Організація українських націоналістів

Тяжкий окупаційний режим, жорстокі репресії властей на західноукраїнських землях щодо учасників революційно-визвольного руху викликали дедалі більше розчарування в західноукраїнському суспільстві в можливості домогтися самостійності української держави мирними, легальними методами, за допомогою великих держав. У той же час наступ партійно-державної верхівки СРСР на інтелігенцію в Українській СРР, роздмухування там боротьби проти " українського буржуазного націоналізму" й " націонал-ухильництва", що розгорталося з другої половини 1920-х років, а потім масові репресії, насильницька колективізація, голодомор 1932-1933 рр. швидко розвіювали радянофільські настрої й сподівання західноукраїнського населення й української еміграції на можливість перетворення УСРР на справжню українську суверенну державу.

За цих умов серед учасників національно-визвольних змагань, зокрема серед молоді, посилювалося прагнення до активної боротьби за утворення української самостійної держави. У центрі цієї боротьби стала Організація українських націоналістів (ОУН).

Одним з ініціаторів створення й основою Організації виступила Українська військова організація (УВО), заснована у липні 1920 р. у Празі. Керувала УВО Начальна Команда (Головне командування), очолював яку полковник Є.Коновалець. Своєю головною метою УВО ставила збудувати українську самостійну соборну державу. Тому основним її завданням вважалася підготовка до загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів.

Члени УВО використовували форми пасивного спротиву — бойкот присягання на вірність польській державі, бойкот загального перепису населення в Західній Україні в 1921 р., бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р., бойкот набору до польського війська тощо, а також і форми активного протесту —індивідуальний терор проти представників польської влади, саботажі — нищення ворожого майна й дезорганізація комунікацій, " екси" — напади на поштові установи, залізничні потяги, інкасаторів тощо. Зокрема, 21 листопада 1921 р. член УВО С.Федак стріляв у начальника польської держави Ю.Пілсудського, що приїхав до Львова, і у львівського воєводу Грабовського. У Ю. Пілсудського С. Федак не вцілив, а Грабовський був поранений. Політичний процес проти С. Федака набув широкого розголосу як у Польщі, так і за її межами.

Серед діячів УВО і особливо серед української молоді дедалі поширювались ідеї українського націоналізму, головним ідеологом якого був Д.І.Донцов.

Дмитро Іванович Донцов (1883-1973) народився в Мелітополі у заможній родині. В 1902 р. навчався на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, там був залучений до політичної діяльності. Став членом УСДРП, у 1905 р. був заарештований, в 1906 р. звільнений за амністією. У 1914 р. брав участь у діяльності " Союзу визволення України". 1918 р. став членом партії хліборобів-демократів. Скоропадський призначив його директором Українського телеграфного агентства, потім Д. Донцов емігрував, з 1922 р. перебував у Львові, був співзасновником Української партії національної роботи і редагував її друкований орган " Заграва" (1923-1924), " Літературно-науковий вісник" (1922-1932) і " Вісник" (1933-1939) та " Книгозбірні Вісника".

Д. Донцов написав багато праць: " Модерне москвофільство" (1913), " Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913), " Історія розвитку української державної ідеї" (1917), " Підстави нашої політики" (1921) та ін. Політичні погляди Д. Донцова в різний час були неоднаковими. Починав як соціаліст, а у 1920-х роках він беззастережно виступав за створення і незалежність української соборної держави. Його праця " Націоналізм", опублікована у Львові в 1926 р., справила великий вплив на формування світогляду молоді західноукраїнських земель.

Категорично заперечуючи і не сприймаючи соціалізму, Д. Донцов став проповідувати діяльний, " чинний" або " інтегральний націоналізм". Прихильники цього націоналізму мусили передусім керуватися волею до життя, до влади, до " експансії", до рішучої боротьби за здійснення головної ідеї — визволення українського народу, до створення української самостійної держави. Здійснити цю ідею Д. Донцов пропонував " шляхом творчого насильства ініціативної меншості", що мусила підпорядкувати своїй волі народ і повести його до перемоги.

Ідеями націоналізму особливо стала захоплюватися студентська й шкільна, а згодом і інша молодь. Створилися й діяли Група української націоналістичної молоді в Празі, Союз української націоналістичної молоді у Львові і Легія українських націоналістів у Подебарах (недалеко від Праги). Представники цих організацій і лідери УВО у листопаді 1927 р. у Берліні провели першу конференцію українських націоналістів, яка поклала початок створенню Організації українських націоналістів. Був обраний Провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Є.Коновальцем. ПУН розробив програму, структуру, план дій і підготував скликання першого конгресу ОУН.

