Поняття та форми реалізації права

10. Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм управомірному поводженні суб'єктів права.

11. Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

12. «Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

13. Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

14. Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

15. Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

16. Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

17. Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

18. Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

16. Поняття та ознаки застосування права. Ідеологія застосування права

Правозастосування — це владна діяльність компетент­них органів і посадовців, що забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо конкретних суб'єктів.

Співвідношення між поняттями «реалізація права» і «застосування права» по-різному оцінюється дослідниками. Більшість з них розглядає правозастосування як особливу форму реалізації права. Не заперечуючи проти цього, за­значимо, що існує корінна відмінність між правозастосуванням і безпосередньою реалізацією права. Суб'єкт безпосередньої реалізації права самостійно визначає свою поведінку згідно з правовими приписами, а суб'єкт правозастосування упорядковує не свою поведінку, а поведінку сторонніх суб'єктів.

Ознаки застосування права:

1) владний характер. Застосовують право тільки уповноважені на те компетентні суб'єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємств тощо);

2) індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням конкретної справи, конкретної юридичної ситуації на основі норм права;

3) процедурний характер. Застосування права має ряд стадій і здійснюється відповідно до встановленої процедури (в цілях посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи ця діяльність жорстко регламентована нормами процесуального права);

4) юридично оформлений характер. Застосування права в основному завершується винесенням спеціального (як правило, письмового) документа тут- акту застосування права.

Застосування права є факультативним елементом меха­нізму правового регулювання. Тому важливо з'ясувати, в яких випадках воно є необхідним.

Підстави правозастосування:

1) неможливість самостійної, безпосередньої реалізації права, коли суб'єкти не можуть самі, без допомоги владних органів реалізувати свої права (наприклад, право на отримання пенсії);

2) необхідність встановлення статусу суб'єкта права (наприклад, необхідно зареєструвати громадську організацію, господарюючий суб'єкт, придбати громадянство);

3) наявність спору про право, суб'єктивні права та юридичні обов'язки (наприклад, спір про право власності на земельну ділянку);

4) необхідність встановити наявність або відсутність юридичних фактів або доку ментів (наприклад, встановити факт батьківства дитини, відновити втрачені документи про банківський внесок);

5) необхідність здійснення владних повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, інших владних суб'єктів (наприклад, заснувати або ліквідувати комунальне підприємство, присвоїти чергове військове або пгсціальне звання);

6) невиконання юридичних обов'язків, перешкоджання и здійсненні прав, вчинення правопорушення.

У всіх цих випадках потрібне встановлення та аналіз конкретних обставин справи і винесення в ній юридичного рішення.

Шляхом застосування права держава та інші уповно­важені на застосування права суб'єкти здійснюють наступ­ні функції:

1) право забезпечу вальна функція. Застосування права організує дотримання, виконання і використання правових норм. Наприклад, рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку створює юридичні умови для використання цієї ділянки її власником, наказ адміністрації підприємства про притягування працівника до дисциплінарної відповідальності забезпечує умови для дотримання правил внутрішнього розпорядку;

2) функція індивідуального правового регулювання. За допомогою індивідуальних правових актів правозастосовувач «прикладає» правові норми до певних життєвих обставин і тим самим конкретизує права і обов'язки суб'єктів права. Наприклад, наказом про прийняття на роботу встановлюється конкретна трудова функція працівника, вироком суду встановлюються міра покарання і особливості її виконання щодо конкретного засудженого.

17. Стадіїпроцесу застосуванняправа. Правозастосувальні акти

Виділяють три основні стадії застосування права:

1) встановлення фактичної основи справи. В ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і об­ставини, передбачені нормами права, тобто такі, що є юри­дично значущими. Збір інформації відбувається за допо­могою документів, свідчень свідків, речових доказів, ви­сновків експертиз тощо. З'ясування об'єктивної істини у справі можливо тільки тоді, коли фактичні обставини зі­брані та проаналізовані з достатньою повнотою і достовір­ністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору інформації;

2) встановлення юридичної основи справи. На другій стадії правозастосовувач визначає галузь, інститут і норму права, які регулюють ці суспільні відносини, перевіряє до­стовірність тексту норм права, їхні межі дії в часі, в про­сторі і за колом осіб, з'ясовує сенс і зміст юридичних при­писів, кваліфікує ситуацію, що вимагає вирішення, тобто дає їй юридичну оцінку;

3)рішення справи і документальне оформлення ухва­леного рішення. На третій стадії ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Від висновків сформульованих в рішенні, залежить подальший розвиток правовідносин.

