Все в світі змінюється і лише Бог одинаковий вчора, сьогодні і буде завтра!

Джерело влади одне – Бог. Люди самі по собі не є джерелом влади, як би багато їх не було б, і в якій би взаємній згоді вони не знаходились. Народовладдя, “народне представництво”, з точки зору християнства, - абсурд. Народ не може нікому поручити свою “владу”, бо у нього цієї влади просто немає.

Але єдине Божественне джерело влади, передбачає два її види.

Перший, “по благоволению”, - “бездоганно хороший. Це влада богоугодна, яка знаходиться у відповідності до Закону Божого, тобто законна влада. Ця християнська влада цілком і повністю спрямована для блага людей. Метою такої влади є цілком і повністю наблизити життя народу у всій її багатогранності до євангельського ідеалу. Іншими словами, мета богоугодної влади – сприяння спасінню душ підданих, у відповідності до слова божого: “Не хочу смерти грешника, но еже обратитися и живу быти ему”.

Влада є лише особливе служіння, джерело додаткових релігійних обов’язків.

Гордості не майте в серцях ваших і в розумі: смертні всі, сьогодні живі, а завтра в гробу, все, що ми маємо Господь дав нам. Цар – лише розпорядник влади, даної Богом, відповідач перед ним, за вручену його попечительству країну і людей – лежить в основі світосприйняття всякої законної влади на Русі.

Втримати народ в рамках Богоугодного життя, оберігаючи його від соблазнів і підтримуючи кожне благочестиве починання в ім’я миру, злагоди, процвітання і тишини, як умови, що більше інших сприяє діяльності церковній по спасінню людини – такою є державне завдання влади.

Державний обов’язок государя зближується з обов’язком пастиря – охоронця душ пасомих, відповідального перед Богом не тільки за зовнішній добробут, благочестя, но і за внутрішній їх розвиток і прогрес. На гармонійному поєднанні і взаємній рівновазі цих владних начал – державного і соборного, царського і пастирського, будуть в дальнішому будуватись відносини світської та церковної влади. Ця симфонія властей стане ідеалом їх взаємовідносин, що твердо запечитлилась в народній свідомості.

Русь завжди вірила, молилась і надіялась. А «Надеющегося на Господа, яко гора Сион: не подвижится во век живый в Иерусалиме Небесном», сказавший: «Грядущего ко мне не изжену вон» (Пс. 124: 1; 6: 37).

Церковне Таїнство Миропомазання відкриває монарху глибину містичного зв’язку царя з народом та пов’язану із цим величину його релігійної відповідальності – ігумена всія Русі: бо саме із цього моменту розуміння релігійної відповідальності має керувати всіма його особистими поступками та державними починаннями до самої кончини царя.

Чин коронації православних монархів відомий ще з древніх часів. Перша літературна пам’ятка про нього дійшла до нас із IV століття, з часів імператора Феодосія Великого. Божественне походження царської влади не викликало тоді сумнівів.

Та й крім того, у древніх царським називалось все, що вважалось верховним і найголовнішим.

“Якщо, наприклад, якась сім’я, чи місто, чи держава заснована й утверджена на цій моделі, то тоді вони бувають раєм…

Найважливіша справа Божа: краще одну безпутну душу оживотворити духом священних заповідей, ніж із небуття сотворити нову земну кулю населену беззаконниками…

Ця вічна премудрість Божа у всіх віках і народах, не змовкаючи, продовжує свою промову, і вона є не що інше, як всюдисущого єства Божого невидиме лице й живе слово, що таємно гримить всередині нас. Та не хочемо ми слухати її порад, одні – через позбавлення слуху, а найбільша частина – із-за нещасної впертості, яка залежить від поганого виховання.

З цієї причини дістала для себе різні імена: вона називається образ Божий, слава, світло, слово, життя, правда, мир, благодать, істинна, камінь віри, Царство Боже. А найперші християни назвали її Христом, тобто царем, тому що лиш вона спрямовує до вічного й тимчасового щастя всі держави, будь-які спільноти й кожного зокрема.

Ніде людина не пізнає себе, як у самотності, і недарма сказано стародавнім мудрецем: самотній повинен бути або царем, або звіром. Перебороти нудьгу, прокляте породження невдоволення, зайняти розум і серце достатніми вправами, зробити їх добрими – це справа не інакше як мудрого, що володіє собою, самотнього царя, божого священика який розуміє всюдисущість і все наповненість Духа Господнього і поклоняється йому духом. Витримати себе, вжитися самому із собою, дивитися на себе спокійними очима, бути задоволеним своїм серцем, не шукати себе поза собою – це ключ істинного блаженства.

