Процес повернення християнського духу в себе, процес повернення християнської самосвідомості народу Русі вже почався, зупинити його вже ніщо не зможе.

Істинно православні християни мають бути найкращими громадянами нашої Вітчизни. В нинішній атмосфері внутрішньої пустоти та внутрішнього одичання вони мають явитись справжньою силою, справжнім здоров’ям, справжньою опорою нашого народу та нашої країни, - і так безперечно буде во славу Божу за для торжества Православної Церкви во славу Господню!

Єдину державу колись розвалили. Єдиний народ розчленили на частини кордонами новоявлених держав. Катастрофа відбулась.

Егоже любит Господь – наказует; биет же всякого сына, егоже приемлет” З давніх давен зберігаються церковні перекази про те, що поодинокі обранні Богом – хранителі особливих благодатних дарів – особливим віддавались випробовуванням, стражданням та скорботам, щоб своєю справою явити вірність Господу, свою готовність на жертву та благі наміри душі.

“Будет шторм, - предсказывал ещё в феврале 1917 года оптинский старец Анатолий, - И Руси корабль будет разбит. Но ведь и на щепках, и на обломках люди спасаются. И все же не все погибнут. Надо молиться, надо всем каяться и молиться горячё… Явлено будет великое чудо Божие, да. И все щепки и обломки волею Божией и Силою Его соберутся и соединятся и воссоздастся корабль в своей красе и пойдёт своим путём. Богом предназначенным. Так это и будет явное всем чудо.”

Нині все залежить від нашої готовності до духовної праці, внутрішнього релігійного відродження. Відновимся – з Божою допомогою, зможемо побороти всі перешкоди, всіх ворогів, скільки б не були вони страшними та багаточисельними. Ось це і буде. Амінь.

Влада як сила – діяти, впливати та визначати хід подій на землі – з давніх давен рахувалась основою всілякої суспільної організації, всякої впорядкованості та державності.

Непостижимим є всемогутній Промисел Божий, і лише багатовіковий церковний досвід є тим будівничим, хто здатний його зрозуміти, як хвороби та скорботи, страждання та нещастя цього світу, наперекір диявольській волі, заради тих, що приймають участь в організації спасіння людського, створюючи чертоги вічного блаженства тому - хто вистоявши під натиском різноманітних бід – залишився вірним Істині та Любові.

Визнання цього беззаперечного факту заставляло наших благочестивих предків шукати міцну духовну опору державним формам традиційної державності Русі. Нині, коли після важких десятиліть духовного рабства душа народу з трудом звільняється від згубних пут вульгарного матеріалізму та воїнствующого богоборства, нам як ніколи потрібно повернути втрачене було розуміння здорових основ державного будівництва. Для цього необхідно відкрито утвердити його релігійно-моральні опори та привселюдно, голосно виказати пагубну брехню спекулятивної, бездуховної форми утворення сьогоднішнього суспільства, в які б благі наміри та цивілізований одяг воно не наряжалось.

Кожен християнин, люблячи світ людський, що знаходиться під управлінням одного Царя Небесного, в той же час повинен мати особливу любов до своєї Батьківщини – тому, що Вітчизна ця не випадково ним вибрана, але самим Богом вказана йому через народження. Співвітчизники пов’язані поміж собою однією вірою, спільним походженням, мовою, звичками, законами, пам’яттю про славу та біди предків, пам’яттю про знамениті війни та про царів.

Вітчизна освячена для людини благодіяннями Божими в межах її створеними. Що ж до нашої землі, то вона інакше не називалась, як Свята Русь, свята земля. Чому ж? Імено в смислі особливих чудесних благодіянь Божих до неї, а також по великій чисельності людей, мученичеськи проливших кров свою за Вітчизну, та по множеству угодників Божих, які спочивають на ній мощами.

А тому не любити Вітчизну та обирати їй інші держави так саме низько та невдячно, як не любити батьків своїх, виказуючи прив’язаність до посторонніх осіб, непричасних до народження та виховання.

Що є держава? Це є:

Союз вільних моральних осіб, що поєднались між собою, жертвуючих частиною своїх свобод для охорони і утвердження спільними силами Морального закону, який складає необхідність їх буття.

Ця релігійно-моральна основа державного життя сьогодні ледь не випала із нашої свідомості, що часто трактує державу лише як бездушний механізм підтримання примітивного матеріального добробуту громадян.

Результат такого світоглядного убожеста на лице. Саме державне тіло, його територія, ресурси, інші багатства стають об’єктом розтліваючої, жорстокої та безпринципної боротьби політиканів, пагубної для країни, роз’їдаючої, як заразна хвороба, внутрішність державної системи, саму державну владу у всіх її проявах.

Тільки там, де священий закон моральності непохитно утверджений в серцях вихованням, вірою, здоровим, неприломленим вченням та поважними прикладами предків, там зберігають вірність Вітчизні, жертвують їй без побуджуючих мотивів заради вигоди і слави. Там вмирають за закони, тоді як не бояться померти від законів. Якщо ж закон, що живе в серцях, виганяється хибним освіченням, та незагнузданою чутливістю – немає життя в законах писаних: повеління не мають належної поваги, виконання – довіри. Свавілля йде поруч із насильством, та обидва наближають суспільство до падіння. Сьогоднішня злободенність лише підтверджує правоту та прозорливість мудрого старця.

Сучасні словники визначають державу – як знаряддя політичної влади.

На принципово інших основах побудоване церковне вчення про богоугодну форму державного будування:

По-перше, держава розглядається ним як велика сім’я.

“Відкіля так багато людей, поєднаних між собою мовою, традиціями, яких називають народом? Очевидно, що ця кількість людей народилась із меншого племені, а плем’я це вийшло із сімейства. Тобто, в сімействі лежить насіння всього, що потім розкрилось та виросло в державі.

Звідсіля розуміння всенародної єдності як духовного родства, як великої дорогоцінності, так характерної для нашої історії. Звідсіля і устремління громадян замінити, де тільки можливо, бездушні правові норми моральними цінностями, теплом сердечних людських взаємовідносин. Звідсіля відношення до православної державності, як до святині, бо сім’я – мала церква – отримує освячення в таїнстві вінчання подружжя, а держава – велика сім’я – в таїнстві вінчання Царя на царство, на самодержавну владу во славу Господню (але не в інтересах якого-небудь класу, клану, чи сословної групи).

По-друге, державна влада визнається особливого роду служінням, на подобі церковного, монастирського послушництва.

Така верховна влада – єдина та неділима, потужна, незалежна від капризів натовпу, зв’язана із народом не бумажною казуїстикою схоластичної законності, але живим щоденним досвідом соборного єднання – тільки вона може забезпечити ту вищу ціль, заради якої існує: управити життя підданих у всякому благочесті та чистоті духовних християнських ідеалів.