Встановлення фактичної і встановлення юридичної осно­ви справи виступають немовби підготовчими стадіями за­стосування норм права. Ухвалення рішення є завершаль­ною і разом з тим основною стадією. Після цього рішення має бути виконане і конкретні суспільні відносини реально врегульовані.

У практичній діяльності стадії правозастосування можуть співпадати. Наприклад, інспектор дорожньо-патрульної служби встановлює факт перевищен­ня швидкості водієм автомобіля, дає йому юридичну оцін­ку, кваліфікуючи його як правопорушення, і виносить рі­шення про зупинку автомобіля і попередження водія про неприпустимість правопорушень. Всі ці стадії застосування права в часі відбуваються практично вмить.

Основнівимогиправильного застосуванняправа:

1) вимога законності. Ця вимога включає декілька компонентів. По-перше, рішення у справі повинно виноси­тися правозастосовувачем у рамках своєї компетенції. По-друге, правозастосовувач зобов'язаний засновувати рішен­ая на нормах права, точно слідуючи їх змісту, не ухиляю­чись (навіть під слушними приводами) від застосуваннянорми, що відноситься до справи. По-третє, суб'єкт право-застосовчої діяльності повинен діяти відповідно до встанов­леної процедури;

2) вимога обґрунтованості означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що відносяться до справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів;

3) вимога доцільності означає урахування конкретних умов застосування норми права, взяття до уваги специфіки ситуації, що склалася, у момент винесення рішення. Норма права не може включати всіх конкретних деталей ситуації, що вимагає рішення, тому правозастосовувач повинен вибрати найбільш оптимальний (економний та ефективний) варіант реалізації правових розпоряджень. Особливо слід зазначити, що мотив доцільності не повинен суперечити вимозі законності;

4) вимога справедливості виявляється в тому, що правозастосовувач зобов'язаний неупереджено підходити до дослідження обставин справи і до її учасників. Ухвалене правозастосовувачем рішення повинне відповідати не тільки букві, але й духові закону, тобто узгоджуватись із принципами моралі та загальнолюдськими цінностями.

Правильне застосування права сприяє ефективному за­хисту прав і свобод людини, зміцненню законності та ста­білізації правопорядку, підвищує авторитет державних органів та їхніх посадовців.

Акт застосування права — це правовий акт, який міс­тить індивідуальне владне розпорядження, винесене ком­петентним органом в результаті вирішення конкретної юридичної справи.

Ознаки акту застосування права:

1) приймається на основі нормативно-правового акту або іншої форми права і спирається на конкретну норму (норми) права;

2) виходить від компетентних органів, уповноважених на ухвалення такого роду рішень;

3) носить індивідуальний, а не нормативний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, указує на те, хто з них в цій ситуації володіє, суб'єктивними правами та юридичними обов'язками;

4) має певну встановлену законом форму.

Види актів застосування права:

1) за формою зовнішнього виразу розрізняють письмові, усні та конклюдентні (мовчазні) акти. Письмові акти іменуються також актами-документами, а конклюдентні — актами-діями. Іноді виділяють як самостійний вид акт-результат. Нерідко ці види актів пов'язані між собою. Наприклад, проведення обшуку є актом-діею, знаходження під час обшуку речового доказу є актом-результатом, а фіксація дії та результату в протоколі обшуку є актом-документом;

2) за юридичною формою актів-документів розрізняють укази, вироки, рішення, накази тощо;

3) за видавниками актів розрізняють акти державних (парламент, глава держави, суд, прокурор тощо) і недержавних (органи місцевого самоврядування) суб'єктів;

4) за функціями права розрізняють регулятивні (наказ про підвищення по службі) та охоронні (ухвала про порушення кримінальної справи)акти;

5) за юридичною природою розрізняють основні (виражають кінцеве рішення юридичної справи, наприклад, вирок) та допоміжні (готують видання основних актів, наприклад, постанова про притягнення як обвинуваченого) акти;

