Суспільно-політичне життя. Зміцнення тоталітарного режиму

Суперечливість політичного розвитку

Надзвичайно складним і суперечливим наприкінці 1920-х – у 1930-х років у СРСР, у тому числі в Україні, було суспільно-політичне життя. На словах за умов радянської влади широкі маси та трудящі мали залучатися до управління державою, брати участь у роботі рад, громадських організацій, розвитку економіки й культури. Але за умов формування й утвердження тоталітарної системи й режиму особистої влади Сталіна участь народних мас в управлінні державою і суспільно-політичному житті набула суто формального характеру, всі дії партійних, радянських органів, громадських організацій ставилися у вузькі рамки і жорстко регламентувалися згори, з боку вищепоставлених апаратних керівників. Партійні організації України, повністю підпорядковані ЦК та іншим керівним органам, були зобов’язані проводити постійну організаторську й масово-політичну роботу серед трудящих, передусім у виробничих колективах, - на заводах, фабриках, шахтах, у колгоспах, МТС, радгоспах та інших, спрямовувати їх на виконання п’ятирічних планів. КП(б)У була однією з найбільших організацій ВКП(б). Абсолютна більшість членів КП(б)У, працюючи на різних ділянках господарського і культурного будівництва, вірою та правдою утверджували адміністративно-командні, директивні методи управління, сприяли зосередженню влади в руках Сталіна, але не вбереглися від масових репресій. У проведених у 1929-1930 рр. і в 1933-1934 рр. чистках партії та при перевірці і обміні партійних документів, що відбувалися в 1935-1936 рр., з партії було виключено немало цих “солдатів” партії. Вони поплатилися за свою відданість режиму. Офіційно в рішеннях з’їздів партії і Пленумів ЦК проголошувалась необхідність розширення внутріпартійної демократії, а на практиці безперервно посилювалась влада партійного апарату, всіляко обмежувались права комуністів. Владу все більше зосереджував у своїх руках партійний апарат, який командував радами й усіма державними установами. тПрофспілки протягом 30-х років чисельно зростали. У 1928 р. в Україні вони об’єднували 2, 1 млн. членів, а в 1941 р. – 4, 3 млн., або 82% загальної чисельності робітників і службовців. Очолювала профспілки Всеукраїнська рада професійних спілок (ВУРПС), діяли 73 галузевих профспілки. За рішенням уряду в 1933 р. профспілкам було передано функції охорони праці і соціального страхування, якими раніше відав Наркомат праці. Наркомат праці був злитий з ВЦРПС, а на Україні – з ВУРПС. У відання профспілок перейшло керівництво усім державним і соціальним страхуванням і контроль за виконанням законодавства про працю і техніку безпеки. Профспілкам було передано також функції секрецій РСІ на підприємствах і громадський контроль за роботою підприємств торгівлі, громадського харчування та комунально-побутового обслуговування. Але реальних прав профспілки не мали і не захищали людей найманої праці перед всевладдям більшовицького режиму. Частина молоді об’єднувалась у комсомольські організації, ряди яких безперервно зростали. Якщо на початок 1928 р. комсомол України налічував 369 тис. юнаків і дівчат, то на початок 1941 р. – 1626 тис. Комсомол проводив роботу з виховання молоді в дусі відданості партії і радянській владі. Певна роль у громадському і культурно-політичному житті належала масовим добровільним товариствам. У 1929 р. в Україні діяло 61 добровільне товариство. Це були Тсоавіахім, Товариство Червоного Хреста, “Геть неписьменність”, “Друзі дітей”, “Техніка – масам”, “Друзі радіо”, “Товариство винахідників”, “Товариство старих більшовиків, колишніх політкаторжан і зсильнопоселенців” та ін. Але у 30-ті роки, з посиленням тиску тоталітарної системи, з обмеженням громадських засад у всьому житті, багато товариств було ліквідовано. А ті товариства, що залишилися, були підпорядковані волі адміністративного апарату, і вони швидко бюрократизувалися, перетворювалися на слухняних виконавців вказівок партійних і радянських керівників. Отже, вже наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років тоталітарна система своїм впливом стала охоплювати всі сфери економічного, суспільно-політичного і духовного життя країни. Об’єктивні передумови, що сприяли складанню тоталітарної