Суспільно-політичне життя.

Початок „відлиги”

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала смерті сталінщини. Вона немов ракова пухлина пустила метастази в усі сфери життя радянського суспільства. Радянські люди, заморочені тріскучою соціальною демагогією, наглу­хо відмежовані " залізною завісою" від зовнішнього світу, у своїй ма­сі вірили Сталіну, він мав численних шанувальників серед усіх суспіль­них верств. Система, яка визначалася Сталіним як соціалізм, мала такі основні риси: одержавлення економіки; жорстоке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, включаючи фактично кріпацьку працю колгоспників і рабську – мільйонів в’язнів; низький рівень життя трудящих; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, ма­сові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія. Неупереджений науковий аналіз свідчить, що така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керування країною були абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати під страшною напругою. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібера­лізацію режиму. Як потім згадував один із найзапекліших сталіністів В. Молотов: „Всі хотіли передишки, полегше пожити. А по-сталінському - потрібно було і надалі тримати міцно кермо”. Отже, зі смертю Сталіна розпочався новий період, суть якого поля­гала у лібералізації суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 1950-х до середини 1960-х років, з легкої руки російського письменника І. Еренбурга, назвали „відлигою”. У часи " відлиги" нове керівництво спробувало реформувати тота­літарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати жахливий антагонізм ніж людиною і режимом, суспільством і державою. Вакуум влади, що утворився після смерті Сталіна, був заповнений так званим " колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії і держави на основі нетривкого балансу сил. Уже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна приступи­ли до розподілу влади. Вони свавільно скоротили обраний ХІХ з’їздом КПРС склад Президії ЦК з 25 до 10 членів і з 11 кандидатів залишили 4. Перше місце в новій ієрархії посів Г. Маленков, котрого обрали Головою Ради Міністрів СРСР. Але Маленкову довелося 14 березня поступитися першим місцем у секретаріаті ЦК КПРС, де це місце посів М. Хрущов. Таким чином, останній обійняв ключову посаду в партійному апараті, що згодом відіграло вирішальну роль у боротьбі за лідерство у керівництві країною. МВС і МДБ об’єднали в одне Міністер­ство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступ­ником Голови Ради Міністрів СРСР. Але Хрущов, як видно з мемуарів, уже в день смерті Сталіна твердо вирішив усунути Берію з політич­ної арени і почав шукати спільників для цього. Берії підпорядковувалася охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави. У віданні МВС перебували прикордонники і внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Тому у членів " колектив­ного керівництва" склалося враження, що Берія готує державний переворот. У цих умовах Хрущову вдалося умовити Маленкова й інших членів „колективного керівництва” арештувати і фізично знищити Берію. Берію арештували 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. По одній версії, автором якої є Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою версією, що ґрунтується на спогадах інших учасників зміщення Берії, його судили і розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Тільки 10 липня 1953 р. радянська преса сповістила про арешт Берії, звинувативши його, що він буцімто був англійським шпигуном і відвертим ворогом народу. Обставини усунення Берії, фантастичні звинувачення на його адресу, суперечливі дані про його смерть все це свідчить про запеклу боротьбу за владу всередині " колективного керівництва". Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У черв­ні 1953 р. пленум ЦК Компартії України звільнив із посади першого сек­ретаря Л. Мельникова. Першим секретарем ЦК став О. Кириченко – пеший українець на цій посаді з часу заснування КП(б)У у 1918 р. 29-30 липня 1953 р. пленум ЦК Компартії України, де головував О. Кириченко, схвалив заходи ЦК КПРС щодо Берії. У Києві були заареш­товані і згодом страчені співробітники Берії - міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник - С. Мільштейн. Були зняті зі своїх постів і ряд начальників обласних управлінь МВС республіки, проведена чистка органів держбезпеки та їх значне скорочення. У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обрав першим секретарем ЦК Хрущова. Обрання Хрущова на цю посаду зміцнювало його становище в " колективному керівництві". Деякий час на передньому плані у цьому керівництві ще перебував Маленков. Але його авторитет підупав у 1955 р. Маленков був звільнений із посади Голови Ради Міністрів. Новим головою, за пропозицією Хру­щова, обрали М. Булганіна. Становище Хрущова у керівництві кра­їною ще більше зміцнилося. Необхідно відзначити, що кар’єра Хрущова була свого часу тіс­но пов'язана з Україною, а після повернення в Москву він не поривав тісних стосунків із Києвом. Поступово серед найвищих партійних і дер­жавних керівників у Москві за безпосередньої підтримки Хрущова з’явилися вихідці з України – 0. Кириченко, Л. Брежнєв, Н. Підгорний. Навесні 1953 р. хоч і дуже обережно, але було поставлене питання про необхідність припинення " політики культу особи". " Культ особи", не називаючи поки що імені Сталіна, проголошувався " шкідливим і антимарксистським". Із газетних шпальт зникло звичайне славослів’я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії, які розпочали реабілітацію невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім’я. Це хоч і стосувалося дуже обмеженої кіль­кості жертв сталінського режиму - всього кількох тисяч чоловік, та початок було зроблено. В’язні страшного ГУЛАГу подали голос. Усі вимагали негайного перегляду їх справ і звільнення. У кількох таборах у районі Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання. Серед повстанців було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН-УПА. Повстання були люто придушені, але процес реабілітації набирав силу. Восени 1953 р. ліквідували органи масових чисток - воєнні трибу­нали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання і ув’язнення. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС із розслідування справ часів " великого терору" (1936-1939 рр.), а в 1955 р. видається положення про прокурорський нагляд. На початку 1956 р. відміняється постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ " щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідниц­тво, терор та диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР. Його очолив І. Серов, а на чолі органів держбезпеки в Україні стан Т. Строкач - прибічники - М. Хрущова. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Уже початковий період десталінізації в 1953-1956 рр. привів до серйозних змін в Україні. Зокрема, припинилися ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився процес русифікації, на керівні посади різних рівнів стали висуватися місцеві кадри, особливо в західних областях України. У ці ж роки розпочався процес розширення прав союзних республік. Зокрема в Україні із союзного в республіканське підпорядкування пере­йшло декілька тисяч підприємств та організацій. У результаті бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43, 7 млрд. Отже, фінансово-бюджетні права республіки розширилися. Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку і не відішли за досить помірні і вузькі рамки. СРСР продовжував залишатися, фактично, унітарною державою і найважливіші питання вирішувалися у Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму і будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася лише безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну від­повідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким ку­том зору потрібно розглядати діяльність перших секретарів ЦК Компартії України, що були фактично першими особами в республіці: О. Кириченка (1953-1957 рр.), М. Підгорного (1957-1963 рр.), П. Шелеста (1963-1972 рр.), В. Щербицького (1972-1989 рр.). Кожний із них був ставлеником тоталітарної системи і діяв у строго визначених рамках.