Зміна політичного курсу

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС прийняв рішення про звільнення М.С. Хрущова з керівних партійно-державних посад, звинувативши його в суб’єктивізмі, волюнтаризмі, адмініструванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя тощо. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Одночасно Президія Верховної Ради СРСР призначила О. Косигіна Головою Ради Міністрів СРСР. Розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У той же час нове керівництво розуміло, що повне повернення до політики і практики сталінських часів не можливе. Тому брежнєвське керівництво вибрало політичний курс, що забезпечував розвиток країни і в той же час нічого кардинально не змінював в існуючій системі. Критика волюнтаризму та суб’єктивізму на практиці звелася до заперечення будь-яких спроб оновлення суспільства. Згодом у публіцистиці та науковій літературі період у житті країни від середини 1960-х до середини 1980-х років назвуть «застоєм». Навряд чи цей термін охоплював усе розмаїття життя суспільства. Країна не стояла на місці – розвиток був, але темпи цього поступу уповільнювалися і не відповідали зростаючим потребам суспільства. Брежнєв виражав інтереси передусім партійного апарату. Тому після його приходу до влади розпочалися кроки в напрямку зміцнення становища номенклатури. Листопадовий (1964 р.) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об’єднання промислових, сільських обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура добилася відміни на ХХІІІ з’їзді КПРС (березень 1966 р.) тих положень партійного статуту (1961 р.), які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Тоді ж відновили посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Брежнєв. Адміністративно-командна система управління розросталася, збільшувалася бюрократизація партійно-державногоапарату. У ситуації, коли на місцях перший секретар комітету партії був фактичним господарем на підлеглій території, як гриби після дощу, стали з’являтися підлабузники, кар’єристи, хабарники тощо. Широкого масштабу набуло зловживання владою і корупція. Це були прямі ознаки наростання кризи режиму.

Відхід від лібералізації і посилення консерватизму вимагали і відповідних кадрових перестановок на місцях. З 1963 по 1972 р. Першим секретарем ЦК Компартії України був П. Шелест – висуванець Хрущова, який брав активну участь у відстороненні Хрущова від влади. Але Шелест був не цілком типовим представником вищої партійної номенклатури. В історичній літературі існує точка зору про причетність Шелеста до ідей українського автономізму, націонал-комунізму тощо. Він прихильно ставився до розширення офіційних рамок уживання української мови. Так, улітку 1965 р. на нараді ректорів вузів УРСР було прийнято рішення про переведення вищої школи на українську мову викладання. Сам Шелест постійно в офіційних виступах, зокрема і напартійних з’їздах, користувався українською мовою. Він ухилився від цькування письменника О.Гончара за його роман «Собор» у 1968-1969 рр., що його розпочав перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко. Тому неправильно було б замовчувати про продовження деякої лібералізації в галузі культурної політики в УРСР при П. Шелесті. Разом із тим арешти дисидентів у республіці в 1965-1972 рр. не могли відбуватися без відома Шелеста. Він же активно підтримав вторгнення військ Варшавського Договору в серпні 1968 р. у Чехословаччину. Республіканською партійною організацією Шелест керував авторитарно, не вагаючись усувати з посад керівників, що йому перечили. Незалежний стиль у керівництві республіки, несхильність Шелеста виконувати до дрібниць всі вказівки з Москви, небажання улещуватися перед Генеральним секретарем, сутички у Політбюро ЦК КПРС з М. Сусловим, вольовий характер Шелеста набридли Брежнєву. Він вирішив усунути Шелеста і замінити його вихідцем з Дніпропетровщини В. Щербицьким, особисто його відданою йому особою.У травні 1972 р. П. Шелеста увільнили з посади першого секретаря ЦК Компартії України під приводом переведення його на посаду заступника Голови Ради міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Щербицький (1972-1989 рр.). У квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» з’явилася різко негативна рецензія на книгу Шелеста «Україно наша радянська». У рецензії йшлося про серйозні недоліки та помилкові оцінки важливих історичних явищ, про відсутність чітких партійно-класових критеріїв під час аналізу окремих історичних явищ, і фактів, про висвітлення економіки Радянської України із шкідливих позицій економічної автаркії тощо. У той час подібні звинувачення означали кінець політичній кар’єрі. Рецензія не була об’єктивною, оскільки книга П. Шелеста фактично нічим не відрізнялася від подібних їй публікацій тих часів. Але Брежнєву, Суслову та Щербицькому потрібно було дискредитувати Шелеста в очах громадськості і мати привід для його усунення з політичної арени. І дійсно: весною 1973 р. П. