З’їзд рад у Харкові. Утворення радянської УНР

124 делегати від 49 рад, які 5 грудня залишили у Києві Всеукраїнський з’їзд рад, зібралися на окрему нараду в Київському центральному бюро профспілок і прийняли резолюцію про нещадну боротьбу із Центральною Радою, про негайне обрання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад і про переїзд до Харкова для проведення там з’їзду. 8 грудня у Харків вступили червоногвардійські загони, надіслані урядом Радянської Росії і очолені В. Антоновичем-Овсієнком. Розпочалася відкрита агресія Радянської Росії проти УНР. У ніч на 9 грудня російські червоногвардійці разом з місцевими більшовиками роззброїли українізовані частини, заарештували керівників Харківської української ради та гарнізону і встановили свій контроль над містом. 10 грудня в Харкові було створено новий військово-революційний комітет, яким керували більшовики. 9 грудня відбулось об’єднане засідання Харківського міського й обласних комітетів РСДРП(б) Донецько-Криворізького та Головного комітету РСДРП(б) соціал-демократії України. На ньому й було вирішено провести в Харкові “Всеукраїнський з’їзд рад у складі делегатів ІІІ з’їзду рад Донкривбасу і членів більшовицької фракції київського з’їзду, що прибули до Харкова”. ІІІ з’їзд рад Донецького та Криворізького басейнів почав засідати 9 грудня. Але на з’їзд із 140 рад прибули 77 делегатів лише від 46 рад, тобто від третини. До того ж присутні делегати здебільшого були учасниками обласної більшовицької конференції Донкривбасу, тобто представляли фактично не ради в цілому, а їх більшовицькі фракції. Отже, цей з’їзд був неправомочним, але під тиском більшовицької фракції його було визнано правомочним. Делегати, що прибули з Києва, об’єдналися з делегатами цього з’їзду та проголосили себе повноважним першим з’їздом рад України. Цей з’їзд, що його згодом у радянській історіографії назвали Першим Всеукраїнським з’їздом рад, працював у Харкові 11-12 грудня 1917 р. у приміщенні Дворянського зібрання. На з’їзді були представлені 46 рад Донецько-Криворізького басейну (77 делегатів) і 49 рад (124 делегати), які прибули з Києва. Він не виявляв волю українського народу: абсолютну більшість делегатів становили більшовики. Невеликим було представництво інших партій – лівих українських соціал-демократів, російських меншовиків, есерів. Хоча серед делегатів майже не було селян, з’їзд проголосив себе “з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів”. З’їзд розглянув питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з’їзд схвалив більшовицьку резолюцію, запропоновану Артемом (Ф.Сергєєвим). У ній давалася оцінка поточних подій, висловлювалась думка, що формою нової влади повинна бути лише влада рад, яка єдина може забезпечити справжнє виявлення волі широких народних мас. Про організацію влади в Україні була прийнята більшовицька резолюція. Вважаючи, що Центральна Рада не може бути визнана урядом робітників і найбідніших селян України, Всеукраїнський з’їзд рад постановив: “Влада на території Української республіки віднині належить виключно радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях – повітовим, міським, губернським та обласним радам, а в центрі – Всеукраїнському з’їздові рад робітничих і солдатських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові й тим органам, які він створить. Україна проголошується Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів”. З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет рад України у складі 41 чоловіка: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український есдек і 1 меншовик-інтернаціоналіст. 20 місць були залишені вільними. Їх мали заповнити представники рад селянських депутатів, обраних на Всеукраїнському з’їзді рад селянських депутатів, що його передбачалося скликати найближчим часом. З’їздові доручалося негайно поширити на територію Української республіки дію декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської федерації про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії. ЦВК рад України доручалося оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради та її Генерального Секретаріату як такі, що спрямовані проти інтересів робітників і найбідніших селян України. Він мав погодити цілі і дії робітничо-селянського уряду Російської федерації з радянськими урядами інших частин Росії і робітничо-селянським урядом України це було остільки, оскільки нообхідно в інтересах робітників і селян. З’їзд також зобов’язав ЦВК найближчим часом скликати другий Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів для подальшого поширення та зміцнення влади в Україні. У постанові “Про самовизначення України” з’їзд визнав Українську республіку федеративною частиною Російської республіки. 