Поняття та види речових прав.

Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.
Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).
Право на чужу річ має наступні особливості:
– є похідним від права власності;
– має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;
– зберігається при зміні власника;
– захищається такими ж способами, як і право власності;
– може захищатися і від власника.
У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним(види):
а) право володіння;
б) право користування (сервітут);
в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.
Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

30. Засоби захисту права власності та інших речових прав.

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Право на віндикацію належить власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо:

1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.

Позов про визнання права власності чи іншого речового права — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння.

Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про вилучення майна з опису). Вказані дії розглядають як форму забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати це обмеження. Тому цю вимогу пред'являють до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди.

31. Поняття, час, місце відкриття спадщини.

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

З часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як:

o визначення кола спадкоємців;

o строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;

o склад спадкового майна;

o строк для звернення кредиторів з претензіями;

o закон, яким треба керуватися;

o строк для видачі свідоцтва на спадщину.

Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи з охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.

Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, або день, коли за рішенням суду він оголошується померлим.

Особи, які померли у різний час, але у межах однієї доби, називаються комморієнтами. Наприклад, під час катастрофи з гігантським морським лайнером " Титаніком" загинуло понад 1 600 пасажирів, у тому числі ряд родин. Спадщина після таких осіб відкривається одночасно й окремо після кожної з них.

Місце відкриття спадщини - останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - то місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності такого - місцезнаходження рухомого майна.

Місцем проживання малолітньої і неповнолітньої особи є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

32. Види спадкування.

Статтею 1217 ЦК України визначено два види спадкування: 1) за заповітом та 2) за законом.

Спадкування за законом з'явилося історично раніше за спадкування за заповітом. Відповідно, перше протягом багатьох століть було в центрі спадкового права. Можна навести давній правовий принцип німецьких племен, що " лише Бог може зробити спадкоємцями, а не людина".

Юридичне значення виділення видів спадкування полягає в тому, що за їх допомогою визначається порядок розвитку спадкових правовідносин, їх певна модель - за волею заповідача чи за відсутності такої - за законом. Водночас спадкування за кожним із видів здійснюється лише після відкриття спадщини.

Спадкування за заповітом виникає за умови складення заповіту у формі та в порядку, встановленому чинним законодавством, та прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом. Спадкування за законом здійснюється за наявності таких підстав: відсутності заповіту; визнання заповіту недійсним; усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування в порядку ст. 1224 ЦК України; охоплення заповітом тільки частини спадкового майна; відмови спадкоємців за заповітом від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України) та смерть спадкоємця за заповітом до відкриття спадщини, якщо заповідачем не було зроблено підпризначення спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК України).

33. Усунення від спадщини. Прийняття спадщини. Відмова від спадщини.

За чинним законодавством не мають права стати спадкоємцями:

o ні за законом, ні за заповітом - особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців, або зробили замах на їх життя (якщо після вчинення замаху на життя спадкодавець, незважаючи на цю обставину, склав заповіт на користь такої особи, вона спадкує на загальних підставах);

o за законом - батьки, після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені у цих правах на момент відкриття спадщини;

o за законом - батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені у судовому порядку;

o за законом і за заповітом - особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникнення права спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшення їхньої части у спадщині; за законом - особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний у судовому порядку недійсним. (Суд може визнати право на спадкування частки майна, яке було набуте померлим подружжям під час шлюбу, який визнано недійсним після його смерті, якщо інше подружжя є добросовісним, тобто не знало і не могло знати про перешкоди до укладання шлюбу).

Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі відношення спадкодавця, які становлять у сукупності спадщину. Така згода має бути виражена способом, встановленим законом.Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець протягом шести місяців, починаючи із часу відкриття спадщини:

- подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини;

- спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем, не заявив про відмову від спадщини, тобто фактично вступив в управління чи володіння спадковим майно;

- малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, вважаються, за загальним правилом, такими, що прийняли спадщину.

