Розкрийте зміст єврейського дисидентського руху в СРСР 60-80-х рр. XX ст.

Єврейський національний рух прийняло зовсім іншу форму. П ісля смерті Сталіна і припинення справи " лікарів-убивць" антисемітизм офіційної політики різко зменшився i тривала асиміляція євреїв, принаймні тих, хто жив у містах. На котроткий термін, під час арабо-ізраїльської війни 1967 р., цей процес перервався. Радянське керівництво зайняло тоді жорстку проарабського позицію, що багатьом євреям нагадало про існування " п'ятого пункту". Євреї знову відчули дискрімінацію, тоді багато хто зрозумів, що таке положення не залишає їм нічого кращого, як боротися за свої права, а саме за право еміграції на батьківщину їх предків - Ізраїль.

Так сталося в основному тому, що альтернатива, а саме - збереження єврейського способу життя в СРСР була, мабуть, неможлива. Євреям доводилося вибирати між злиттям в сталінському розумінні і еміграцією. Іврит став мертвою мовою, а на ідиші видавалися одна газета і один журнал - на весь Радянський Союз. Викладання в школі на ідиші не велося. Сповідувати іудаїзм було все важче і важче. Централізованої іудейскої релігійної організації не існувало, так що кожена синагога змушена була сама про себе дбати. На початку 1970-х рр.. їх було тільки шістдесят дві, а в європейській частині Росії, де проживало близько 90% євреїв, синагог було всього біля тридцяти. Випічка маци і кошерний забій худоби стикалися з численними і абсолютно непередбачуваними заборонами з боку влади. Найсерйознішою була проблема поповнення духовенства, оскільки всі наявні рабини були вже в літах, а радянське уряд не дозволяв відкрити єврейський релігіозній інститут або навіть просто легально готувати наступників чинного духовенства. Більшою мірою, ніж будь-яку іншу релігію, іудаїзм поступово душили адміністративними заходами.

Влада не збиралися дозволяти всім євреям вільно залишати країну: вони побоювалися, що це викличе потік прохань від представників інших народів. За словами Сахарова, " свобода еміграції є найважливішою умовою духовної свободи в цілому".

У 1968-69 рр.. євреї, натхненні зростаючим рухом боротьби за права людини, самі почали протестувати проти цього положення, розсилаючи листи західним журналістам і в " Хроніку поточних подій". У 1970 р. почав виходити єврейський самвидавський журнал, який отримав доблесну назву " Ексодус ". В один прекрасний день проблема набула міжнародного характеру - у грудні 1970 р. двоє євреїв з Ленінграда були засуджені до смерті за спробу викрадення літака. Після того як на Заході піднялася хвиля протестів, вирок цей був через деякий час скасований.

Можливо, натхненні цими подіями, незадоволені євреї в лютому 1971 р. влаштували масовий сидячий страйк в приймальні Верховної Ради та Москві. Після цього абсолютно несподівано багато хто отримав виїзні візи в Ізраїль. Безперечно такий поворот подій прийняли після того, як і в верхах було прийнято відповідне політичне рішення. Можна зробити висновок, що в той час, коли радянський уряд прагнув до розрядки і до розширення зовнішньої торгівлі, воно врахувало західну громадську думку. Конгрес США виявляв особливу заклопотаність правами радянських євреїв. Більш того, даючи дозвіл на еміграцію вибірково і абсолютно непредбачувано, влада розраховувала - на не завжди виправдане, - що ті хто подали заяви стануть слухняним.

77. Проаналізуйте діяльність ліберально-демократичної течії в дисидентському русі.

Її прихильники вважали правильним ладом капіталізм західноєвропейського чи американського зразка; частина з них були прихильниками «теорії конвергенції» - вчення про неминучість зближення та подальшого злиття капіталізму і соціалізму, проте велика частина «західників» вважала соціалізм поганим ладом;

Лідером (неформальним) був А. Сахаров. У творі «Тривога і надія” говорив про необхідність інтелектуальної свободи для розвитку країни, глобальна проблема — забруднення навколишнього середовища, небезпека демографічного росту, проблема ядерної безпеки, необхідність конвенгерції. Говорив, що демократія — обов 'язкова частина розвитку СРСР.У 1968 р. опублікував у «Самвидаві» меморандум «Про прогрес, мирне співробітництво та інтелектуальну свободу», в якому вимагав лібералізації СРСР.

1970 р. разом з фізиком В. Турчином та істориком Р. Мєдведєвим вислав відкритого листа до уряду СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного) з пропозицією демократизувати СРСР. Одночасно Сахаров захищав права політичних в'язнів, протестував проти політичних репресій тощо. У цьому ж році (1970) разом з О. Твсрдохлсбовним і В. Чалідзе створив і очолив у Москві Комітет Прав Людини. У 1973 — кампанія проти Сахарова. В суспільстві ця течія не набула поширення.