Коли людина виходить із кола зарозумілості, самовільності, самолюбства та самодовольства свого, тоді чистий Святий Дух обіймає всі її відчуття й відновлює головні - царські істини”.

Ці погляди на владу підкріплювались у візантійських імператорів ще й думкою про Божественне походження самих знаків царського достоїнства: “ эти одежды и венцы не людьми изготовлены и не человеческим искусством измышлены и сделаны, но в тайных книгах древней истории писано, что Бог поставив Константина Великого первым Христианстким царем, через ангела своего послал ему эти одежды и венцы”.

Сповідування віри складало обов’язкову вимогу чина коронації. Імператор спочатку торжественно оголошував його в церкві, а потім, написане, за особистим підписом, передавав патріарху. Воно містило Православний Нікео-Царградський Символ Віри та обіцянку зберігати апостольське послання та настанови церковних соборів.

Богу було угодно влаштувати так, що правонаступниками візантійських імператорів стали князі Русі, а після і царі. Перші царські символи отримав Святий Володимир «мужества ради своего и благочестия» по словам святого Митрополита Макарія. Трапилось це не просто так – «таковым дарованием не от человек, но по Божьим судьбам неизречённым претворяюще и преводяще славу греческого царства на царя Руси».

«Государь наш зовётся царём потому, что: прародитель его великий князь Владимир Святославович, как крестился сам и землю Русскую крестил, и царь греческий и патриарх венчали его на царство, и он писался царём».

Це стало переломним моментом: в становленні народу Руcі, як народу носія божественної премудрості, державності – як релігійно осмисленої вірозахисної структури, самосвідомості русичів – як усвідомлення божественного обов’язку, оцерковного світосприйняття – як молитовного почуття промислу всюди сутнього. Соборність народу і його державність злились воєдино, втілившись в особистості Православного Царя Русі.

Помазання царів святим миром (благовонним маслом особливого складу) має свою основу у прямому повеліні Божому. Про це досить часто говорить Святе Письмо, повідомлюючи про помазання пророками та первосвященниками старозавітних царів в знак дарування їм особливої благодаті Божої для богоугодного управління народом і царством. Православний катехізис свідчить, що Миропомазання є таїнство, у якому віруючому при помазанні священним миром частин його тіла в ім’я Святого Духа, подаються дари Святого Духа, що повертають на шлях істини й та підсилюють в житті духовному.

Обтяжений справами, цар не знає інших втіх, крім совісті чистої та мирної, крім задоволення виконувати свій обов’язок – служити Богу та Русі: “Ласковый к вельможам и народу – любя, награждая всех по достоинству – щедростью искореняя бедность, а зло примером добра, сей Богом урожденный царь желает в день Страшного суда услышать глас милости: “Ты есть царь правды! И ответствовать с умилением: “Се аз и люди яже дал ми еси Ты! ”

Можливо добитися від людей зовнішньої покірності, але прийняти на себе “послушаніє”, осмислене як релігійний обов’язок, людина має добровільно. Народ Русі повинен сам вирішити: бажає бути нородом-богоносним, хранителем Істини і життя Православія – чи відмовитись від цього служіння. Чи згоден народ нести всі тяготи, спокуси, що загрожують йому на цьому шляху, по слову Святого писання: “Чадо, аще приступаеши работати Господеви Богу, уготови душу твою во искушение; управи сердце твоё и потерпи испытания”.

Влада царя тримається на основах духовних, а не на матеріальних: на традиції підпорядкування підданих великокняжеській владі та на підтримці зі сторони церкви. На Русі цар не може правити силою. Він має бажати послушання не за страх, а за совість. Свідомо та недвозначно народ має виразити свою згоду “послужити з царем у справі Божій – для створення Русі, як Дому Пресвятої Богородиці, як хранителя та захисника спасительних істин Церкви.

Відповідальність перед Богом має стати основою життя. Оскільки ця спільна відповідальність вирівнює всіх в єдиному церковному служінні, єдиному розумінні обов’язку, єдиній вірі та взаємній любові, заповіданій Самим Господом: “Возлюби ближнього свого, як самого себе”.

Перед Богом у людини немає прав, є лише обов’язки – загальні всім, і це об’єднує народ в єдину соборну особистість “єдиними устами та єдиним серцем”, по слову Церкви, що звертається до Бога у гарячій синовній молитві.

В такім всенароднім представлені перед Богом цар знаходиться на особливому положенні. Він має бути найдосконалішим, помазаник Божий свідчить собою богоугодність державного життя народу, являється тією точкою, у якій символічно поєднуються небо і земля, Царство Боже і людське. У своєму царському служінні він “не від світу цього”, а тому перед ним, як перед богом, всі рівні, і ніхто не має ні привілеїв, ні особливих прав. Постаттю тілесний цар подібний всякій людині. Владою сану подібний Богу, своєю досконалістю. Не має на землі вище нікого, а тому потрібно царю як смертному, не возноситись, а як Богу, не гніватись, бути безпорочним всяким бажанням, виносити царський вирок та прощати всіх людей зі “всякою кротостью”: “Аз есмь царь, - Божьим произволением, а не многомятежным человеческим хотением”.