Перший конгрес українських націоналістів відбувся 28 січня—3 лютого 1929 р. у Відні. У ньому взяли участь 30 представників від націоналістичних організацій. Перший конгрес, який з часом стали називати першим Великим збором ОУН, заслухав 40 доповідей з питань ідеології і практики діяльності організації. 2 лютого було ухвалено Постанови Конгресу та устрій Організації українських націоналістів. 3 лютого було обрано Провід ОУН: голова (Провідник ОУН — Є.Коновалець, члени — М.Сціборський, В.Мартинець, В.Андрієвський, Б.Вассиян, Д.Демчук, М.Капустянський та ін.

Територія дій ОУН поділялася в Україні на 10 країв, на чужині - 10 теренів, край ділився на 5 округ, округи — на відділи. Центральний провід, що був політичною радою, керував крайовими проводами і крайовими екзекутивами (виконавчими комітетами). При ОУН діяла юнацька організація, членами якого могли бути хлопці і дівчата 15—21 років.

У Постановах Першого Великого Збору ОУН передусім давалася характеристика українського націоналізму. " Український націоналізм є духовний і політичний рух, що родився з внутрішньої природи української нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття". Далі визнається пріоритет нації над усіма іншими людськими спільнотами: " Нація є найвищий тип органічної людської спільноти".

Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, — підкреслювалося далі в постановах, — є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава. Для українців такою державою мала стати Українська самостійна соборна держава, яка охоплювала б усі населені українцями землі, що тоді перебували в складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Саме визволення всієї України й утворення Української самостійної соборної держави ставив за головну мету ОУН. Форма української державності мала відповідати послідовним етапам державного будівництва України: національного визволення, державного закріплення та розвитку. У час визвольної боротьби за незалежність повинна була діяти " національна диктатура", тобто Провідник ОУН мусив мати диктаторську владу.

В основу внутрішньо-політичної діяльності Українська держава мала покласти забезпечення потреб і матеріального добробуту населення та збільшення національного добра шляхом розбудови всіх галузей народного господарства. Господарське життя країни мало будуватися на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу, поміщицькі землі повинні були бути вивласнені без викупу, держава мала підтримувати середнє селянське господарство, сільськогосподарську кооперацію та промисловість, 8-годинний робочий день. Обіцяли ввести загальне соціальне забезпечення, обов'язкову безплатну державну школу. Мала бути регулярна армія і флот.

У Постановах вказувалося, що ОУН побудована на засадах всеукраїнства, надпартійності й монократизму. У період боротьби за владу вона грунтувалася на авторитарному принципі вождизму. Голова Проводу ОУН Є.Коновалець був одночасно головнокомандуючим УВО, яка продовжувала існувати як військовий підрозділ ОУН.

У царині зовнішньої політики перший Великий збір ОУН визначив такі завдання: " Українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України".

Виходячи з цього, оунівці готові були спілкуватися з країнами, які могли виступити проти тих, хто володів українськими землями, тобто проти СРСР, Польщі й Чехословаччини. Після приходу Гітлера до влади такою країною стала нацистська Німеччина. Тому ОУН пішла на співробітництво з керівництвом цієї країни.

ОУН діяла в Західній Україні і в країнах, де були поселення української еміграції. За ініціативою і за участю ОУН були створені й діяли громадські організації: Українське націоналістичне об'єднання в Німеччині, Український народний союз у Франції, Організація державного відродження у США, Молоді українські націоналісти у США і Канаді, " Відродження" в Аргентині тощо.

У своїй діяльності ОУН вважала за необхідне використовувати і використовувала різні форми боротьби, що вели до здійснення головної мети —відновлення незалежності й соборності української держави, — терористичні акти проти представників окупаційних властей, масові підпали фільварків польських землевласників, участь у селянських і робітничих страйках, акції проти полонізації української школи, бойові виступи проти окупантів тощо. Ставилося завдання вести постійну " перманентну революцію" — систематично організовувати бойові виступи проти окупантів, втягувати дедалі ширші маси в активну боротьбу, яка мала закінчитися всенародним збройним повстанням. Проповідувався патріотизм, культ героїзму, жертвенності в ім'я України.

