Поняття методу трудового права

Якщо при характеристиці предмета трудового права необхідно визначити, яке коло суспільних відносин регулює дана галузь права, то метод трудо-вого права відповідає на запитання, якими способами, коштами проводиться це регулювання. У визначенні області права важливе місце належить мето- ду правового регулювання.

Під методом слід розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відноси- ни, установлюються права й обов’язки, характер взаємин суб’єктів, правові кошти впливу у випадку порушення прав і обов’язків.

Таким чином, метод регулювання суспільних відносин проявляється через норми права й відносини, які вони покликані регулювати. Метод регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінка учасників трудових правовідносин у момент укладання договору й у період його виконання і виявляє безпосередню дію на об’єктивний результат, тобто на процес роботи.

Метод регулювання суспільних відносин харак- теризується наступними рисами: 1) порядком виникнення, зміни й припинення правовідносин; 2) загальним юридичним положенням учасників правовідносин; 3) характером установлення прав і обов’язків; 4) коштами, що забезпечують виконання обов’язків (санкцій).

Метод правового регулювання суспільних відносин, становлячи предмет трудового права, ґрунтується на таких принципах: 1) рівності сторін трудового договору; 2) підпорядкування загальним умовам проведення; 3) участі робітників та службовців у регулюванні відносин, що виника- ють у процесі трудової діяльності.

Методу трудового права властивий договірний характер праці, установ- лення його умов, тому що підставою виникнення трудових правовідносин є трудовий договір (контракт).

Договірний спосіб регулювання сполучається з диспозитивним (реко- мендаційним) і імперативним (зобов’язуючим) способами. За допомогою закріплення в правових нормах правомочий і юридичних обов’язків фіксуються три способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборона.

11. Особливості методу трудового права

Простежуються в 4-х основних елементах:

По-перше, виникнення, зміна і припинення трудових правовідносин. Залучення громадян до праці регулюється шляхом надання договірної свободи при обранні праці. Оплата ж за працю матеріально заінтересовує працівника у виборі місця застосування праці.

По-друге, трудовим правовідносинам властиве поєднання рівності з підлеглістю суб’єктів відносин. Юридична рівність сторін у трудових правовідносинах визначається економічною сутністю самих трудових правовідносин, що складаються двох взаємозалежних моментів: - юридична рівність сторін; їхнє підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку.

По-третє, у прийомах формування прав і обов'язків суб’єктів трудових правовідносин. Норми трудового права можуть бути імперативними, дозвільними та рекомендаційними. Імперативні норми виявляються у вигляді заборони чи припису. При такій формі впливу законодавця на трудові відносини волевиявлення суб’єктів при формуванні змісту правовідносин виключається. Необхідність державно-власного регулювання трудових відносин диктується їх специфікою.

Четверте, специфіка трудових правовідносин проявляється і в характері санкцій, встановлених нормами трудового права для забезпечення належної поведінки суб’єктів. Норми трудового права передбачають особливі, притаманні тільки даній галузі санкції, які застосовуються у випадках невиконання обов'язків. До них відносяться заходи дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, метод правового регулювання трудових відносин працівників характеризується:

а) договірним залученням до праці;

б) юридичною рівністю сторін у трудових правовідносинах;

в) підпорядкуванням їх внутрішньому трудовому розпорядку;

г) участю працівників у формуванні трудових відносин;

д) поєднанням централізованого і локального регулювання;

е) наявністю специфічних прийомів і засобів захисту трудових правовідносин.

12. Поєднання централізованого і децентралізованого регулювання трудових правовідносин

Виділяють два методи правового регулювання:

1) метод децентралізованого, автономного регулювання, який ґрунтується на координації цілей та інтересів сторін суспільних відносин і застосовується для регламентації відносин громадянського суспільства, у яких суб'єкти задовольняють найперше свої приватні інтереси, тобто у сфері галузей приватноправового характеру;

2) метод централізованого, імперативного регулювання, що ґрунтується на відносинах субординації учасників суспільних відносин і використовується у публічно-правових галузях (конституційному, адміністративному, кримінальному праві).

Поєднання у трудовому праві диспозитивного та імперативного методів відбувається з деякою перевагою на користь децентралізованого правового регулювання. Це пояснюється насамперед тим, що основу трудових відносин складають відносини, які регулюються на договірному рівні. Навіть відносини трудової дисципліни, внутрішнього трудового розпорядку, а отже, і субординація при цьому є результатом добровільно взятих на себе працівником зобов'язань щодо дотримання встановлених роботодавцем правил.

Ці прийоми, які формують метод трудового права, виявляються через відповідні комбінації способів, з допомогою яких відбувається правове регулювання. Способи правового регулювання виражаються через характер припису, зафіксованого у нормі права. У теорії права їх виділяють три:

1) спосіб, який виражається у наданні учаснику правовідносин можливостей (дозволів) діяти на власний розсуд. Свобода поведінки суб'єктів правовідносин практично нічим не обмежується;

2) спосіб заборон, тобто покладення на учасників відносин обов'язку утримуватися від певних дій. Можна робити все, що не заборонено;

3) спосіб припису. Учасники правовідносин зобов'язуються до вчинення чи утримання від певних дій. Цей спосіб виражається формулою: все, що не дозволено, заборонено.

Отож для трудового права властиве поєднання децентралізованих (автономних) та централізованих (імперативних) засад правового регулювання. І якщо централізований, імперативний метод у трудовому праві нічим особливим не відзначається, то децентралізований, автономний має певну специфіку, яка характеризується особливостями тих відносин, що визначають предмет цієї галузі.

