Засвоєння школярами логіки мови, тобто граматичних її законів в їх логічній системі.

В педагогічній творчості К. Ушинського значне місце зай­має ідея підготовки молоді до трудового життя. Педагог під­креслює, що праця становить потребу людини. Тіло, серце і розум людини вимагають праці, і ця вимога така настирна, що коли людина не матиме своєї особистої праці в житті, то перед нею відкривається шлях або до нескінченного незадо­волення життям, або добровільного самознищення. Вихован­ня повинно розвинути в кожного звичку і любов до праці, повинно дати змогу та засоби відшукати для себе працю в житті. Тому школа, розвиваючи своїх учнів духовно, повинна разом з тим запалити в них жагу серйозної розумової праці. Відповідно до цього завдання, виховання в школі має бути не грою й забавою, а серйозною максимальною працею. Всі ці ідеї К. Ушинський виклав у статті «Праця в її психічному і виховному значенні».

Багато уваги Костянтин Дмитрович приділяв розробці тео­рії педагогіки. Без наукових педагогічних -основ учитель не­минуче йде навпомацки і може погубити багато дітей. Вихователь має справу з психо-фізичним, соціальним життям людини, особливо з її психічним станом. Велика заслуга вче­ного полягає в тому, що педагогіку він розглядав у тісному зв'язку з психологією, підводив психологічну основу в розв'я­занні педагогічних проблем. Він створив велику наукову пра­цю «Людина як предмет виховання», яка являє-собою «педа­гогічну антропологію». На той час це була одна з найглибших спроб наукового обгрунтування педагогіки. К. Ушинський вважав, що педагогіка є не лише наукою, а й мистецтвом. Цю ідею він розвинув у передмові до «Педагогічної антропо­логії», де вимагає від учителів творчості на базі науки.

Багато цінних ідей вніс К. Ушинський і в розвиток дидактики. Вони викладені у працях «Руководство для учащихся по «Родному слову», «Педагогічна антропологія» та ін.

На першому плані вчений розглядав проблему виховуючо­го навчання. Він вважав, що в самій науці є величезна сила, яку повинна використати школа. Не можна виховувати не навчаючи, не впливаючи на свідомість дитини. Особливу роль у цьому процесі відіграє особистість педагога, його переконан­ня. Щоб навчання могло виховувати, потрібно організовувати і підтримувати увагу дитини. Це найлегше зробити шляхом активного впровадження в навчальний процес наочних посіб­ників. Проте наочність збуджує лише пасивну увагу, тому по­трібно навчити дитину користуватися здобутими знаннями, самостійно мислити. Такі знання становлять фундамент, на якому базується наступне навчання. Якщо фундамент не до­сить міцний, то й неміцною буде будова, яка на ньому спо­руджується. Але він стає тим міцнішим, чим систематичніше пов'язується з наступними знаннями. Таким чином педагог обґрунтовує дидактичні принципи систематичності, послідов­ності та застосування знань на практиці. Він дає блискучий аналіз процесу повторення в статті «Педагогические приложе-ния анализа памяти». Він обгрунтував своє знамените прави­ло повторення: частим повторенням слід запобігати забуттю, а не відновлювати забуте.

Значення педагогічних надбань К. Д. Ушинського важко переоцінити — він став основоположником нової вітчизняної наукової педагогіки.

А.С.Макаренко — видатний вихователь за своїми здібностями, знаннями, розвитком і працьовитістю; особливий інтерес виявив до педагогіки і гуманітарних наук, багато читав і писав творів про проблеми, що вони вивчають та предмет їх дослідження. Він сам писав, що будучи ще студентом з психології читав усе, що було написано російською мовою, в своїй спеціальній галузі — педагогіці — багато читав і багато думав.

Особливим завданням, що пронизує усю його творчість було поєднати загальну, політехнічну і професійну освіту, забезпечити виховання дітей і підготовку до практичної діяльності.

Діяльність педагога припадає на початок ХХ століття. Світова педагогіка була насичена в цей час реформаторськими ідеями, що пронизували всі напрями освітньо-педагогічної теорії і практики. Тогочасне педагогічне новаторство зосереджувалося переважно у Західній Європі і США: О.Декролі, Є.Демолен, П.Гахеб, Г.Винекен, Г.Літц, Р.Кузіне, А.Фер’єр — і Європі і Джон Дьюї — США.

Розглядаючи творчу спадщину А.С.Макаренка, визнаючи суть його системи виховання, треба мати на увазі принаймі дві обставини, на які вказував сам педагог: “…педагогіка — річ насамперед діалектична: не може бути встановлено ніяких абсолютно правильних педагогічних заходів або систем. Усяке догматичне положення, яке не виходить з обставин і вимог даної хвилини, даного етапу, завжди може буде хибним.”(…; 11)

По-друге, “… ніякий метод не може бути виведений з уявлення про пару — учитель плюс учень, - а може бути виведений тільки з загального уявлення про організацію школи і колективу.”(…; 11)

Вивчення творчої спадщини педагога пережило різні етапи: піднесення теорій Макаренка, їх калькування, гостру критику, заперечення, нівелювання, забуття. Та історія не пишеться знову з “чистого паперу”. Потрібно вміти виділити позитивне і оцінити його, визнати помилки і в подальшому знайти шляхи їх подолання, а не повторювати і заперечувати. Саме тому, намагаючись побудувати сучасну систему виховання необхідно як найдосконаліше вивчити попередній досвід і серед нього – досвід Антона Семеновича Макаренка.