Адміністративно-територіальні зміни України після Другої світової війни. Формування сучасної території України

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Повоєнна Україна у багатьох відношеннях виявилась дуже відмінною від тієї, якою вона була до війни. Хоча у війні Україна і зазнала значних збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), проте значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі опинились у межах однієї держави.
Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції.
Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.
Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.
Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.
Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по " лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).
Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське - керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.
Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.
У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях та ін.
Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо " Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.
Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.
Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам і в інтересах його стратегічних інтересів, які співпали з прагненням українців об'єднатися в єдиній державі.
Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.
Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР, Державний гімн УРСР. Червоний прапор з написом " УРСР" було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними — п'ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР. З початку 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.
Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кампанія. ЦК КПРС обнародував тринадцять " тез", в яких доводилась непохитність " вічного союзу" українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ " Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є " свідченням дружби російського народу".

Але кримський " подарунок" був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар в регіоні панував економічний хаос. До того ж росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чол.), чинили спротив будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

8, Радянізація західних областей України

Відбудова народного господарства західних областей України здійснювалась за умови інтенсивної радянізації всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. Для забезпечення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апаратів, службовці правоохоронних органів, держбезпеки, культури й освіти з районів Радянського Союзу, переважно зі Східної України. Їх направляли туди на постійну роботу на заводах, фабриках, у радянських установах, школах, вузах тощо. Утворювалась мережа більшовицьких і комсомольських організацій, формувались профспілки. У 1905р. в Західній Україні налічувалось 88000 комуністів проти 31000 в 1946р. В грудні 1945р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях.

Зароджується державна швейна та хімічна промисловість, розширюється видобуток та переробка нафти, газу, організується геологорозвідувальні роботи щодо сировинних і мінеральних ресурсів, зокрема сірки, різних мінеральних вод, формується система промислової та торговельної споживчої кооперації.

Майже всі ключові посади в цих сферах займали в вихідці з інших регіонів країни.

З приходом на західно-українські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939-1941р.р. колективізація сільського господарства. Цей процес здійснювався методом примусу.

В середині 1950р. кількість колгоспів досягла 7200. Промислова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства і поповнювали соціальну базу для живлення боротьби УПА, підпільного опору структур ОУН.

Становище загострювалось ще й тим, що ведучи боротьби з ОУНівцями, беріївський каральний апарат обрушив репресії на мирних жителів. І східні райони СРСР 1940р. – 1946р. було депортовано близько 500000 західних українців, переважно сільського населення. Це були селяни, представники місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. На Львівському церковному соборі 1946р., основною “фігурою” якого був єпископ Григорій Костельник, було винесено вердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596р. і повний розрив з Ватиканом, про приєднання до Руської церкви. Цей акт не мав нічого спільного з настроями віруючих і був проведений всупереч волі переважної їх більшості.

Греко-католицька церква змушена була піти в підпілля. Це посилювало незадоволення населення новою владою, а організаторам Собору Г. Котельника через деякий час на одній з вулиць Львова було вбито.

За цих умов збройна боротьба ОУН – УПА, чисельність яких перевищувала 100000 чоловік, стала ще активнішою. Головні свої завдання вояки УПА вбачали в боротьбі проти сталінського деспотичного режиму за створення Незалежної української держави.

Керівником збройної боротьби ОУН – УПА на українських землях був у цей час видатний діяч українського національного руху Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), головний Командир УПА (1943-1950рр.). Голова Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради (1944 – 1950рр.).

У 1950р. оточений спеціальними підрозділами МВС – МДБ, Р. Шухевич загинув біля Львова. Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю ОУН.

1945р. – 1946р. боротьба ОУН – УПА з органами МВС – МДБ, військами, винищувальними загонами та групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. На терор бандерівці відповідали терором. У жорстоких боях вони зазнали тяжких втрат. У 1947 році гострота збройної боротьби почала спадати.