14, 15, 16, 17. Функції трудового права

Функції трудового права – це основні напрями впливу його норм на сві- домість, волю людей у процесі праці для досягнення цілей і завдань трудового законодавства.

Трудове право виконує наступні функції: 1) регулятивну; 2) охоронну; 3) соціальну; 4) захисну; 5) виробничу; 6) виховну.

У сучасних умовах особливе значення набуває соціальна функція, яка проявляється в закріпленні й забезпеченні прав людини у сфері праці. Важливою є проблема співвідношення соціальної й виробничої функції. Сьогодні слід виходити із пріоритету прав і інтересів працівника над інтересами проведення, які представляє роботодавець. Тому, щоб не було над- мірної експлуатації працівників, повинне існувати трудове законодавство, яке забезпечить захист інтересів останніх. Соціальна функція проявляється в державнім втручанні в регулювання відносин у сфері праці шляхом закріплення прав людини, соціальних гаран- тій їх забезпечення, захисту прав у випадках порушень. Держава повинна виступати гарантом соціального партнерства на всіх рівнях. Необхідна підтримка працівника державою як більш слабкої сторони у відносинах з роботодавцем. Незважаючи на те, що в чинність кризового стану економіки багато положень поки ще залишаються декларативними, соціальна функція повинна бути провідною.

Захисна функція трудового права проявляється в обовязки державних органів забезпечити дотримання всіма роботодавцями прав і свобод людини і громадянина у сфері праці. З метою захисту прав та інтересів працівників і роботодавців можуть бути створені відповідні представницькі органи та організації. Їх діяльність вписується в рамки захисту прав та інтересів відповідно працівників або роботодавців.

Захисна функція трудового права тісно пов'язана з його соціальною функцією, якою є охорона праці. Але, якщо остання має більш загальний характер, визначає напрями впливу трудового права на суспільно-трудові відносини, виділяючи його з-поміж інших галузей права та інших соціальних норм, то спеціально-юридична захисна функція трудового права спрямована на охорону трудових прав та інтересів одного з безпосередніх учасників трудових правовідносин. У цьому плані трудове право захищає інтереси працівника як сторони, певною мірою слабшої у трудових відносинах. Правда, не можна вважати, що цим і вичерпується захисна функція трудового права. Воно покликане охороняти також інтереси інших учасників трудових та тісно пов'язаних з ними відносин. Але передусім ця функція забезпечує охорону інтересів найманих працівників, які змушені через об'єктивні обставини продавати свою робочу силу та піддаватися експлуатації з боку роботодавців.

Виробнича функція трудового права значно змінилася в сучасних умовах. Від традиційного її розуміння як функції; що забезпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суворе дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту інтересів власників-підприємців, тобто роботодавців.

Трудове право, незважаючи на його соціальну природу, не може не захищати інтереси другої сторони у трудових відносинах. Бо інакше воно або вступить у колізію з іншим законодавством, у першу чергу з законодавством про власність і про підприємництво, або ті самі власники-роботодавці змушені будуть ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили поза тими, що передбачені цим законодавством.

Виробнича функція трудового права спрямована також на охорону права власності роботодавців, на захист їхніх інтересів як власників майна. Якщо захисна функція забезпечує, наприклад, обмеження утримань із заробітної плати працівників, то виробнича, напевне, повинна гарантувати роботодавцю можливості стягнути повністю збитки, завдані в результаті заподіяння шкоди працівником, що перебуває у трудових відносинах.

Змінюються також і шляхи забезпечення належного стану трудової дисципліни в сучасних умовах. Якщо раніше у цій сфері переваги надавалися каральним методам, посиленню відповідальності за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку, то тепер виробнича функція має бути спрямована на розширення і вдосконалення заохочувальних методів для стимулювання, в першу чергу матеріального, тих, хто сумлінно працює і не порушує трудових обов'язків.

Виховна функція трудового права проявляється у проведенні заходів, спрямованих на запобігання та усунення роботодавцями порушень прав і свобод людини і громадянина у сфері праці. Даний напрямок повязано з діяльністю повноважних державних органів щодо запобігання та усунення порушень трудового законодавства. Виховна функція реалізується і в діяльності представників роботодавця щодо запобігання та усунення правопорушень, допущених при виконанні трудових обовязків працівниками.

Виховна функція трудового права не є суто «трудовою» функцією, і може бути властивою й іншим галузям права. Тому цю функцію можна вважати загальноправовою. Якщо врахувати, що за правом звичайно завжди стоїть примус, а використання примусу у виховних цілях не всі автори підтримують, то говорити про виховну функцію того ж кримінального права можна з натяжкою. У трудовому праві, де роль санкцій незначна, а заходи дисциплінарної відповідальності (їх застосування) є лише правом, а не обов'язком роботодавця, ми маємо всі підстави виділити поряд з іншими, притаманними йому функціями, ще й виховну.

Ця функція, яка направлена перш за все на забезпечення правової культури учасників суспільно-трудових відносин, значною мірою залежить від культури самих цих відносин. Низька якість трудового права веде до низької правової культури суспільства в " цілому, а тому навряд чи можна сподіватися на високу культуру трудових правовідносин у такому суспільстві. За таких обставин виховна функція може, по суті, перерости у антивиховну. Ось чому про виховну функцію трудового права можна говорити лише за умови, що існує високий рівень правового регулювання трудових відносин, який ґрунтується на принципах додержання прав людини і високій загальній правовій культурі у суспільстві. І тільки тоді можна досягти відповідного рівня правової культури учасників суспільно-трудових відносин.