Найбільш бойовою акцією ОУН, яка набула великого розголосу, було вбивство 15 червня 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який був одним із організаторів пацифікації у західноукраїнських землях. Організаторами цього замаху були крайовий провідник ОУН С.Бандера і М.Лебедь. Убив Перацького з револьвера член ОУН Г.Мацейко.

Після вбивства міністра Перацького польські власті влаштували судовий політичний процес над 12 членами ОУН, який відбувався у Варшаві від 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. і набув широкого розголосу у всьому світі. До суду були притягнуті молоді люди віком від 21 до 31 року, переважно студенти. Серед них виділялися своєю роллю в організації терористичного акту С.Бандера і М.Лебедь.

Степан Андрійович Бандера (1909-1959) народився в селі Старий Угринів під Калушем у Галичині у сім'ї греко-католицького священика. Навчався в українській гімназії у місті Стрию, потім на агрономічному факультеті Львівського політехнічного інституту. Рано захопився ідеями українського націоналізму і включився в боротьбу за визволення українського народу, здобуття незалежності України. У 1927 р. вступив до УВО, 1929 р. — в ОУН, з 1931 р. — член її крайової екзукативи в Західній Україні. У 1932 р. С. Бандера став заступником, а в 1933 р. провідником крайової екзукативи ОУН і крайовим комендантом (командиром) ОУН. На Варшавському процесі С.Бандеру, М.Лебедя і Я.Карпинця засуджено до смертної кари, яку було замінено довічним ув'язненням.

25 травня 1936 р. почався другий, ще більший, ніж Варшавський, процес 23 членів ОУН, де основною фігурою знову був С.Бандера як головний провідник діяльності ОУН-УВО в Західній Україні. С.Бандера ще раз був засуджений до довічного, а інші підсудні — до різних строків тюремного ув'язнення.

С. Бандера утримувався у в'язницях у Кельці і Познані, потім перебував в одиночній камері в Бресті. 13 вересня 1939 р. у зв'язку з підходом німецьких військ польська варта втекла, С. Бандера вийшов на волю. Через Волинь він добрався до Львова, коли там були уже радянські війська, звідти в напрямку до Кракова перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію.

Революційно-визвольний рух

Антинародна політика і терор окупантів не могли зламати волі західних українців до соціального і національного визволення. Їх революційно-визвольний рух виливався у різні форми, серед яких найважливішими були масові робітничі і селянські страйки, демонстрації, мітинги, збройні виступи.

У 1921—1923 рр., у час післявоєнної економічної кризи, великими були страйк залізничників у Західній Україні в лютому-березні 1921 р., у ході якого українські залізничники вимагали звільнити політичних в'язнів і скасувати мілітаризацію кордонів, загальний страйк нафтовиків Галичини, який почався 18 травня 1921 р. і був підтриманий робітниками інших професій. 5 листопада 1923 р. було оголошено загальнодержавний політичний страйк, у ході якого лише у Львівському воєводстві страйкувало 45, 8 тис. робітників.

Широким був партизанський рух селянства. У 1921 р. він охопив Дубнівський, Рівненський, Сарненський, Островський, Ковельський і Володимир-Волинський повіти на Волині, гірські райони Прикарпаття. Партизанські загони громили поміщицькі маєтки й господарства польських колоністів, осадників, руйнували лінії зв'язку, залізничні колії, розправлялися з місцевими окупаційними властями. Восени 1922 р. під керівництвом С.О.Мельчука, П.М.Шеремети та І.Г.Цепка у Заліщицькому повіті Тернопільського воєводства активно діяла, одночасно з іншими, партизанська група " Червона двадцятка". Проти партизанів окупанти кинули військові частини. У боях І. Цепко загинув, а П. Шеремета та С. Мельничук потрапили в полон і за вироком військового суду у місті Чорткові були страчені.

Широкого розмаху набувала боротьба проти дискримінаційної політики польських властей щодо української мови і культури, проти полонізації української школи, утисків у діяльності товариств " Просвіти", " Рідної школи" та ін. З особливо різким осудом зустріла українська громадськість повне спольщення Львівського університету. У 1919 р. його ректорат за схвалення уряду ліквідував в університеті всі українські кафедри, які існували за часів Австро-Угорщини, викладання всіх дисциплін переводилося на польську мову, викладачі-українці усувалися від роботи. Було оголошено, що навчатися в університеті можуть тільки піддані польської держави, які відбули військову службу в польській армії. На знак протесту українські вчені, передусім члени Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, організували з 20 вересня 1919 р. систематичні наукові курси, які в 1921 р. були реорганізовані в український таємний університет на зразок західноєвропейських. Він мав три факультети: філософський, правничий і медичний. Першим ректором університету було обрано професора, відомого літературознавця й письменника В.Щурата. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. У 1922/23 навчальному році в університеті навчалося 1014 студентів, діяли 65 кафедр. Через переслідування властей і брак коштів у червні 1925 р. на засіданні сенату університету було оголошено про зупинення його діяльності.

