Радянські підпільники та партизани

Вперше заклик до створення партизанських загонів прозвучав через тиждень після початку війни – в директиві РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 р. 18 липня ЦК ВКП (б) видав спеціальну постанову про організацію боротьби в тилу ворога.

У тяжкій обстановці, зумовленій швидким просуванням німецької армії і відступом радянських військ, підпільні радянські організації створювались поспіхом, не були достатньо відпрацьовані й узгоджені питання про підготовку явочних квартир, зв’язкових, паролів. До списків майбутніх підпільників мало доступ багато людей, що було порушенням правил конспірації. Часто наради, інструктажі проводилися відкрито. Деякі з керівників, залишених для роботи у ворожому тилу, самовільно виїхали, кинули напризволяще людей і доручену справу. Після приходу окупантів окремі особи з рядового та керівного складу перейшли на бік ворога.

У перший період війни негативно позначилась на справі відсутність єдиного органу, який би займався підготовкою і переправленням на окуповану німцями територію України організаторів підпільної боротьби, партизанських загонів, спеціальних диверсійних і розвідувальних груп.

Загони радянських партизан в Україні створювались декількома шляхами:

o серед оточенців (залишки радянських військових підрозділів, які потрапили в оточення, але не втратили боєздатність);

o на основі диверсійних груп 4-го управління НКВС (16 % усіх партизанських загонів);

o за ініціативою місцевих жителів як реакція їх на дії німецького окупаційного режиму;

o за ініціативи партійних органів.

Великі партизанські загони, як правило, формувались за змішаним принципом: їх кістяк становили оточенці, представники НКВС, партійного апарату, основну частину особового складу – робітники (35 %) та селяни (47 %).

На думку відомого українського дослідника М. Коваля, власне оточенці були основною силою партизанського руху в перший період війни. Усього в боротьбі в тилу ворога брали участь 56, 6 тис. військовослужбовців Червоної армії, більшість з них – на території України та Білорусії.

Окупаційна німецька влада мала досвід боротьби з Рухом Опору в окупованих країнах, добре налагоджену систему каральних органів, а також вдало використовувала всі помилки, допущені радянським керівництвом. Тому окремі ланки створеного підпілля, партизанські загони в перший період війни були розгромлені. Так, на 1 жовтня 1941 р. на окупованій території було знищено 738 партизанських загонів чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група кількістю 1377 бійців. На 1 березня 1942 р. із 974 партизанських загонів, сформованих і доправлених на окуповану територію України, були дані про бойову діяльність лише 241. На червень цього ж року діяли тільки 22 загони.

Радянське керівництво зрозуміло, що для швидкого та ефективного розгортання партизанської війни в тилу німецької окупаційної влади потрібне централізоване керівництво. З цією метою 30 травня 1942 р. створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). Водночас почали діяти сім новоутворених у його структурі фронтових партизанських штабів, серед них – Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

З перших днів існування УШПР зіткнувся з серйозними труднощами в роботі. Деякі військові структури намагалися організувати власні партизанські загони без відома УШПР. Спочатку штаби фронтів майже не постачали зброю для УШПР. Як наслідок, влітку 1942 р. у розпорядженні УШПР було лише 13 трофейних кулеметів, 2 (!) автомати, 52 гвинтівки, майже 2 тис. гранат та 100 тис. патронів, отриманих від 4-го управління НКВС. Проте навіть ці мізерні запаси проблематично було доставити партизанам за лінію фронту через нестачу транспортних літаків.

Літом 1942 р. основні сили радянських партизанів в Україні дислокувались в північних районах Сумщини і Чернігівщини. Під натиском окупаційних військ загони О. Сабурова, С. Ковпака та деякі інші відійшли в Брянські ліси. У західних областях республіки, незважаючи на сприятливі природні умови, радянський партизанський рух у той час не діяв, а в південних районах тільки зароджувався.