За умов жорстокої боротьби, яка охопила переважно сільські райони, здійснювалася модернізація промисловості західних областей України. З різних районів СРСР та з Німеччини сюди доставлялося обладнання, технологічні лінії й навіть цілі підприємства. Уже в 1945р. – 1946р. почали давати продукцію львівські заводи електроприладів і електроламп, телеграфно-телефонної апаратури сільсько-господарських машин та ін. Отже, зароджуються такі галузі, як машино- і приладобудування, металообробна, швейна, трикотажна та хімічна промисловості.

Надзвичайно швидка індустріалізація західної України мала на меті не лише створення нового індустріального вузла, але й зміну традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги тих елементів, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади.

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалось на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів.

Ось чому видатки на культуру концентрувались на найважливіших об’єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива.

Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культурних об’єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.

У 1950р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6, 8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму необхідного до навчання, створювався фонд всеобучу.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. У повоєнні роки значного поширення набула вечірня, а потім і заочна форма навчання.

У 1953р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них – директор Павлинської середньої школи на Кіровоградщині В. Сухомлинський. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948р. по 1954р. число українських шкіл зменшилось з 26 до 25тис., а російських збільшилось з 2720 до 4051, або в 1, 5 раза. В 1953р. в українських школах навчалося 1, 4млн., а в російських і змішаних 3, 9млн. дітей.

Майже всі школи перепрофілювались на російські. Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1950р. налічувалось 160.

У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950р. їх кількість у республіці становила 462. головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

В інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 – 1951рр. Тут створюється перша в СРСР

9. Українська греко-католицька Церква в повоєнний період.

На цей час припадає початок жорстоких переслідувань Греко-Католицької Церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. В березні 1946 року у Львові, відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників -жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого Пастирського візиту в Україну в 2001 році Святіший отець Іван Павло IIпроголосив блаженними 28 новомучеників.

В 1946-1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув’язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив ісповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.

Завдячуючи твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет.

Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984-2000 рр.).

П'ять провідних єрархів УГКЦ, включаючи митрополита Йосифа Сліпого, було арештовано радянськими органами 11 квітня 1945 року. Сталін дав персональне розпорядження щодо ліквідації УГКЦ. Радянський диктатор доцільно вбачав в Греко-Католицькій Церкві структурну основу стійкої релігійної, інтелектуальної, культурної, та політичної опозиції до радянського режиму в західній Україні. В наступні місяці були ув'язнено решту єпископів. Жоден з єрархів не погодився на наполягання НКВД вийти з підпорядкування Римського престолу. В березні 1946 року рішенням Львівського псевдо-собору, проведеного під пильним наглядом НКВД, проголошувалася ліквідація Греко-Католицької Церкви та її злиття з Російською Православною Церквою. В 1949 році аналогічного “возз'єдняння” зазанала УГКЦ на Закарпатті. Офіційна заборона поширилася на греко-католицькі єпархії на території Польщі та Чехословаччини, що перебували в сфері впливу СРСР.

Хоча нав’язане сталінським режимом “скасування унії” та насильницьке “навернення” греко-католиків на одержавлене православ’я не визнавалися єпископатом, частиною духовенства і вірних, а також Апостольським престолом у Римі, перед УГКЦ виникла реальна загроза її існуванню через фізичне знищення ієрархії. 29 травня – 3 червня 1946 р. в Києві відбувся військовий трибунал (троє суддів і два секретарі) над заарештованими 11 квітня 1945 р. галицькими греко-католицькими владиками.

Безумовно, кінець 40-х – перша половина 50-х років були найважчим періодом в діяльності УГКЦ. Видима структура Церкви була повністю зруйнована арештами єпископату, насадженням режимного православ’я та репресіями проти непокірних. Ліквідувавши католицький і український характер Церкви в Галичині та на Закарпатті, комуністичний режим відразу перейшов до її нищення як духовної інституції взагалі, методика якого вже десятиліттями була відпрацьована на давній території СРСР. Наслідки подій воєнного і повоєнного часу для західних українців були катастрофічними. Фізичне насилля і підступна демагогія, поразка національних змагань і деморалізуюча атеїстична пропа∂ анда глибоко травмували й деформували суспільну свідомість. Переконаним греко-католикам залишалося одне — вистояти у вірі та не згубити надію.