Найбільшим внеском демократичної течії в став рух за права людини. Перший комітет з захисту прав людини був створений в 1970 році Сахаровим і двома його товаришами, Чалідзе і Твердохлебовим. Ця організація не висувала антиурядових заяв. Більше того, її початкова концепція включала повагу до радянських законів, починаючи з конституції, і до прав, які остання визнавала за громадянами хоча б на папері. Пропонувалося навіть у цих цілях співпрацювати з урядом. Згодом організація піддалася звинуваченням з боку найбільш екстремістських дисидентських груп за відмову від цієї політичної боротьби. Проте саме така установка на дотримання законності та забезпечувала ефективність організації. Поступово в ході 70-х років вимога забезпечити «права людини» стає, принаймні, в тактичному плані, центральним гаслом всього дисидентського руху.

У демократичному перебігу теж виявлялися більш радикальні тенденції, з'являлися групи. Багато хто з них дивилися на Захід як на модель, приклад для наслідування, вважаючи, що СРСР необхідна не конвергенція, а просте і безпосереднє повернення до капіталізму. Вони не поділяли думки Сахарова про перехід до демократії через реформу і еволюцію існуючого в СРСР суспільства. Відмова влади в цьому випадку вести діалог з реформістами, застосування до них репресій сприяли розвитку найбільш екстремістських тенденцій. У 1973 році у пресі була розв'язана шалена кампанія саме проти Сахарова. Не висуваючи більш радикальних гасел і як і раніше залишаючись реформістом, Сахаров також змушений був у цей момент просити Захід про більш енергійний тиск на радянських керівників.

Слід сказати, що ідеї демократичного руху мали не великого впливу не тільки на суспільство в цілому, а й на самі дисидентські кола, ці ідеї були поширені в колах інтелігенції. (9 жовтня 1975 Сахаров дізнався, що йому присуджена Нобелівська премія миру. Йому не дозволили поїздку за премією, як «особі, що володіє знанням державних таємниць». Замість нього 10 грудня премію отримала його дружина Олена Боннер.)

78 Вкажіть на основні течії в дисидентському русі.

Виділяють 3 основні течії в дисидентському русі:

1 Ленінсько-комуністична. Лідер – Рой Медведев. Неокомуністичний рух за соціалізм з людським обличчям. Боролися за права людини. Орієнтувалися на марксистсько-ленінське вчення, і вважати, що в СРСР воно спотворено. Недоліки системи криються в тому, що Сталін відійшов від ленінізму. Створили " Союз боротьби за відродження ленінізму”. Гасло: “Сталінізму — ні! Ленінізму — так! ” Учасники: Григоренко, Кастелін, Горбаневська.

2.Ліберально-демократична (ліберали-західники). Лідер Андрій Сахаров. Вважали правильним ладом капіталізм західноєвропейського чи американського зразка: частина з них були прихильниками «теорії конвергенції» - вчення про неминучість зближення та подальшого злиття капіталізму і соціалізму, проте велика частина західників вважала соціалізм поганим (або недовговічним) ладом. (Роботи Сахарова - “Тривога і надія”, “Меморандум до Брєжнєва".) В дисмиденському середовищі ця течія не набула поширення.

3 Релігійно-націоналістична. Лідер – Олександр Солженіцин(“Архипела́ г ГУЛА́ Г, Один день Івана Денисовича”). Російські націоналісти — прихильники особливого шляху Росії, великодержавства. Надавали великого значення відродженню православ’я, деякі були прихильниками монархії.

+

4.Російські націоналісти (неословянофіли) — прихильники «особливого шляху» Росії. Багато з них велике значення надаваливо зрожденію православія: деякі були прихильниками монархії.

5.Інші націоналісти (в Прибалтиці, на Україну, в Грузії, Вірменії) — їх вимоги варіювали від розвитку національної культури до повного відділення від СРСР. Вони часто проголошували себе лібералами, але, добившись в період розпаду СРСР політичної влади, деякі з них (наприклад Звіад Гамсахурдія) стали ідеологами етнократичних режимів. Як писав Леонід Бородін: «кількісно націоналісти України, Прибалтики і Кавказу завжди переважали в таборах

79. Розкрийте основні етапи та зміст діяльності дисидентського руху в Україні кінця 50-х - поч. 80-х рр. XX ст.

В історії українського національно-визвольного руху вирізняються два етапи розвитку. Якщо на першому етапі (друга половина 1950-х — середина 1960-х років) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки, то на другому (із середини 1960-х —до кінця 1970х) надзвичайно важливим у діяльності руху опору стало вироблення легальних форм боротьби.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках. Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну Українську державу. Група мала програму і статут, розповсюджували листівки. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку. Усі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський. До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах».

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж у межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самвидаві, а й у створенні більшменш стійких груп активно діючих однодумців.

Три антирадянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і харківська інтелігенція.

Однією з головних організаційних форм руху на­прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд­ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорновола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи.

На початок 70-х років влада відреагувала на посилення диссиденського руху черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи. її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефек­тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ото­тожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від «національного комунізму» до повного його заперечення. У національно-визвольному русі свідомо брали участь 2, 5-4 тис. чоловік. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від «Спадщини (Київ), «Руху (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).