6) за предметом правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові;

Офіційне тлумачення норм права здійснюють уповно­важені на те органи держави. Його результат має обов'яз­кову силу для органу або посадовця, що застосовує розтлу­мачену норму. Нормативне офіційне тлумачення здійсню­ється безвідносно конкретного випадку, має загальний характер (поширюється на невизначене число випадків). Таке, наприклад, тлумачення Конституційним Судом Укра­їни статті Конституції України, надане за запитом Прези­дента України. Казуальне офіційне тлумачення дається і має силу стосовно окремого випадку. Наприклад, Верхов­ний Суд України у порядку касації переглядає рішення суду загальної юрисдикції і паралельно дає тлумачення стосов­но відповідної справи.

Залежно від суб'єкта офіційного тлумачення розрізня­ють:

1) автентичне тлумачення, що виходить від органу, який видав тлумачену норму;

2) делеговане (легальне) тлумачення, здійснюване компетентним органом щодо норми права, виданої іншим органом (наприклад, тлумачення Конституції України Конституційним Судом України).

Неофіційне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають на те формальних повноважень (учені-юристи, адвокати, юрисконсульти і навіть непро-фесіонали), і є юридично не обов'язковим. Значення не­офіційного тлумачення залежить від його правильності, а також від авторитету суб'єкта тлумачення. Залежно від компетентності суб'єкта розрізняють такі види неофіцій­ного тлумачення:

1) доктринальне тлумачення, що виходить від учених-юристів;

2) професійне тлумачення, що виходить від юристів-практиків;

3) буденне тлумачення, яке дають люди на основі життєвого досвіду і масової правосвідомості.

Спосіб (прийом) тлумачення права — це сукупність однорідних правил тлумачення, що базуються на єдності певних засобів і аргументів. Фахівці по-різному визначають кількість і різновиди способів тлумачення. Більшість ви­знає самостійність трьох способів тлумачення: філологіч­ного (мовного), історичного (історико-політичного) і систе­матичного.

Філологічне тлумачення пов'язане з використанням досягнень лінгвістики, правил синтаксису, морфології, слововживання. Істотне значення тут має чіткість у визна­ченні понять і термінів, усунення багатозначності виразів, використовуваних у нормативному акті.

Історичне (історико-політичне) тлумачення передбачає звернення до витоків правового припису, вираженого в нормативному акті. Багато що можуть прояснити причини введення тлумаченої норми в систему права, дискусії між професіоналами в процесі обговорення тексту нормативно-правового акту. Історичне тлумачення пов'язане із звер­ненням до традицій та звичаїв правової культури, до прак­тики застосування правових норм, що склалася.

Систематичне тлумачення відображає системний ха­рактер права і пов'язане з визначенням місця правової норми в системі права, галузі, підгалузі права, в інституті та субінституті права. У процесі тлумачення в першу чергу виділяються ті нормативні положення, які пов 'язані з тлу­маченою правовою нормою. За їх допомогою виявляється зміст тлумаченої норми, уточнюється використовувана термінологія, виділяються залежності загальних і спеці­альних норм. Особливе значення має встановлення смис­лового зв 'язку між відповідними нормами загальної і особ­ливої частин закону.

Як самостійний спосіб тлумачення часто розглядається функціональне тлумачення. При цьому використовується знання чинників і умов, в яких функціонує правова норма. При функціональному тлумаченні залучаються оцінки й положення, що належать до сфери політики, моралі, релі­гії. Часто функціональне тлумачення пов 'язане з розкрит­тям змісту так званих оцінних понять у праві: «значний збиток», «тяжкі наслідки», «ганебні дії», «упорядковане житлове приміщення» тощо.

Інколи утверджується як самостійний спосіб логічне тлумачення (інша думка із цього приводу — логіка необ­хідна при здійсненні всіх способів тлумачення).

При телеологічному способі тлумачення до уваги в першу чергу беруться цілі, для досягнення яких була при­йнята досліджувана правова норма.

Тлумачення правової норми починається з філологічно­го тлумачення, а використання інших способів залежить від змісту тлумаченого нормативу і конкретної ситуації.