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. Першою постаттю в Україні став Шербицький, який, на відміну від свого попередника, ні на крок не відступав від курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, велася особливо нещадна боротьба з будь-яким інакомисленням, економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру. Сам Щербицький підкреслено спілкувався тільки російською. У 1970-1980-х роках партійні з’їзди, пленуми, сесії рад, наради, збори, семінари у республіці проводилися тільки російською мовою. Новий секретар ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчук, під протегуванням Щербицького, розгорнув ганебну кампанію цькування української інтелігенції. Протягом кількох років Щербицький позбувся прибічників та висуванців Шелеста, розставив на ключових посадах своїх, відданих йому людей. Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних у 1971 р., залишилося тільки п’ять, а з п’яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме було здійснено на рівні секретарів обкомів партії і міністрів. Заповзятливим виконавцем волі Щербицького став новий голова КДБ УРСР В.Федорчук. Своїм наступником на посаді Голови Ради Міністрів УРСР Щербицький наполіг призначити О.Ляшка (1972-1987 рр.), Головою Президії Верховної Ради УРСР став виходець з Дніпропетровщини О. Ватченко (1976-1984рр.), а після його смерті –В. Шевченко (1985-1990 рр.).Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося під керівництвом Щербицького і в межах УРСР. Необмеженими господарями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії. Більшість з них запопадливо виконували всі вказівки з Києва. Саме ці люди значною мірою винні у сповільненні економічного розвитку, застої в суспільному і культурному житті. Серед них нерідко були казнокради і хабарники, вони нещадно розправлялися з неугодними, тими, хто мав свою точку зору, чесними і принциповими людьми. УРСР у складі СРСР сповзла до кризи.

Криза комуністичної ідеології. Конституція“розвинутого”соціалізму

Суспільство завжди повинне мати духовні орієнтири, у напрямку яких воноі розвивається. У радянському суспільстві таким орієнтиром був комунізм. У третій Програмі КПРС (1961 р.) ставилася мета в основному побудувати комуністичне суспільство до 1980 р. Та вже в середині 60-х років стало зрозуміло, що економічні викладки, закладені в Програмі, не реальні. Про комунізм по інерції ще продовжували говорити, але в його побудову вже ніхто не вірив. Наступала криза комуністичної ідеології, розпочалася духовна ерозія суспільства. Щоб урятувати комуністичну ідеологію від остаточної дискредитації, партійне керівництво за допомогою високопоставлених суспільствознавців висунуло концепцію так званого “зрілого”, або, як згодом стали говорити, “розвинутого” соціалізму. Уперше про те, що СРСР вступив у період “зрілого” соціалізму було заявлено Брежнєвим в урочистій доповіді, присвяченій 50-тій річниці Жовтневої революції (1967 р.). Почали все частіше говорити, що це закономірний, відносно тривалий етап на шляху до комунізму. “Розвинутому” соціалізму компартійні ідеологи поступово приписали такі риси: розвинуті виробничі сили, передова наука і культура, постійно зростаючий життєвий рівень народу, всебічний розвиток особи, зрілі суспільні відносини, висока організованість, ідейність і свідомість трудящих, зближення всіх класів та суспільних груп, юридична і фактична рівність усіх націй та народностей, їх братерське співробітництво, створення нової історичної спільності людей – радянського народу. Та концепція “розвинутого” соціалізму збанкрутувала, оскільки названі ознаки ніяк не відповідали реаліям життя. Тому в 1983 р. компартійні ідеологи заявили, що Радянський Союз перебуває на самому початку цього довгого історичного періоду, котрий, природно, буде мати свої етапи розвитку. Настирливо пропагувалося, що радянські люди живуть у суспільстві, де вищою метою партії і уряду є неухильне підвищення матеріального і духовного рівня життя народу, небачених вершин досягло народне господарство, культура тощо. При цьому правда про життя за межами СРСР ретельно приховувалася і більшості радянських громадян була не відома. Комуністична партія не шкодувала коштів і часу для відповідної ідеологічної роботи в масах. В Україні на початку 1980-х років працювало понад 2 млн. пропагандистів, політінформаторів