13 грудня, на другий день після закінчення з’їзду, відбулося перше засідання ЦВК. Була обрана президія та ряд комісій. Головою ЦВК було обрано Ю.Медведєва – лівого українського соціал-демократа. Тоді ж ЦВК схвалив телеграму Раді Народних Комісарів, у якій повідомив про прийняття на себе всієї повноти влади в Україні, заявив про спільність інтересів трудящих України та Росії і про те, що нова влада ставить своїм завданням докласти всіх сил, щоб забезпечити повну єдність українського і російського народів. 13-17 грудня ЦВК, відповідно до рішень І Всеукраїнського з’їзду рад, прийняв російські декрети про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про поліпшення прав міських самоуправлінь, про права народів, про демократизацію армії, скасував запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії. На засіданні ЦВК 17 грудня 1917 р. було схвалено маніфест до всіх робітників, селян і солдатів України, який сповіщав про проголошення І Всеукраїнським з’їздом рад радянської влади на Україні. На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який ще за постановою ЦВК від 14 грудня 1917 р. дістав назву Народного секретаріату, а окремі члени його іменувались Народними секретарями. У першому складі уряду було 13 секретарств. Народними секретарями були більшовики: Артем (Ф.Сергєєв) – у справах торгівлі і промисловості, В.Ауссем – у справах фінансів, Є.Бош – у внутрішніх справах, М.Скрипник – у справах праці, В.Затонський – у справах освіти, С.Бакинський – у міжнаціональних справах, Е.Лугановський – у продовольчих справах, В.Люксембург – у судових справах, В.Шахрай – у військових справах, Г.Лапчинський – керуючий справами і один лівий есер – Є.Трелецький – Народний секретар землеробства. Посади народних секретарів пошт, телеграфів та шляхів сполучення тимчасово залишалися не заміщеними. 30 грудня 1917 р. виконання обов’язків Народного секретаря у військових справах було покладено на Ю.Коцюбинського, який 19 січня 1918 р. був призначений і Головнокомандуючим усіма військами Української республіки. У відповідь на телеграму ЦВК рад України Раднарком Росії 16 грудня надіслав до Харкова телеграму, у якій говорилось: “Вітаючи утворення в Харкові справді народної радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській раді справжній уряд Народної Української республіки, Рада Народних Комісарів обіцяє новому урядові братерської республіки повну і усіляку підтримку у справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народові України”. Отже, проголошення харківського зібрання Всеукраїнським з’їздом рад, на якому було представлено менше третини рад, що тоді існували в Україні, не можна вважати легітимним. Через це й проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, теж не мало належних правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків проголосувало всього 10% українських виборців. ЦВК рад України і народний Секретаріат фактично були створені з волі Леніна та Раднаркому Росії для того, щоб виправдати й узаконити їхню війну проти УНР, Центральної Ради, зобразити її як внутрішню боротьбу революційних сил проти “буржуазної” політики Центральної Ради в українському суспільстві за встановлення радянської влади. До радянського уряду, в якому було тільки три українці (Скрипник, Затонський, Терлецький) входили люди, невідомі широким масам українського народу. “Називали себе урядом, - згадував потім Затонський, - та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного..” А народний секретар військових справ В.Шахрай у розмові з керуючим справами уряду Г.Лапчинським із болем говорив: “Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за “військовий міністр”, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне? ” Щоб видавати радянську владу в Україні за українську, більшовики перехопили й назву “Української Народної Республіки”, а уряд назвали фактично за прикладом Генерального Секретаріату Народним Секретаріатом. Оголосили Україну федеративною частиною Росії, а федерального уряду там не було: радянська “УНР” фактично була адміністративним краєм, її органи влади виконували розпорядження Раднаркому Росії і, передусім, директиви ЦК РСДРП(б). Для контролю за їх діяльністю і для “об’єднання дій функціонуючих в Україні радянських організацій у всіх галузях їх роботи (військової, продовольчої, банківської та ін.) Раднарком 19 грудня 1918 р. призначив “надзвичайним комісаром району України” Серго Орджонікідзе, який прибув до Харкова 25 грудня. Його розпорядження були обов’язковими для уряду і всіх більшовиків України.