Богу угодно ввіряти збереження істин Одкровення, необхідних для спасіння людей, окремим народам і царствам, обраним ним Самим по незрозумілих людському розуму причинах.

В старозавітні часи таке служіння було ввірено Ізраїлю. В новозавітні часи воно послідовно передавалось трьом царствам Першочергово служіння прийняв Рим – столиця світу часів першохристиянства. Впавши в єресь латинства, він був відлучений від служіння, спадково дарованого православному Константинополю – “другому Риму” середніх віків. Спокусившись через корисливі політичні розрахунки на чистоту оберігаємої віри, погодившись на унію із єретиками-католиками (на Флорентійському соборі 1439 року), Візантія втратила дар служіння, який перейшов до “третього Риму” останніх часів – до Москви, столиці Руського Православного Царства. Руському народу назначено охороняти істини православ’я до закінчення віку – другого і славного пришестя Господа нашого Ісуса Христа. (Иноком Филофеем, ещё в царствование Василия Иоановича, отца Иоанна Васильевича Грозного, было предсказано: “Да веси яко вся христианские царства приидоша в конец и сниидошася в едино царство: два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвёртому не быти”.

23.01.1589 року в Успенському соборі був торжестенно поставлений перший патріарх Всієї Русі. Він прийняв постанову від патріарха Візантійського. І більше того – в Соборній уставній грамоті, що узаконила патріаршество на Русі, всьому світу об’являлось, що “ветхий Рим пал от ереси”, что “новый Рим”, Константинополь, порабощён безбожными племенами агарянскими и что поэтому третий Рим есть Москва”.

Тоді ж призначено було на Русі чотирьох митрополитів, шість архієпископів і вісім єпископів.

Через два роки усвідомлення себе третім Римом останніх часів було підтверджено собором православних патріархів, і таким чином утвердилось в якості канонічно закріпленого воззріння Вселенської Правосласної Церкви. В соборній постанові написано: “Признаём и совершаем в царствующем граде Москве постановление и поименование патриаршеское господина Иова”. При этом “главным и начальным” служением патриарха всея Руси провозглашается обязанность “содержать апостольский престол Константина града…”

В цьому зміст його існування, цьому були підпорядковані всі його устремління і сили.

Прийняте на себе народом Русі служіння вимагає відповідної організації Церкви, суспільства та держави. Заснованою Богом формою існування православного народу є самодержавіє. Цар – Помазанник Божий. Він не обмежений у своїй самодержавній владі нічим, окрім виконання обов’язків загального всім служіння. Євангеліє – “конституція” самодержавія. Православний цар – образ богообраності і богоносності всього народу, його молитовний глава і ангел-охоронець – найперший будівничий Дому Пресвятої Богородиці, що повинен рахувати себе в ньому не господарем, а найпершим слугою.

Спасіння душі – зміст людського життя. Цій головній меті підпорядковується, в ідеалі, все народне життя. Русь не тому свята, що живуть на ній одні лише праведники, а тому, що устремління до святості, до сердечної чистоти і духовної досконалості складає головний зміст та виправдовує її існування – привести своє життя у максимально можливу більш повну відповідність із Заповідями Божими і промислительним його попечительством про землі Русі.

Християнство визнає одне джерело влади – Бога, який свідчить про Себе: “ У меня отмщение и воздаяние.. Я, и нет Бога, кроме меня: я умерщвляю и оживляю, Я поражаю и Я исцеляю, и никто не избавится от руки моей…” (Втор.326 35, 39).