У початковий період боротьби радянські партизани рідко вдавались до масштабних операцій із захопленням населених пунктів чи великих залізничних вузлів. Як правило, намагались діяти непомітно, переважно вночі, влаштовуючи засідки на шляхах сполучення, нападали на слабо захищені об’єкти. Швидко пересуваючись, загони і групи ухилялись від зіткнень з переважаючими силами окупантів. У разі необхідності вони здатні були вести лише короткочасні оборонні бої.

Найкращими для бойових операцій виявилися пізня осінь, і зима, коли в умовах бездоріжжя, дощів, снігу, низької температури ворог втрачав свою основну перевагу – швидкий маневр, застосування артилерії, танків і літаків.

Упродовж 1942 р. для боротьби з радянськими партизанами в Україні німецьке військове командування залучило 120 тис. своїх регулярних військ. Проти партизанів почали використовуватись спеціальні так звані «ягдкоманди», часто набрані з місцевих жителів та військовополонених. «Ягдкоманди» в боротьбі з партизанами застосовували тактику, подібну до партизанської.

Наприкінці серпня 1942 р., коли становище на німецько-радянському фронті стало критичним, Й. Сталін наказав повніше використати партизанський рух. У Москву з окупованої німцям території України викликали на нараду командирів партизанських формувань, в тому числі С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова. Було вирішено важливі організаційно-технічні питання, зокрема для потреб партизанських загонів виділялися літаки транспортної авіації, озброєння (навіть міномети), боєприпаси, медикаменти, папір для друку агітаційних матеріалів.

Восени 1942 – взимку 1943 рр. після поразки німецької армії під Сталінградом, Курсько-Орловській дузі почався якісно новий етап радянського партизанського руху в Україні. Восени 1942 р. загони О. Сабурова і С. Ковпака перейшли на Правобережжя. У 1943 р. для них було краще налагоджене постачання боєприпасів, зброї, вибухівки, радіотехніки з «Великої землі». Від липня значно збільшилась кількість вильотів радянської авіації через лінію фронту на допомогу партизанам. Це дало змогу, крім іншого, налагодити евакуацію важкопоранених, покращити медичне забезпечення партизанських загонів. Як наслідок, різко зменшилась смертність серед важкопоранених (з 60 до 2 % загальних втрат). З квітня 1943 р. за наказом начальника УШПР Т. Строкача налагоджено поштовий зв’язок партизанів з їхніми сім’ями на радянській території.

Покращення постачання зброєю дало змогу радянським партизанам розпочати широкомасштабні акції на окупованій території України, найвідомішою з яких стала «рейкова війна». Відповідно до наказу ЦШПР від 14 липня 1943 р. «Про партизанську рейкову війну на комунікаціях ворога» до операції було залучено 167 з’єднань та бригад, 8 окремих загонів і диверсійних груп загальною чисельністю майже 100 тис. осіб.

Якщо в травні-червні 1943 р. партизани підірвали 358 ешелонів і 76 мостів, то в липні-вересні, у розпал Курської битви, – відповідно 1528 і 114. Пропускна спроможність залізниць територією України у зоні дій загонів УШПР впала на 72 %.

У відповідь окупанти створювали опорні пункти обабіч залізниць, вирубували ліс, встановлювали огорожу з колючого дроту, міни на підступах до них. В Україну було спрямовано 3 німецькі дивізії для охорони залізниць. На відповідальних ділянках кожен кілометр охороняли до двох десятків німецьких солдатів.

Ці заходи не дали бажаних для окупаційної влади результатів. Якщо в першому півріччі 1943 р. партизани підірвали 403 ешелони, то в другому – 3263, тобто у 8 разів більше. Всього протягом цього року за підрахунками за підрахунками сучасного дослідника партизанського руху А. Кентія радянські партизани в Україні підірвали 3688 поїздів або в 15 разів більше, ніж у 1942 р. Загалом у 1941-1944 рр. радянські партизани здійснили на шляхах сполучення майже 5 тис. великих операцій.