Перебуваючи на засланні, владики продовжували підтримувати в християнській любові та вірі як мирян, так і духовенство, що уникнули арештів чи заслання, або ж перебували в неволі. Особливо примітною в цьому відношенні була постава митрополита Йосифа Сліпого, який серйозно обдумував і творчо переосмислював проблеми виживання Церкви у нових драматичних умовах:

Перебування в таборах за справу Церкви давало йому нові непередбачені матеріали. Навіть принципи канонічні були непередбачувані – багато речей треба було на місці вирішувати. Права моральні потребували також своїх змін у тих обставинах, в яких опинилася Церква, кожен душпастир: священик чи єпископ.

Мучеництво владик, їх достойна поведінка і вірність своїй Церкві стали живим, надихаючим прикладом для духовенства і вірних, та навіть для цілого українського суспільства — “сам факт існування [підпільних] єпископів. мав великий вплив на довкілля”. Сподівання режисерів Львівського псевдо-собору, що, ізолювавши греко-католицьку ієрархію, його постанови будуть мовчки сприйняті усім духовенством і мирянами виявились марними. Згідно офіційних (явно перебільшених) даних, до кінця 1947 р. “прийняли православ’я” 1124 парафіяльних священиків, тоді як до початку Другої світової війни загальна чисельність духовенства Галицької митрополії складала понад 2, 5 тис чол. Значна кількість священослужителів, що раніше формально приєдналися до “Ініціативної групи”, після “собору” зволікала з юридичним оформленням свого переходу (за станом на квітень 1947 р. у Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільських областях нараховувалось 346 церковних громад і 127 таких священики). У більшості галицьких парафій, де священики номінально прийняли православ’я й юрисдикцію висвячених московським патріархом єпископів, віруючі йшли за своїми душпастирями, розуміючи вимушеність такої ситуації. При тому вони наполягали, щоб нічого не змінювалось в обряді або зовнішньому вигляді церков та бойкотували “чужих” православних священиків. У січні 1950 р. єпископи Макарій і Михаїл згідно з директивою Святійшого Синоду РПЦ звернулися до духовенства із закликом очистити “церковні служби і самі церкви від латинських навовведень”. Однак заходи щодо “православізації” обряду натрапляли на “тихий” спротив “нововозз’єднаного” духовенства і викликали обурення серед мирян.

10,. Національний рух опору на західноукраїнських етнічних землях у другій половині 1940-х - 1950-х роках.
В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. ЗО травня 1942 р. при Вер­ховному командуванні було створено Центральний штаб парти­занського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова, а пізніше — Український штаб на чолі з генералом Т.Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загостри­лися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника — людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і Діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті спів­праці між німцями та ОУН було створено військове формування — легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами “Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. ЗО червня 1941 р. ОУН-б при підтримці “Нахтігалю” без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини “Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналіс­тичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокоманду­ючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число — 100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

Продовження руху опору '' тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14, 5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою.чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За; офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

11. Діяльність УПА після завершення Другої світової війни.

Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.

Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.

За місяцями ці акції розподілялися таким чином: січень — 26, лютий — 22, березень — 36, квітень — 90, травень — 107, червень — 11, липень — 91, серпень — 129, вересень — 68, жовтень — 66, листопад — 89, грудень — 71. В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА.

У дванадцяти випадках оточеннями вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога. Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці врятували населення свого краю від голодної смерті.

Більше того, УПА розповсюджувала поміж селян відозви, у яких закликала продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну Україну з надією роздобути бодай якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: «Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946—1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!»

У другій половині 40-х років більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для організації колгоспів застосовувалися грубий натиск, залякування, жорстокий терор. Села Західної України були наводнені військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів — вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР». Для роботи в них направили 1, 7 тис. партійних активістів. Політвідділи МТС підміняли певний час будь-які органи влади на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське село.