Встановлення презумпції прийняття спадщини неповнолітніми та недієздатними спадкоємцями звільняє суд від необхідності поновлювати строк для прийняття спадщини цими спадкоємцями, а також примушує нотаріуса більш відповідально ставитися до питання про видачу свідоцтва про спадщину.

Так, після смерті Д. свідоцтво про спадщину отримали його мати і син. Як з'ясувалася, у Д. була ще малолітня дочка від першого шлюбу Б., законні представники якої заяву про прийняття спадщини не подавали. Із заявою про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та про продовження строку Для прийняття спадщини звернулася мати неповнолітньої Б. Райсуд, який розглядав справу, задовольнив позов.

Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Спадкоємець за законом або за заповітом може відмовитися від прийняття спадщини протягом шестимісячного строку після її відкриття.

Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може відмовитися від спадщини лише за згодою батьків (усиновлювачів) піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновителі) опікуна можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній чи недієздатній особі лише з дозволу органів опіки та піклування.

Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Спадкоємець за заповітом може відмовитися від своєї частки на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом - на користь іншого спадкоємця за законом, незалежно від його черги.

34. Секретний заповіт

нверті має бути підпис заповідача. Якщо підпис на конверті проставлений заповідачем не в присутності нотаріуса, заповідач повинен особисто підтвердити, що підпис на конверті зроблений ним.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Відповідно до пункту 3.2 глави 3 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус повинен роз'яснювати заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу за його бажанням відповідне свідоцтво. Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.

Незважаючи на те, що ст. 1249 ЦК України визначає секретний заповіт як такий, що посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом, фактично в цьому випадку вчиняються дві нотаріальні дії -засвідчення підпису заповідача на конверті, в якому знаходиться секретний заповіт, та прийняття секретного заповіту на зберігання.

Особливість секретного заповіту полягає і в порядку його оголошення. За правилами ст. 1250 ЦК України, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

За правилами пункту 4 глави 3 розділу П Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус у присутності заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки.

35. ЦК (ст. 1302) визначення спадкового договору не містить, описуючи, натомість, його зміст. Згідно з цією нормою за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. З характеристики спадкового договору, яка міститься у ст. 1302 ЦК, випливає, що його ознаками є:

1) наявність домовленості сторін про особливий порядок визначення долі майна після смерті його власника;

2) спеціальний суб'єктний склад такої домовленості;

3) виникнення на підставі спадкового договору сукупності зобов'язальних та речових відносин (зобов'язальних - до смерті відчужувача, речових - після його смерті);

4) виникнення права власності на майно відчужувача на підставі складної юридичної сукупності: укладення договору, виконання набувачем дій відповідно до розпоряджень відчужувача, смерть відчужувача;

5) поетапне виникнення прав та обов'язків у його сторін (у набувача виникає обов'язок виконувати розпорядження відчужувача вже після укладення договору, а права власника на майно відчужувача він отримує лише після смерті останнього).

Сторонами спадкового договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем у спадковому договорі може бути тільки фізична особа. Відчужувачами за спадковим договором можуть виступати не лише одинокі фізичні особи, але також подружжя або один із подружжя.

Набувачем у спадковому договорі, може бути фізична або юридична особа (ч. 2 ст. 1303 ЦК). При цьому фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність. Такий висновок випливає з того, що від набувача за умовами спадкового договору може вимагатися виконання різноманітних дій, у тому числі правочинів (надання матеріальної допомоги; дотримання певного ритуалу поховання, вказаного відчужувачем; виконання дій, спрямованих на досягнення певної суспільно-корисної мети, тощо).

Юридична особа може бути набувачем в спадковому договорі, якщо її цивільна правосуб'єктність не обмежена спеціальним законом, судом або установчими документами.

