Шістдесятництво» як феномен українського опозиційного руху.

Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з

усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У

системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського

морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм,

гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність

культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію,

духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на

початку 60-х рр.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив

гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через

переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-

Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи

неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога,

Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання

західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей,

модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу

до „соціалістичного реалізму”. Закономірним наслідком цих зрушень було

відродження інтересу до власної культури, її багатств. Врешті-решт

з’явилася потреба визначити свою культуру не в тіні “старшого брата” а в

контексті загальносвітової культури. Нове покоління інтелігенції, крім

більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень,

талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало

природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім

до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики,

культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї

культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників

стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої

культури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін.

збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків повернули

цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли

С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Нові імена, ідеї з'явилися в

гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві,

мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них

горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних органів. зпочатку

її доводилося стримувати, оскільки вона не збігалося з віяннями часу. Втім

довго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня 1963 р. у Москві

відбулася зустріч М.Хрущова з мистецькою інтелігенцією, зміст якої

послужив „керівництвом до дії” для маси апаратників усіх рівнів. Почалася

чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х — початку 50-х рр.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників.

Першими пролунали звинувачення у „формалізмі”, „космополітизмі”, відході

від „марксизму-ленінізму”. Словесні атаки супроводжувались

адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації

шістдесятників у літературних журналах („Жовтень”, „Прапор”, „Вітчизна”,

„Ранок”, „Дніпро” та ін.), газетах — скрізь, де вони раніше мали трибуну.

Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі” — Л.Костенко, І.Калинець,

Г.Кириченко, Б.Мамай-сур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме

після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-

мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином

вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте

результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко

„переорієнтувалась” (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала

робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської

діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового

покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або

відкриту конфронтацію з владою.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій

половині 60-х рр. став сам-видав: ціла система розповсюдження не визнаної

офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних

творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях,

передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку,

надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і

читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом

самвидав став політизуватися. В 1964—1965 рр. з'явилась ціла серія

анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським” —

відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої

згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє

України”, „Націоналісти? ”, „12 запитань для тих, хто вивчає

суспільствознавство”) та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші

проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української

мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної

течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки

суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут

активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині,

І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті,

саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні

осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі

виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні

тези „Стан і завдання українського визвольного руху”, в яких йшлося про

колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації

визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними

„революційно-демократичними” методами. Частина шістдесятників стояла на

порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням

закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх

планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті

справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади

прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і

М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза

її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.