і лекторів. Тільки в системі марксистсько-ленінської освіти і економічного навчання на початку 1981 р. навчалося понад 13 млн. чол. Для проведення ідейно-виховної роботи залучили всі засоби усної, друкованої, художньої, монументальної пропаганди. Ідеологічне навантаження несли багатомільйонний річний тираж журналів, двохсотмільйонний разовий наклад газет, телевізійні програми і радіопередачі, тисячі клубів, бібліотек, кінотеатрів. Та даремно. Практика економічного і культурного будівництва в СРСР свідчила: комунізм – це утопія, а “розвинутий” соціалізм – пропагандистська вигадка. Криза комуністичної ідеології стала всеохоплюючою. Правлячий режим, щоб зберегтися, усіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами та громадськими організаціями і об’єднаннями. Для цього потрібно було мати масову партію, щоб її члени охоплювали всі клітини громадсько-політичного, економічного і культурного життя країни. Тому чисельність КУПРС невпинно зростала. Зокрема, чисельність Компартії України становила в 1966 р. 1833, 4 тис. чол., у 1976 р. – 2625, 8 тис., у 1981 р. – 2933, 5 тис. Усі радянські органи, громадські організації та об’єднання (профспілки, комсомол тощо) перебували під невсипущим контролем партійних органів і беззастережно виконували всі їхні вказівки, фактично були позбавлені будь-якої самостійності. У 1985 р. система народних депутатів УРСР складалася з 477 районних, 403 міських, 118 районних у містах, 793 селищних і 8525 сільських рад. До них було обрано понад півмільйона депутатів. Формально ради народних депутатів складали політичну основу радянської держави. Відповідно до чинного законодавства ради були вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. Вибори до рад завжди носили характер важливої політичної кампанії. На них з’являлася абсолютна більшість виборців – 99, 9%. Від середини 60-х до середини 80-х років Верховну Раду УРСР обирали в 1967, 1971, 1975, 1980, 1984 рр., регулярно збиралися сесії рад, де обговорювали важливі питання економіч-ного й соціально-культурного життя. Виконком рад, їхні відділи й управ- ління систематично звітували перед радами і перед трудовими колективами та зборами громадян. Формально склад рад відповідав соціальній структурі і національному складу населення республіки. Так, у 1980 р. в ради всіх рівнів в УРСР було обрано 72, 7% робітників та колгоспників, 48, 3% жінок, 44, 7 % комуністів, 32, 1% молодих людей у віці до 30 років, 20, 1% комсомольців від загальної кількості депутатів. Представники більш ніж 60 національностей, що проживали в Україні, були обрані до рад. Але влада рад була формальною. Починаючи від сільської ради і закінчуючи Верховною Радою, секретарі відповідних партійних комітетів обиралися до виконкомів рад. Керівникам рад всіх рівнів були тільки члени комуністичної партії. Таким чином, радянський апарат перебував під повним контролем партії. Партія здійснювала опосередковане управління через органи радянської влади. Ця опосередкованість дозволяла комуністичній партії вирішувати все, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. А щоб виключити будь-яку опозицію, вибори до рад були на безальтернативній основі – на одне місце висувався лише один кандидат, відібраний заздалегідь партійними органами. Партія оголосила себе керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства. Це законодавчо було закріплено в Конституції “розвинутого” соціалізму. Необхідність прийняття нової Конституції пояснювалася тим, що за час, який минув від прийняття Конституції 1936 р., відбулися значні перетворення і радянському суспільстві їх потрібно зафіксувати у новому Основному законі. 4 липня 1977 р. проект Конституції СРСР був опублікований у пресі. Формально було організоване всенародне обговорення проекту. У цьому обговоренні взяли участь більше 140 млн. громадян СРСР, зокрема в УРСР – 35 млн. На 360 тис. зборів громадян республіки виступило 2, 2 млн. чол., які внесли десятки тисяч поправок і доповнень до проекту. Але керувала цим процесом Конституційна комісія на чолі з Брежнєвим. Вона підготувала текст Конституції так, щоб до неї не потрапило нічого з того, що могло становити найменшу загрозу тоталітарному режиму в країні. Обговорення проекту Конституції, як це подавалося в пресі, нагадувало безкінечний перелік успіхів та перемог, досягнутих під керівництвом комуністичної партії. Висловлювання і побажання щодо поліпшення змісту окремих статей не змінювали основного змісту проекту. 