36. Відповідно до ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). равило про обов'язкову частку у спадщині є встановленою законом поправкою до заповідального розпорядження. Утім, застосування цього правила не означає, що буде застосований порядок спадкування за законом. Залишається чинним заповіт у тій частині, в якій він не потребує поправок, передбачених правилами про обов'язкову частку. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (ст. 31 ЦК України).Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ст. 6 СК України, ст. 32 ЦК України).Непрацездатними вважаються жінки - після досягнення 55 років та чоловіки - після досягнення 60 років; інваліди1731, П, Ш груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.Право на обов'язкову частку виникає лише у разі спадкування за заповітом, оскільки особи, що мають таке право, належать до спадкоємців за законом першої черги, а відтак, за відсутності заповіту (визнання його недійсним, усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування тощо) неодмінно закликаються до спадкування. Отже, обов'язковий спадкоємець наділений правом на спадкування у разі, якщо:

- він взагалі не вказаний у заповіті як спадкоємець;

- він прямо позбавлений права на спадкування змістом заповіту;

- частка спадщини цієї особи визначена змістом заповіту в меншому розмірі, ніж це встановлено законом. Згідно із ч. 1 ст. 1241 ЦК України розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Серед таких обставин Пленум Верховного Суду України називає майновий стан спадкоємця (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про судову практику у справах про спадкування.

37. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК).
Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання має такі елементи: суб'єкт, об'єкт, зміст.
Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники — кредитор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Об'єкт зобов'язання — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати у:
а) передачі речей у власність чи користування;
б) виконанні певної роботи;
в) наданні певних послуг;
г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.
Зміст зобов'язання — це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
За підставами виникнення розрізняють зобов'язання:
а) договірні;
б) недоговірні;
в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів.
За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на:
а) односторонні;
б) взаємні.
Виокремлюють також зобов'язання, де боржник повинен вчинити певні дії; зобов'язання, де за умови неможливості виконати певні дії боржник має право замінити їх виконанням інших визначених в договорі дій (факультативні зобов'язання), і альтернативні зобов'язання.
Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконанням зобов'язання при цьому вважається здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику.
Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов'язання.
Додатковим є зобов'язання, мета якого — забезпечити виконання головного зобов'язання. Так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору — позики. Додаткові зобов'язання тісно пов'язані з головним, припинення головного зобов'язання відповідно припиняє і додаткове.

38. Підставами виникнення зобов'язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише зазначає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов'язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту або кількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються у певній послідовності: складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобов'язання, а й є підставою їх зміни чи припинення.
З норм чинного законодавства випливають такі підстави виникнення зобов'язань:
1) правочини (у тому числі договори) як передбачені, так і не передбачені законом, але такі, що не суперечать йому;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
4) адміністративні акти (наприклад, видача ордера держадміністрацією, внаслідок чого виникає зобов'язання укласти договір найму житла);
5) інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення);
6) події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків;
7) судове рішення (наприклад, щодо переддоговірного спору).
Серед підстав виникнення зобов'язань чільне місце належить договору. Не випадково поняття " договір" і " зобов'язання" інколи ототожнюють. Але це не зовсім вірно. Очевидно, що ці поняття співвідносяться між собою як частина і ціле. Зобов'язання є ширшим поняттям. Договори — це лише частина зобов'язань.

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов'язку виконувати. Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.
За своєю правовою природою ці юридичні факти можуть бути різними: односторонніми правочинами (прощення боргу); двосторонніми правочинами (новація); подіями (смерть боржника чи кредитора). Ці підстави передбачаються безпосередньо в законі, в інших нормативних актах або випливають із укладеного договору.
Такі підстави передбачаються безпосередньо в законі, в інших нормативних актах або випливають із укладеного договору.
Залежно від підстав припинення зобов'язання можна поділити на дві основні групи:
1) зобов'язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін (виконання, новація, зарахування, надання відступного, прощення боргу, одностороння відмова від виконання);
2) зобов'язання, які припиняються незалежно від волі учасників (неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника та кредитора, смерть громадянина, ліквідація юридичної особи).
Незалежно від підстави припинення зобов'язання повинно бути належним чином оформлено. Якщо боржник отримав в борг певну суму, надавши кредитору розписку, то кредитор після повернення боргу зобов'язаний повернути розписку, а в разі неможливості в свою чергу надати боржнику письмовий документ, який би свідчив, що борг повернуто.