Озонова діра над Антарктидою

Про значному зменшенні загального вмісту озону над Антарктикою вперше було повідомлено в 1985 р. Британською антарктичною службою на підставі аналізу даних озонометричних станції Хеллі-Бей. Зменшення озону спостерігалося цією службою і на Аргентинських островах.

З 28 серпня по 29 вересня 1987 р. було виконано 13 польотів літака-лабораторії над Антарктикою. Експеримент дозволив зареєструвати зародження озонной діри. Були отримані її розміри. Дослідження показали, що найбільше зменшення кількості озону мало місце на висотах 14 - 19 км. Тут ж прилади зареєстрували найбільшу кількість аерозолів (аерозольні шари). Виявилося, що, чим більше є аерозолів на даній висоті, тим менше там озону. Літак - лабораторія зареєстрував зменшення озону, рівне 50%. Нижче 14 км. змін озону було несуттєвим.

Вже до початку жовтня 1985 озонова діра (мінімум кількості озону) охоплює рівні з тиском від 100 до 25 гПа, а в грудні діапазон висот, на яких вона спостерігається, розширюється.

У багатьох експериментах вимірювалося не тільки кількість озону та інших малих складових атмосфери, але і температури. Була встановлена в найтісніший зв'язок між кількістю озону в стратосфері і температурою повітря там же. Виявилося, що характер зміни кількості озону тісно пов'язаний з тепловим режимом стратосфери над Антарктидою.

Освіта і розвиток озонной діри в Антарктиді спостерігали англійські вчені і в 1987 р. Навесні загальний вміст озону зменшилося на 25%.

Американські дослідники проводили вимірювання в Антарктиці узимку і ранньої навесні 1987 р. озону та інших малих складових атмосфери з допомогою спеціального спектрометра. Дані цих вимірювань дозволили окреслити область навколо Південного полюса, в якій кількість озону зменшено. Виявилося, що ця область збігається практично в точності з крайнім полярним стратосферних вихором. При переході через край вихору різко змінювалося кількість не тільки озону, але й інших малих складових, що роблять вплив на руйнування озону. У межах озонной діри концентрація HC l, NO 2 і азотної кислоти була значно менше, ніж за межами вихору. Це має місце тому, що хлорин в продовженні холодної полярної ночі руйнують озон в відповідних реакціях, виступаючи в них як каталізатори. Саме в каталітичному циклі за участю хлору відбувається основне зменшення концентрації озону (принаймні 80% цього зменшення).

Ці реакції протікають на поверхні частинок, складових полярні стратосферні хмари. Виходить, чим більше площа цієї поверхні, тобто чим більше частинок стратосферних хмар, а значить, і самих хмар, тим швидше в Врешті-решт розпадається озон, а значить, тим ефективніше утворюється озонова діра.