Одним з важливих напрямків діяльності радянських партизанів були господарські операції, під час якихвідбивали в окупантів худобу та сільгосппродукцію, призначені для німецької армії або вивезення в Німеччину. За даними УШПР, протягом 1941-1944 рр. партизани України захопили у ворога 12371 тонну продовольства, понад 19 тис. голів худоби і 30 тис. коней. За рахунок господарських операцій партизанські загони могли забезпечити себе на тривалий час і навіть передавали частину продукції селянам. Проте під час здійснення окупаційною владою антипартизанських акцій продовольче забезпечення партизанських загонів різко погіршувалось, відповідно вони часто силою реквізовували продовольство у місцевого населення.

Ще одним напрямком партизанської боротьби були акції проти вивезення населення на примусові роботи в Німеччину. Партизани нападали на призовні комісії, сільські управи, пересильні пункти, залізничні станції і звільняли осіб, призначених для вивезення в рейх. Іноді для переховування визволених «остарбайтерів» у лісах створювались спеціальні табори; в Сумській області, зокрема, з них сформовано чотири нові партизанські загони.

З розвитком радянського партизанського руху все більше поширювалась тактика рейдів в тилу ворога. Рейди партизанських загонів не були самоціллю. У 1941-1942 рр. вони були вимушеними, насамперед з метою виходу з-під удару ворога або з оточення, переходу лінії фронту чи для здійснення диверсійно-розвідувальних завдань.

Першими спеціальними рейдами тилами ворога стали передислокації восени 1942 р. партизанських з’єднань С. Ковпака та О. Сабурова з Брянських лісів на Житомирщину. За 30 днів обидва з’єднання пройшли понад 800 км окупованими районами, їх особовий склад поповнився майже на 2 тис. осіб. Внаслідок цього рейду утворився партизанський край у чотирикутнику Олевськ – Овруч – Мозир – Суров з населенням 200 тис. осіб під контролем українських та білоруських партизанів.

1 лютого 1943 р. розпочався так званий Степовий рейд.Його здійснив сформований НКВС кавалерійський загін на чолі з М. Наумовим. До середини місяця він зріс з 650 до 1385 бійців. Не маючи на шляху природних укриттів, партизани повинні були весь час рухатися, протягом довгих зимових ночей проходили по 50-80 км. За рейд пройдено територією восьми українських областей, форсовано 18 річок. В цей час партизани здійснили майже 50 боїв та знищили до 3 тис. окупантів. 14 березня біля м. Станіславчик (Одеська обл.) загін атакували кілька німецьких піхотних полків за підтримки артилерії. Ціною значних втрат партизанам вдалося вирватись з оточення, хоч і були понесені чималі втрати.

Досвід Степового рейду підтвердив, що для успішних дій потрібні:

o надійно захищена база для відпочинку, лікування та поповнення арсеналів;

o мобільність і постійний рух;

o наявність природних укриттів.

Спираючись на досвід Степового рейду, влітку 1943 р. цільові рейди одночасно здійснили Вінницьке з’єднання Я. Мельника (на залізничний вузол Жмеринка – Козятин), з’єднання О. Федорова (на Ковельський залізничний вузол), з’єднання С. Ковпака (в Карпати).

Карпатський рейд партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака розпочався 12 червня 1943 р. В похід виступило 1660 партизанів. Перед ними радянське командування визначило дві основні мети: знищити нафтові промисли Прикарпаття; продемонструвати місцевому населенню неминучість повернення радянської влади.

З боями з’єднання С. Ковпака дійшло до Карпат, частина нафтових вишок була підірвана. Проте тут німецькі війська за допомогою авіації знищили партизанський обоз. З’єднання С. Ковпака залишилось без продовольства і боєприпасів, місцеві жителі та загони УПА ставились до радянських партизан переважно вороже. За таких умов в боях з німецькими підрозділами партизани С. Ковпака втратили майже 50 % особового складу. Залишки з’єднання повернулись дрібними групами в район Житомира.

