Звичай як джерело міжнародного приватного права.

Міжнародному приватному праву відому чотири основні форми джерел права. Однією з них є міжнародні звичаї (під джерелом міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють форму, в якій знаходить своє вираження правова норма). Той факт, що звичай офіційно визнано джерелом міжнародного приватного права є особливістю цієї галузі, на відміну від національного права, де законодавчі акти лише базуються на звичаях, а джерелом права вони стають лише тоді, коли законодавчо закріплені у правових документах. Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов’язковими для них. Звичаї укорінилися з давніх часів у свідомості суспільства і складають право звичаїв. До таких правил, які визначаються більшістю країн світу, можна віднести, зокрема, правила і принципи про те, що:

- форма виконання правочину визначається законом місця його виконання;

- право власності на річ визначається законом іншої країни, де ця річ знаходиться;

- у зовнішній торгівлі сторони застосовують принцип автономії чи вибору права;

- у процедурних питаннях застосовується право держави, де знаходиться суд.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торгівельні, що давно і широко використовуються у зовнішній торгівлі і торгівельному мореплавстві. Вони є обов’язковими для застосування, якщо:

- норми законодавства безпосередньо відсилають до них;

- сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм.

Прикладом міжнародних звичаїв, що використовуються суб’єктами міжнародного приватного права є Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію. Ці правила були прийняті у 1949 р. Міжнародним морським комітетом в Амстердамі й застосовуються залежно від відсилання до них в самому договорі перевезення або страховому полісі.

Іншим прикладом звичаїв можуть слугувати Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів „Інкотермс”. Ці правила тлумачення торгівельних термінів видаються Міжнародною Торговою Палатою (МТП) і вже мають декілька редакцій: перша редакція датована 1936 р., остання — 2010 р. МТП синтезує досвід та звичаї міжнародної ділової практики і виробляє на їх основі універсальні схеми врегулювання відносин між сторонами угод (так звані, правила МТП). Їх застосування є добровільним за визначенням, проте переважна більшість представників комерційної, фінансової та пов’язаних з ними сфер в усьому світі визнають за вигідне керуватися ними, отже, фактично підштовхують до нього своїх контрагентів і конкурентів. Правила МТП фіксують сучасні міжнародні ділові звичаї як сукупність приватних волевиявлень та надають рекомендації з удосконалення бізнес-практики. Вони чітко визначають відповідні права і обов’язки сторін та зменшують ризик юридичних ускладнень.

В умовах Інкотермс передбачено застосування звичаїв галузей і місць торгівлі (наприклад, звичаї портів). У будь-якому випадку продавець та покупець під час переговорів стосовно укладання зовнішньоекономічного контракту мають інформувати один одного про відомі їм торгові звичаї, що мають відношення до даного контракту. У разі необхідності та для запобігання можливим непорозумінням при виконанні контракту рекомендується вносити до нього положення, що посилаються на такі звичаї. Дія цих положень, якщо вони змінюють або суперечать умовам Інкотермс, мають превалююче значення.

На цю особливість застосування звичаїв у міжнародному діловому обігу, зокрема, у міжнародній торгівлі, наголошується в Конвенції ООН „Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів” від 11 квітня 1980 р. Була ратифікована Верховною Радою України і набрала чинності 1 лютого 1991 року. Стосовно звичаїв в ст. 9 цієї Конвенції, зокрема, говориться наступне: “Сторони пов’язані будь-яким звичаєм, відносно якого домовилися. При відсутності домовленості про інше, вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення звичаю, про який вони знали і який у міжнародній торгівлі широко відомий і постійно застосовується сторонами в договорах даного виду у відповідній області торгівлі”.

Щодо самих зовнішньоекономічних договорів, то українським законодавством нормативно закріплена їхня форма з переліком обов’язкових умов (звісно, що стосується договорів, які укладені на території України). Йдеться про „Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”, затверджене наказом Мінекономіки та з питань євроінтеграції України № 201 від 6 вересня 2001 р. З точки зору застосування торгівельних звичаїв цей документ цікавий тим, що він нормативно закріплює обов’язковість застосування всіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності базових умов поставки товарів відповідно до Міжнародних правил Інкотермс (п. 1.5 Положення). Тобто, дані міжнародні торгові звичаї стали правовими та обов’язковими до застосування.

Більш того, Господарський кодекс України містить норму п. 4 статті 265, згідно з якою „умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів „Інкотермс”. Тут мова йде вже про внутрішні торгівельні операції між резидентами України. Таким чином, встановлена обов’язковість застосування міжнародних звичаїв у внутрішніх відносинах. Доцільність такого нововведення є спірним питанням і предметом окремого дослідження, але така законодавча норма існує, і нехтувати нею не можна.

Ще одним прикладом застосування звичаїв у міжнародній діловій практиці є „Уніфіковані правила та звичаї для документальних акредитивів” та „Уніфіковані правила з інкасо” (уніфіковані – означає приведені до однаковості). Ці два документи також розроблені і видані Міжнародною Торговою Палатою і застосовуються при розрахунках за зовнішньоекономічними договорами.

Використовувати торгівельні звичаї українське законодавство дозволяє (і зобов’язує) не лише суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, а й судовим органам, які вирішують їхні суперечки з іноземними контрагентами. Це є можливим, якщо відносини між сторонами не врегульовано ані законодавчими актами, ані умовами контракту. Таке положення закріплене в ст. 28 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. Практично аналогічну норму містить і ч. 5 статті 4 Господарського процесуального кодексу: „У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосувати міжнародні торгові звичаї”. Господарські суди у вирішенні спору мають застосовувати звичаї у сфері міжнародної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування цих звичаїв; крім того, наведено приклади таких звичаїв. Ці положення законодавчих актів свідчать про те, що міжнародні звичаї визначаються джерелом міжнародного приватного права в Україні.