Бо все, що не відповідає Закону Божому є в дійсності беззаконням.

Краще наставити одну безпутну душу на шлях істинний, ніж населити всю Землю беззаконниками.

Наша місія з вами та нашим життєвим подвигом має стати те, щоб побороти беззаконня в собі самому, а натомість востановити праведність на Землі, тоді розум людський пробудиться на стільки, що стане чистим як кришталь і людина отримає велику благодать від Бога – розквіт всіх можливих здібностей і талантів, а тоді для неї вже не буде нічого не можливого.

Все, що не попросите у Бога, будучи праведними людьми – буде вам.

І вже ніколи вам не прийдеться їсти хліб свій у поті лиця свого.

Як сказано було вам, ви – Боги!

Істинні релігійні переконання

Русь – є підніжжям престолу Господнього. Той хто народився на Русі повинен розуміти це і дякувати Богу за те, що він народився саме на Русі, особливо у наш смутний вік. Тому, що Господь, Бог наш, Бог вірний і праведний, чоловіколюбний та милосердний, довготерпеливий і милостивий, а також єдиний істинний Бог – Ісус Хрис тос. Який таінственно і непостижимо, і в той же час наглядно та відчутно діє в Церкві Вічний Всемогутній Всеблагий Бог – Вседержитель світу та Спаситель роду людського від рабства гріха, засвідчуючи людям про Себе і про все це.

Єдина релігія світу, яка несе абсолютне визволення від нестерпного рабства гріха та пороків, а також зі всією повнотою свідчить про абсолютність добра, блага та любові, є християнство.

Хоч нащадки русичів і забули Бога і оставили його, але Він милостивий – не залишив їх.

Своїм батьківським промислом віддав їх в руки власних незагнузданих пристрастей та пороків, дикого свавілля, через що вони гублять як себе, так і всю землю древньої Русі, столиця якої – Київ, була колись великою, а тепер законопреступники та посібники злодіїв заправляють нею, так, що ні слова сиротинні, ні сльози вдовинні не залишаються почутими та поміченими, причому - ніде.

Щоб вони опам’ятались, одумались, покаялись та виправили власні помилки раз і назавжди. Тож нехай осмислить кожен, тверезим глуздом – до чого ми намагаємось прийти? До скинення будь-якого суспільного устрою та укладу життя, чи до хаосу суспільного?

Незабаром зрозуміють усі що розтління – то від диявола, а Божі справи – творити життя кращим.

І я молю Бога, щоб утвердив Русь із Православною Церквою на непохитному Камені, яким є Ісус Христос, Бог наш! Щоб не похитнули державу нашу інородці, іновірці повік. Утверди та збережи цілісність держави і Церкви, Всемогутньою твоєю Державою і Правдою твоєю!

Тайна церковної соборності - коли кожен молиться і просить за всіх, як за себе. Але ми забули, що ми народ Русі – народ божий, тому що ми є православний народ, а чисельні наші біди – особисті, дрібні – суть і наслідок однієї всенародної біди: нестримного розгулу безбожництва і сатанізму. І ми стали ніби чужі брат для брата. Кожен сам за себе, кожен сам по собі. І в молитві і в житті. Як в церкві, так і в миру. А тому потрібно оглянутися, та прислухатись до власного сумління. Хоча б тому, що у нас всенародна молитва, і коли ми молимося, то молимось за весь народ, тому що всі ми складаємо одно - великий народ великої Київської Русі.

Прийшов час для покаяння і прозріння. Схоже на те, що наше суспільство допиває останні краплини із чаші гніву Господнього. Нам особливо важливо осмислити пройдений шлях, навчитися відрізняти добро від зла, істину від фальші, справжню духовність від лукавої підробки. Так як заново вчиться хворий ходити після довгої і виснажливої хвороби, так і нам потрібно повернутись до своїх основ та розпочати все з початку. Лише відновивши благодатне правонаступництво нашої релігійної самосвідомості, можемо ми надіятись на успішне та цілковите одужання. Іншого шляху немає!

В цьому устремлінні до християнської святині як до національного ідеалу – витоки нашої соборності - “зібраності” навколо Церкви, створення духовної спільності народу, яка коріниться у спільному служінні, спільному обов’язку. Соборність – це єдність народу у виконанні християнського обов’язку і самопожертвуванні, в устремлінні посильно наблизитись до Бога, “обожитись”, освятитись, увібрати в себе моральний ідеал православ’я – стати досконалішим. Якщо ти слов’янин ти вже зобов’язаний бути шляхетним! А моральний обов’язок самодостатнього українця – бути прикладом у цьому для всіх слов’ян, а також для інших народів, і саме в такому разі возсіяє розум у серці його.

Богом визначена роль саме для народу Русі-України, що “спотикався” раніше на шляхах погибелі (що був до того часу іншим), а нині у всіх родинах говорять: “Христос воскрес із мертвих! ”, - “Воістинно воскрес! ”, - і славлять Христа, а також молять Бога” ще і ще потрудитись та направити нас на шлях, який Він заповів”, тобто відкрити, для чого новонаверненим до Бога дано відчути та зрозуміти свою спільність, для чого визначено їм бути єдиним народом, і які в якості такого їх обов’язки…

Мета цього всенародного єднання в дусі церковного світосприйняття – зберегти чистоту віри живого Слова Божого, утримати її апостольську спасительну істину, “святих батьків семи соборів заповіді виконуючи”.

Саме тут – коріння нашої державності, що розуміє державну могутність не як самоціль, а як дарований Богом засіб для утримання народного життя в рамках євангельської непорочності – в рамках заповідей Божих.

Одне із найвищих станів духу християнина, поборовшого всі спокуси світу та досягнувшого досконалості, по слову Господа Ісуса Христа: Якщо хочеш досконалим бути, йди, продай майно твоє, та віддай ніщим... і йди слідом за мною ”(Мф.19: 21)

Коли немає ні постійного житла, ні господарства, не зв’язаний ніякими життєвими турботами, презираючи багатство і славу, відмовляючись від чинів і нагород – залишення всього, що чинить супротив в устремлінні до благочестя та чистоти… Невідома більшості премудрість, невидимий помисл, шлях до істинної Божественної насолоди, переповнення любов’ю, відречення від самого себе та почуття особистої значимості, мовчання глибини душі.

Сам термін “монах” походить від грецького “монос” – один. Лиш той справжній монах, хто переборов всі спокуси світу, відволікаючі людину від виконання його релігійного обов’язку, і залишився один, наодинці з Богом.

Змикаючись, як у могилі, в собі самому, залишаючись наодинці із власним сумлінням, цим обвинувачем і суддею гріхів наших, монах тверезо, зосереджено і благоговійно розглядає себе – чи все в ньому приведено у відповідність із вимогами заповідей Божих? Так він очищає себе по слову Господа: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога узрять” (Мф. 5: 8)