З військової точки зору Карпатський рейд закінчився поразкою, проте, не зважаючи на втрати, мав певні позитивні наслідки. Німці не змогли зупинити радянських партизанів у поході в Карпати і цим продемонстрували свою військову безпомічність.

В деяких населених пунктах України діяли радянські підпільні організації. Головні напрямки їх роботи – збирання розвідувальної інформації, пропаганда, диверсії, саботаж на виробництві. Найбільш відомим підпільними організаціями були «Молода гвардія» у Краснодоні Ворошиловградської обл., (нараховувала майже 100 юнаків і дівчат), « Партизанська іскра » (с. Кримки Миколаївської обл.); Потіївська підпільна молодіжна організація (на Житомирщині), імені Молодцова-Бадаєва (на Одещині) та ін.

Влітку 1943 р., після поразки німецької армії на Курській дузі, почалось визволення України.Це призвело до зміни тактики радянського партизанського руху. Головним завданням партизанів стала допомога регулярним радянським частинам у здійснені військових операцій. Лише в період битви за Дніпро партизани захопили і передали радянським військам 25 найзручніших ділянок річкових переправ на Дніпрі, Прип’яті, Десні. Радянські партизани своїми силами звільнили від німецьких військ 45 міст і залізничних станцій.

Історію радянського партизанського та підпільного руху в Україні можна умовно поділити на декілька періодів:

o перший (1941-1942 рр.) – партизанський рух був нечисленним і недостатньо організованим, відбувалось формування партизанських загонів та підпільних організацій, подолання організаційних недоліків;

o другий (зима – літо 1943 р.) – так звана «стабілізація», ознаками якої були: поява штабів партизанського руху, налагодження взаємодії партизанських загонів з радянським командуванням;

o третій (друга половина 1943-1944 рр.) – великомасштабні рейди, у т. ч. за межі України; поряд з класичною партизанською тактикою застосовувалась і тактика регулярних військ – оборонні і наступальні операції, захоплення та утримання до підходу радянських військ населених пунктів, переправ, мостів, взаємодія з наступаючими військами під час визволення міст і сіл, широкомасштабні диверсії.

У сучасній історичній науці залишається дискусійним питання про чисельність радянських партизанів в Україні. За розрахунками, зробленими в 1946 р. на підставі документів оперативного і кадрового відділів УШПР і його представництв при фронтах, а також відомостей НКВС та військових штабів, загальна кількість партизанських сил в Україні становила понад 200 тис. осіб. (з них на обліку в УШПР – 116895; у представництвах УШПР при фронтах – 58135; в 4-му управлінні НКВС – 33049 осіб). Ця статистика не є остаточною. З одного боку, багато тих, хто залишився на окупованій території, після визволення намагався приписатись до партизанського руху. Задовільно документи були оформлені тільки на 98 тис. партизанів. З іншого боку багато дрібних загонів опинились поза обліком.

В середині 1960-х років українські вчені статистику перших повоєнних років переглянули. У результаті проведеної в 1960-1970-і роки роботи з додаткового виявлення учасників радянського партизанського руху в Україні встановлено, що упродовж війни на території УРСР діяло 60 партизанських з’єднань, дивізій, бригад і 1993 партизанські загони, розвідувально-диверсійні групи, в яких налічувалось понад 501 тис. осіб. Найбільша кількість одночасно діючих партизан була в січні 1944 р. – майже 48 тис. бійців.

Серед сучасних дослідників немає єдиного погляду, які з наведених вище даних (200 тис. чи 500 тис. радянських партизанів в Україні) є більш достовірними. Це питання потребує подальшого дослідження.

Національний склад радянських партизанських загонів в Україні був різноманітним. Українці становили 50 %, росіяни – 23 %, білоруси – 6 % поляки – 2 %. Молодих людей віком від 17 до 31 року було 61 % радянських партизанів.