двосторонні угоди, що укладаються між державами і регулюють податкові відносини, зокрема уможливлюють уникнення подвійного оподаткування.

Якщо підприємство є резидентом якоїсь держави, то оподаткуванню підлягають усі його доходи, отримані як на території держави, так і за її межами. Тобто в цьому разі до уваги береться виключно характер перебування на території держави платника податку.

Нерезидент, навпаки, сплачує податки тільки з доходів, отриманих на території держави, або з джерел, які знаходяться на її території. Усі доходи, отримані за межами цієї держави, від сплати податків звільняються (але тільки в цій державі). Тобто збирання податків відбувається за принципом національної належності платника податку.

Розподіл платників податків за цим принципом дає можливість уникнути подвійного оподаткування, але тут стикаються національні інтереси різних країн. Так, держави, у яких підприємства та громадяни отримують більшість доходів від діяльності за кордоном та від капіталів, які також розташовані за межами держави, зацікавлені в розмежуванні юрисдикцій за критерієм резидентства. Країни, в економіці яких найбільша питома вага належить іноземним капіталам, зацікавлені в критерії юрисдикції на принципах нерезидентства.

Сьогодні у деяких державах існують відмінності в правилах визначення резидентства для різних компаній. У більшості з них ці негаразди усуваються за допомогою такого критерію, як визначення місцезнаходження центру фактичного керівництва.

Важливе значення для системи оподаткування має поняття " комерційна діяльність" та отримання доходу від неї. Як звичайно, такий термін законом не встановлюється, він виводиться, виходячи з інших законодавчих документів держави (наприклад, у США та Великобританії), а також з рішень судів різних інстанцій у різних справах. У деяких державах (наприклад, у Франції) виходять із роз'яснень судових органів. У США, приміром, — це ділова активність, у Великобританії — будь-яка торгівля тощо.

Але в більшості країн воно визначається як центр діяльності, яка пов'язана з отриманням прибутку. Визначення цього терміна має важливе значення при встановленні податку на прибуток та об'єкта обкладання іншими податками.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.