У 1924—1929 рр. революційно-визвольний рух західноукраїнських трудящих, хоч і з меншим розмахом, тривав. У Західній Україні в 1924—1925 рр. відбулося 154 страйки, які охопили 47 тис. робітників, а в 1926-1928 рр.—247 страйків, у яких взяли участь 59 тис. чол.

У Закарпатті в 1924—1928 рр. відбулось 49 страйків, в яких взяли участь близько 8 тис. робітників. Не раз страйкували й робітники Північної Буковини та придунайських українських земель.

Відбувалися масові політичні демонстрації й мітинги, під час яких трудящі рішуче протестували проти окупаційного режиму, позитивно відгукувалися про Радянську Україну, де тоді проводилася нова економічна політика й українізація. Серед них особливо виділялася першотравнева демонстрація 1924 р. у місті Заболотові Станіславського воєводства, в якій взяли участь понад 5 тис. робітників і селян. На Закарпатті в першотравневих демонстраціях 1924 р. взяло участь 40 тис. робітників і селян, у першотравневій демонстрації 1926 р. в Чернівцях, що відбувалася під гаслом боротьби за робітничо-селянську єдність, понад 10 тис. трудящих.

З кінця 1925 р. в Західній Україні розпочалися масові демонстрації й мітинги безробітних, які вимагали роботи й державної допомоги. Такі демонстрації й мітинги відбулися в Дрогобичі, Львові, Бориславі, Перемишлі, Самборі та інших містах. 31 березня 1926 р. зі співом " Інтернаціоналу" на вулиці міста Стрия вийшли 2 тис. безробітних. Вони проголошували: " Хочемо хліба й праці! ", " Хай живе робітничо-селянський уряд! " За наказом властей війська стріляли у демонстрантів. 13 чоловік було вбито, кілька десятків поранено.

У Південій Бессарабії найбільшим виступом проти румунських окупантів було Татарбунарське повстання 16-22 вересня 1924 р. Очолив його Південревком, керували яким комуністи. Повстання почалося в селі Татарбунарах (тепер райцентр Одеської області), де влада перейшла до рук ревкому, потім охопило ряд населених пунктів Акерманського, Ізмаїльського, Кагульського і Бендерського повітів. У ньому взяли участь близько 6 тис. чол. —українців, росіян, молдаван, болгар, гагаузів. У ході запеклих боїв переважаючими силами урядових військ, до яких входило 10 полків регулярної армії та інші підрозділи, повстанці зазнали поразки. Багато з них загинуло, 500 чоловік було віддано до суду.

У 1929-1932 рр., коли різко погіршилось становище народних мас, масового характеру набули виступи селян проти надмірних податків, примусових екзекуцій за борги, проти злиднів і голоду. У вересні-жовтні 1930 р. у Львівському, Терно-пільському, Станіславському і Волинському воєводствах розгорнувся масовий повстанський рух селян. За цей час тут сталося 180 виступів. Польський уряд вдався до " пацифікації", під час якої каральні загони зруйнували, спалили й погра-бували 800 сіл, 1700 найактивніших селян заарештували, а тисячі закатували.

Великим спалахом селянського гніву було повстання у Ліському повіті Львівського воєводства в 1932 р. У ньому взяли участь понад 30 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Усе частішими й масовішими ставали страйки. У 1934-1938 рр. в Західній Україні відбулося 1118, а на Закарпатті — 97 страйків, що було більше як удвоє в порівнянні з 1929-1932 рр.

Одним з найбільших був виступ робітників Львова у квітні 1936 р. 14 квітня поліція розігнала демонстрацію безробітних. Було вбито робітника Владислава Козака. У день похорону В.Козака 16 квітня на вулицях міста відбувалась 10-тисячна антифашистська демонстрація. Поліція стріляла в демонстрантів, вони почали споруджувати барикади, спалахнули вуличні бої. Було вбито 46 і поранено понад 300 чол., заарештовано близько 3 тис. чол.