Відродження культури національних меншин в Україні

Історично так склалося, що поряд з українцями в республіці здавнакомпактно проживають значні групи угорців, поляків, молдаван, румун, греків, євреїв та ін. Крим є історичною батьківщиною кримськотатарського та караїмського народів. Усі ці народи в умовах тоталітарної системи зазнавали русифікації, асиміляції, втрачали рідну мову, національну культуру та звичаї. З початком демократизації і перебудови суспільства вони теж потягнулися до своїх витоків, до рідної мови і культури.

Визначним здобутком у національних відносинах в Україні було те, що національне відродження в республіці відбувалося без етнічних конфліктів, чвар і розбрату.

Для національного відродження винятково важливу роль відіграли національно-культурні товариства. У 1991 р. в Україні діяли російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, кримськотатарське, караїмське, грецьке та інші національно-культурні товариства. Була створена Рада національних товариств України, на яку покладався обов’язок координувати їхню діяльність. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1990 р. було утворено Державний комітет України у справах національностей. При АН УРСР були створені Інститут національних відносин, розроблено комплексну програму “Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин” тощо.

У місцях комплексного проживання національних меншин було відкрито понад 200 шкіл із викладанням на рідних мовах. У вузах були розширені або відкриті відділення або факультети з вивченням угорської, польської, болгарської, новогрецької, кримськотатарської та інших мов.

Було збільшено наклад або з’явилися нові газети молдавською, угорською, кримськотатарською, грецькою та болгарською мовами. Розширилося телебачення та радіомовлення молдавською та румунською мовами в Чернівецькій, угорською у Закарпатській, болгарською в Одеській, новогрецькою в Донецькій областях.

В Україні була забезпечена дійсна рівноправність громадянам усіх національностей у політичному, державному і культурному житті республіки.

__________

Адміністративно-командна система управління народним господарством і комуністичний режим призвели країну до глибокої соціально-економічної і суспільно-політичної кризи. Найбільш обізнаним із реальним становищем у країні компартійно-радянським керівникам стало зрозуміло – так далі жити не можна, щоб спробувати врятувати режим потрібно провести реформи. Очолений М. Горбачовим реформаційний процес отримав назву “перебудова”. Але спроби реформувати існуючу систему управління народним господарством виявилися марними. Економічна реформа не дала очікуваних результатів. Створений за роки радянської влади економічний механізм не піддавався реформуванню. У країні поглиблювалася економічна криза, що супроводжувалася падінням рівня життя народу. Одночасно Україну спіткала страшна Чорнобильська катастрофа. У пошуках виходу з кризи реформаторське крило партійно-радянського керівництва розпочало політичну реформу в країні, сутність якої полягала в демократизації радянського суспільства шляхом передачі радам реальної влади та позбавлення влади партійних структур. Було введено в життя новий виборчий закон, послаблена, а згодом і ліквідована цензура, гласність відкрила очі мільйонам радянських громадян на історичне минуле радянської епохи, дійсний стан справ у державі сприяла розвінчанню ідеологічних міфів. Події у країні почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, не підвладними директивним вказівкам верхів. Крах комуністичної ідеології у свідомості мільйонів радянських громадян неминуче вів до краху радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя дуже вплинули вибори на альтернативній основі народних депутатів СРСР і УРСР у 1989 – 1990 рр. Фактично в країні перебудова переростала в антикомуністичну, демократичну революцію, яка в Україні, як і в інших радянських республіках, поєдналася з національно-визвольним рухом. Отже, в Україні за своїм характером це була антикомуністична, демократична, національно-визвольна революція. Рушійною силою цієї революції були народні маси, що заполоняли вулиці та площі Києва, Львова, інших міст під час численних мітингів і демонстрацій 1988 – 1991 рр., які влаштовували ланцюги злуки від Львова до Києва, страйкували, протестували, ходили походами до Києва, штовхали прогнилу тоталітарну систему до краху. В авангарді цієї боротьби йшла демократична, національно свідома частина суспільства, переважно з числа інтелігенції, учасники дисидентського руху, справжні патріоти України з різних прошарків суспільства. Знову, як у 1917 р., відкрилася перспектива до здобуття Україною суверенітету, утворення самостійної Української держави. Наприкінці 1990 – у першій половині 1991 рр. внутрішньополітична ситуація в країні різко загострилася. Справа йшла до рішучого зіткнення прибічників і противників тоталітарної системи в країні. Криза назріла.