Здавалось, повертались давні кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру ВКП/б/ іронічно розшифровували як «второе крепостное право большевиков».

ОУН—УПА боронила права свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели масові акції проти запровадження колгоспів на території Волинської області. Було спалено колгоспи в таких селах: Первіччя і Городище (район Луківці), Доротище (р-н Ковель), Гупали і Запілля (р-н Любомиль), Потапи (р-н Головно), Дубечко і Кримко (р-н Заболоття), Ратно, Бузаки, Хотищево, Чорче, Височно і Прохід (р-н Ратно), Синово, Замшани і Мізове (р-н Стира Вижівка), Тоболи і Ворокомия (р-н Камінь-Каширський). У травні—червні 1948 р. проведено подібну акцію у Львівській області, знищено колгоспи в селах: Черниця (р-н Підкамінь), Гаї Старобрідські (р-н Броди), Калдубиська (р-н Заболотці), Паликорови (р-н Підкамінь). Влітку 1948 р. «червоного півня» пустили колгоспам тієї ж області в м. Сокаль і в селах Боб'ятин, Волиця, Зубків, Вільковичі, Ксаверовня, Спасів, Перв'ятичи, Тартаків, Жарпанці. У вересні 1948 р. спалено колгоспи на Чернівеччині в селах Головненці, Козярі, Сухівці, Шильняки, Глинці Малі. Українські повстанці були свідомі того, що така активність неминуче призводила до посилення каральних дій МВС—МДБ, одначе іншого виходу не було.

У результаті невпинних облав у 1948 р. чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені упівці кількістю 191 чол. відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС—МДБ не потрапили жодні документи.

В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. Наведемо бодай кілька документальних свідчень. 7 січня в с. Уїздці (р-н Мізоч Рівенської обл.) відділ емведистів оточив криївку повстанців. Повстанці, опинившись в безвиході, з окликами «За Україну!» підірвалися гранатою. 13 січня на полях біля села Мишковичі (р-н Микулинці, Тернопільська обл.) три повстанці протягом півтори години вели запеклий бій з тридцятьма емведистами.

Оточені, вони відстрілювалися до останньогонабоя і, щоб не датися в руки чекістам, пострілялися. 20 лютого в с. Гніздище (р-н Великі Бірки, Тернопільська обл.) відділ емведистів під час облави знайшов у селянській хаті криївку повстанців. Зав'язався бій, під час якого обидва повстанці, разом з господарем та його братом застрелилися.

Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944—1952 рр., за найскромнішими підрахунками, 300—400 тис. чол. За офіційними даними радянської преси, українськими партизанами було знищено 30 тис. чоловік.

Очевидно, що навіть при такому співвідношенні жертв дії Радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Вона сама провокувала на збройний опір. Крім того, треба пам'ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім'ю.

Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше. Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948—1949 рр. МДБ організувало вбивство священика Г. Костельника і письменника Я. Галана. Ці акції чекісти проголосили «справою рук бандерівців» і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції. Війська МВС—МДБ широко впроваджували практику масового випалювання лісових масивів, затруювання криниць, озер, річок, навіть медикаментів, які, на їх думку можуть дістатися стрільцям УПА. Життя мирного населення не бралося до уваги.

В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН—УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН. Така ганебна деградація відбулася з одним із керівників закордонного проводу ОУН — М. Матвієнком.

Зрозуміло, що в цих неймовірно важких умовах боротьби ОУН—УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир «УПА—Захід» ВО «Буг» Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Лицар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир «УПА—Захід» полковник Шелест (Василь Сидор). В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів «Крізь сміх заліза», та «Зимою у бункері». 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар — в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично—організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947 р. під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.

Взятий 1953 р. в полон на Україні, старшина служби безпеки ОУН—УПА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.

У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів УПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці — Буду і Пешт. Більшість із них загинула.

15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.