адміністративно-командної системи, насамперед криються в історичному минулому Росії. Тривале існування кріпацтва і самодержавства виховувало в суспільстві раболіпство, догідливість і страх перед властями. Самодержавний лад, нерозвиненість парламентаризму, низький рівень соціально-економічного і особливо культурного розвитку зумовили майже повну відсутність демократичних традицій, звичайної цивілізованості. Велика роль у революційному русі і революції та громадській війні належала інтелігенції, яка визначала рівень політичної свідомості в країні і мала велику ідейну силу. Але керівництво партії, передусім Сталін і його найближчі соратники, щодо інтелігенції зайняли різко негативну позицію, уже в 1930-х роках фізично винищили більшість дореволюційних інтелігентів. У 1920-х роках і на початку 1930-х років на керівних посадах у партійних і державних органах і громадських організаціях перебували в основному учасники революції і Громадянської війни, які були виховані на адміністративно-командних принципах періоду “воєнного комунізму”. Тому не дивно, що в них було міцним переконання, що й мирні, зокрема господарські завдання можна розв’язувати наказним, директивним, силовим способом, через що вони здебільшого не протистояли формуванню тоталітарної системи й підтримували порушення законності і волюнтаристське розв’язання питань. Нігілістичне ставлення до законів і законності, відкрите заперечення необхідності їх суворого дотримання, віра в можливість розв’язання усіх складних питань – і економічних, і політичних, і культурних – шляхом команд, директив зверху, з центру, якою були охоплені широкі верстви керівних працівників і членів партії, їх упевненість у необхідності і правомірності застосування примусу, революційного насильництва готували ґрунт для обмеження демократії і наростання централістських принципів у діяльності партійних і державних органів. Негативно впливали на партію, що була правлячою, зміни у кількісному і якісному її складі, що сталися під керівництвом Сталіна і його оточення у 1920-х – на початку 1930-х років. У цей час чисельність партії стрімко зростала. Так, у КП(б)У на 1 січня 1924 р. було близько 57, 4 тис. членів і кандидатів, на початок 1928 р. – 196, 7 тис., на початок 1933 р. – 550 тис. чол. За таких умов у партійному апараті зайняли панівне становище члени партії, які вступили в партію у 1924 р. і пізніше (на XV з’їзді ВКП(б) у 1927 р. вони становили 9/10 делегатів). Своїй кар’єрі вони завдячували Сталіну і сліпо підтримували лінію генсека, яка характеризувалась як єдина правильна генеральна лінія партії, що мала начебто забезпечити в найближчий час побудову вимріяного щасливого майбутнього – соціалізму. На формування тоталітарної системи і режиму особистої влади Сталіна впливало і міжнародне становище СРСР, що був єдиною пролетарською державою в оточенні капіталістичних країн. Сталін і його оточення, підігріваючи відчуття “обложеної фортеці”, нагнітаючи небезпеку нападу й війни, використовували його для звуження демократії в країні, для посилення централізації і зосередження влади в своїх руках. Нарешті, в СРСР не було вироблено такої системи, такого механізму, за допомогою яких громадськість могла б активно і своєчасно втручатися в управління державою, реально впливати на склад і дії керівного складу партії і країни, попереджувати наростання централістських, авторитарних засад у верхньому ешелоні влади. На формування адміністративно-командної системи наклали свій тяжкий відбиток особисті риси Сталіна – його сильна воля і, в той же час, його безмежна жадоба влади, нетерплячість, хвороблива підозрілість, заздрісність, грубість, жорстокість, озлобленість, відлюдкуватість, повна аморальність у політиці і житті. Але головною причииною, що сприяла становленню тоталітарної адміністративно-командної системи, була сама більшовицька партія – партія “нового типу”, побудована на тоталітарних, антидемократичних принципах. Більшовики насильницьким шляхом, як сказав Ленін “всерйоз і надовго” захопили владу і ні з ким не збиралися її ділити. Вони усунули, вигнали з країни або фізично знищили своїх політичних конкурентів і правили країною диктаторськими, терористичними методами. У створеній більшовиками системі не було місця демократії.