Потужним фактором становлення такого світогляду завжди було лише Народне Віче – Собор: акт покаяння царя та уряду в своїх гріхах. Причому покаяння завжди було взаємним – народ теж каявся у своїх гріхах перед владою. Це найкращий інструмент боротьби зі всякою смутою шляхом утвердження всенародної церковної єдності шляхом проведення Дня Всенародного Прощення.

Якщо цар виявить підданим приклад кротості, лагідності, співпереживання, глибокої набожної непорочності та тихого сімейного життя, за цим завжди послідує велич та благоденствіє держави.

Царі нам від Бога, Господь довіряє їм долю роду людського, щоб пильнували не тільки себе, але й інших від усякого зла; щоб спасали світ від хвилювань і боялись серпа небесного! Як без сонця мрак і тьма владарюють на землі, так без вчення все темно в душах: будь же любомудр або наслідуй мудрих; будь доброзичливим та чесним, бо єдині чесноти прикрашають царя, єдині чесноти - безсмертні. Хочеш благовоління небесного? Благоволь про підданих. Не прислухайся до злих наклепників, о цар, народжений милосердним! Нехай процвітає в дні твої правда; нехай заспокоїться Вітчизна! І возвисить Господь царську десницю твою над всіма ворогами, і буде царство твоє мирним і вічним, рід в рід! Це буде золотим віком, милістю Божою, протягом якого всі насолоджуватимуться не відомим ніколи величністю і миром Русі.

Немає спасіння там, де немає благословіння Всевишнього.

Державотворець (государь) повинен мати ясне і тверде розуміння про божественне походження царської влади та її богоустановленому чині, світогляд чинний і світлий, неспішний та уважний до дрібниць., відчувати серцем ту велику вселенську впорядкованість, ту струнку чинність та чисту гармонію буття, яка возводить віруючу людину до світосприйняття світлого і тихого, возвишеного та умиротворенного – до миру у власній душі кожного громадянина країни.

З висоти минулих століть все здається простим і ясним, спокуса поділити людей на “хороших” і “поганих”, “наших” і “чужих” виявляється дуже сильною, через що, непомітно для себе, живу і складну історичну тканину життя - починають безжально кроїти та зминати в угоду предвзятої схеми, яка не веде до життя, а веде до смерті. Біль людської душі, боротьба духа із грішним, страстними поривами падшого людського єства, яка лежить в основі всього людського буття, виявляються при такому підході абсолютно поза межею бачення горе-дослідників та горе-державотворців.

Лише збагатившись духовним досвідом церкви, пізнанням тайн, що лежать в основі життя, бунтуючого та бажаючого правди людського серця, можливо розірвати порочне коло “чорно-білої” історичної свідомості, наблизитись до розуміння його справжнього та дійсного, не надуманого розмаїття кольорів. Вдивляючись в минуле, розігріємо в собі любов та милість, покаяння та співчуття – і воно віддасть нам свої секрети, побачивши у нас друзів та продовжувачів, а не прокурорів і суддей.

Русь пережила період важких духовних випробовувань, спокус та скорботи, дарованих їй Господом як очищуючий вогонь, який має у горнилі своєму народити чисте золото живої, трепетної віри – вже на віки, до страшного суду назначеного возсіяти на землях Русі. Ми і сьогодні горимо у цьому вогні – спасительному, але скорботному та пекучому, де страждання відділяють від нас скорлупу суєти-суєт, за для отримання розуміння святих пророцтв та Святого Духу Істини. На шляху нашої історії, у її хитросплетіннях та завитках вітає Господь трудників своїх, готових на терпіння і на подвиг – кожен в міру своїх сил – во славу Господню, на користь Святої Русі.

Особливість Русі міститься в повноті та чистоті того вираження, яке християнське вчення отримало в ній, - у всьому об’ємі її суспільного та приватного побуту. Та благодатна повнота внутрішнього життя, те розуміння швидкоплинності земного буття, досягаються перш за все великим церковним послушанням. Сердечна чистота і душевна просвітленість, спокійна, ясна віра та мирне, добропорядне світосприйняття завжди являлись плодами, появі яких повинно було безперечно передувати довге подвижницьке життя.