7 жовтня 1977 року депутати Верховної Ради СРСР одноголосно, як це завжди бувало в умовах комуністичного режиму, проголосували за нову Конституцію (Основний закон) СРСР. За подібним сценарієм обговорювався і проект Конституції УРСР. Він був розроблений на політико-правовій основі Конституції СРСР і мало чим від неї відрізнявся. Конституція УРСР була прийнята 20 квітня 1978 р. сьомою позачерговою сесію Верховної Ради УРСР. У Конституції УРСР (1978 р.) підкреслювалося значення Жовтневої революції в історичній долі українського народу, дуже позитивно оцінювалося об’єднання України з іншими радянськими республіками в єдину союзну державу – СРСР, проголошувалося, що УРСР – це єдина соціалістична загально-народна держава, де вся влада належить народові. Було зазначено, що народ здійснює владу через ради народних депутатів, а самі ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства та ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6). У Конституції було зазначено, що економічну систему УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. У новій Конституції УРСР повністю відображалися положення Основного закону СРСР про права, свободи і обов’язки громадян. Урочисті, декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значною мірою розходилися з реальним повсякденням, не відповідали дійсності. Так, Конституція проголошувала право на житло, а в той самий час мільйони сімей десятками років, практично все життя стояли в чергах на отримання цього житла. Закон гарантував право на безплатну освіту, у той самий час держава фінансувала освітянські заклади за залишковим принципом. Право на безплатну медичну допомогу при кризовому стані самої охорони здоров’я залишалось значною мірою декларацією. Конституційне право на свободу слова не здійснювалося, інакомислення та дисидентство нещадно переслідувалося. Отже, прийняття нової Конституції перетворилося в чергову ідеологічну кампанію, що мало вплинула на суспільно-політичне життя в країні. У червні 1977 р. Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано Л. Брежнєва. При цьому він залишався і на посаді Генерального секретаря ЦК КПРОС. В останні роки свого керівництва Брежнєв серйозно хворів і фактично усунувся від керівництва країною. Керував державою партапарат. У результаті в країні посилилась безгосподарність, безвідповідальність, панувала атмосфера вседозволеності. Стала звичайним явищем практика приписок, показухи та парадної метушні. Усе більш відкритою і нахабною ставала корупція, зловживання владою. Розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності стало звичайним явищем. Економічна і політична криза доповнювалася моральною кризою радянського суспільства. Скрізь ставало нормою соціальна апатія, небажання і невміння добре й добросовісно працювати, величезних розмірів набуло пияцтво, розбіжності між словом і ділом. “Після нас – хоч потоп, ” – за цим цинічним принципом жила правляча верхівка в останні роки керівництва Брежнєва. А це норма поведінки представників політичного режиму, що загниває. У такій гнітючій соціально-політичній і економічній обстановці деякі керівники з оточення Брежнєва зрозуміли: потрібні зміни, а то існуюча система загине. У листопаді 1982 р. Брежнєв помер. Новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР став Ю. Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 рр.). Андропов із 1967 по 1982 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж будь-хто інший із політичного керівництва. Але він хотів подолати кризу старими методами. За основу своєї політики Андропов взяв “ленінські ідеї” про дисципліну, порядок, організованість. Ці методи могли тільки на деякий час законсервувати розпад тоталітарної системи, але врятувати її вони не могли. Втілити у життя свої задуми Ю.А. Андропову не вдалося. У лютому 1984 р. він помер. Новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано К. Черненка (лютий 1984 – березень 1985 рр.). Новий лідер партії і держави був старою і немічною людиною, до того ж малоосвіченою і малокультурною. Усе свідоме життя Черненко провів на різних щаблях партійно-державного апарату, своєю кар’єрою зобов’язаний Брежнєву. Черненко був абсолютно не здатним на будь-які реформи, його прихід до влади став символом загнивання режиму, визнанням повної відсутності у партійно-державної верхівки позитивної програми, симптомом неминучого і близького краху тоталітарної системи. При Антропові та Черненкові українське керівництво на чолі із Щербицьким майже не зазнало змін. УРСР залишалася заповідником політичної, ідеологічної та економічної стагнації. Всеохоплююча криза, що охопила країну, вимагала відповідальних, справді історичних рішень. Можливості тоталітарної системи, що базувалися на диктатурі, насиллі та всевладді партапарату, були вичерпані. Країна стояла на порозі кардинальних суспільно-політичних змін.