Таке життя (помиляється той, хто мислить його виключно монастирською аскезою) доступне кожному, тому що головний подвиг, на який призваний кожен чоловік – боротьба зі злом в самому собі. Церковні правила лише допомагають у цій боротьбі, придаючи їй деяку впорядкованість та організованість. Готова людина прийняти на себе цей нелегкий труд – і Господь не залишить її своєю милістю, подасть своєчасно благопотрібне живе свідоцтво істин віри, відчуття тих благ, що за словами Апостола, “око не видя, ухо не слыша и на серце человеческое не взидоша” (Кор.2: 9)

Якщо людина, потакаючи своїй гордині та самолюбству, відмовляється нести “іго та ярмо” Божого тягла, то і сам Господь відступає благодаттю від непокірної душі, надаючи їй можливість волочитися під впливом бісівського лукавства та особистих буйних пристрастей. Тоді втрачає нещасний своєволець здоровий глузд, здатність неприскіпливо та вірно оцінити самого себе та світ навколо себе. Тоді затьмарений грунт пристрастей з надлишком виробляє із себе нерозумні та згубні вчення, спокусливі помисли та почуття, які ведуть до повного розтління.

В такій відмові від внутрішньої, скрапленої церковною благодаттю душевної праці і лежить першопричинна всіх наших бід.

Сьогоднішні проблеми розвитку країни не в тому, що за роки незалежності у громадян стало менше можливостей, проблема в тому що ми побудували країну самотніх людей та беззаконників при владі, не створивши можливості для функціонування системи планомірної кооперації – громадської суспільної ієрархії.

Ієрархія – планомірне співробітництво, те, на чому тримається все життя; те, завдяки чому прогресує весь світ; те, із чого складається еволюція; те, на чім будувались кращі ступені розвитку та завдяки чому писались нові сторінки історії; це те, що дозволяє всьому світові розвиватись, не пригнічуючи нічиїх інтересів, бо розвиток іде в один і той же час проходить практично на всіх її щаблях: від найнижчого до найвищого.

В наш час самою важливою та самою потрібною справою, оскільки в народі вся сила держави, вберегти народ від невігластва, від дикості норовів, від розбещення, від згубної зарази безглуздих вчень, що можливо лише за допомогою церкви: “В каком невежестве и в какой дикости ума растёт и развивается эта масса недоучек или пролетариев науки, воспитанных на статьях либеральных газет, на нелепых прокламациях, на подпольных памфлетах, на слухах и сплетнях, из уст в уста передающихся…”

Питання на сьогодні стоїть так: відродження, або загибель?!

Ідеал Національної ідеї Русі вимагає не розвалювати суспільство, а зберігати його та покращувати, доводити по можливості до досконалості у всьому, що таке досконалість – не розділення, а союз: союз людей із Богом, Держави із Церквою та братерський союз людей між собою.

Бог обрав возвеличену Ним Русь прийняти та до закінчення віків дотримуватись Православія - Істинної віри, принесеної на землю для спасіння нашого Господом Ісусом Христом. Мановінням Божественої десниці окрепла Православна Русь на диво і страх ворогам бувшим, дійсним та майбутнім, але при одній обов’язковій умові – дотримання чистоти та святості своєї віри.

Протягом 19 століття на Русі не було, мабуть, ні одного духовного авторитету, який би не попереджував суспільство про згубні наслідки розцерковлення суспільного життя. – цілий сонм просвічених благодаттю Божою прозорливців застерігав, викривав, вразумляв, молив: одумайтесь! Відкиньте лукаву мудрість віку цього, поверніться до життя, заснованого на камені віри та Законі Божому, бо все, що не на ньому – то є беззаконня.

Але, провчаючи та врачуючи, навіть Господь Бог Всемогутній не насилує вільну волю людини, дотримуючись недоторканим наше богоподобіє, дароване при створенні та передбачаюче вільний вибір та повну відповідальність за його наслідки. Русь засліплена своїм зовнішнім блиском та державною величчю, обираючи яким шляхом має йти дальше, все більше і більше ухилилась від шляху духовного розвитку – важкого, тісного та тернистого, але єдино спасительного і праведного.

Якщо і на Русі, заради презріння заповідей Божих та заради ослаблення правил та постанов Православної Церкви, а також заради інших причин, оскудіє благочестя, тоді неминуче повинно здійснитися те, що сказано в кінці Біблії, тобто в Апокаліпсисі Івана Богослова”, - писав колись старець Амвросій.

Якщо на Русі й надалі так підуть справи і безбожники й безумці не будуть віддані праведній карі закону, якщо Русь не очиститься від множества плевел, то вона опустіє, як древні царства та міста, стерті правосуддям Божим з лиця землі за своє безбожництво та за свої беззаконня. Винним є і найвище керівництво, потакаючи буйним пристрастям та порокам.