Застосування американських і радянських танків в операціях

Значним і відомим епізодом бойової діяльності танків М1 стало проведення наземної фази війни проти Іраку, який захопив у 1990 році Кувейт. Після оголошення війни Іраку коаліцією країн-учасниць, куди крім США входили Великобританія, Франція, Сирія і т. д., була зібрана потужна танкове угруповання, яка становила 5600 танків. Її основу становили американські танки серії М1. Перші «Абрамси» в модифікації М1 і 1РМ1 зі складу 24-ї механізованої дивізії прибутку в серпні 1990 року в Саудівську Аравію, де були зосереджені основні сили американського експедиційного корпусу. До листопада їх кількість становила 580 танків М1 та 123 М1А1. Однак можлива загроза застосування іракською стороною хімічної і бактеріологічної зброї змусило американську сторону переглянути ставлення до подальшого використання в бойових діях М1, оснащених 105-мм гарматою. Останні мали обмежені можливості щодо забезпечення захисту екіпажу від ЗМУ, а також низькі вражаючі властивості 105-мм гармат при можливої ​ ​ зустрічі з танками елітних підрозділів Іраку, якими були бронетанкові частини Республіканської гвардії, оснащені танками радянського виробництва Т-72М і Т-72М1. Ці машини в 1988-89 рр.. пройшли модернізацію щодо посилення захищеності верхніх лобових деталей корпусу танка. Це досягалося шляхом приварки додаткового броньового листа товщиною 30 мм з повітряним прошарком, рівної тим же 30 мм. Ця міра була почата іракцями після вивчення можливості захисту танків від ураження різними боєприпасами 120-мм англійської нарізний танкової гармати L11A5, встановленої на іранських танках «Чифтен», захоплених Іраком у ході останньої війни між обома країнами. Проведене посилення корпусу, а вежа танка Т-72 тримала англійські снаряди, дозволило добитися не пробиття тими ж снарядами на дистанції з 1000 метрів. Тому армією США було прийнято рішення використовувати прибулі танки М1 і його вдосконалену модель IP M1 у другому ешелоні наступаю щих сил, роблячи на них ставку по знищенню другорядних цілей, а також застарілих танків Т-54 і Т-55, які використовувалися як довготривалі вогневі точки. У першому ешелоні наступаючих сил було вирішено використовувати танки в модифікаціях М1А1 і М1А1НА, так як вони мали більш досконалу систему колективного захисту від ОМП, більш ефективні 120-мм гармату і бронювання. Для цього частини 7-го корпусу, що складав основу американських сил в операціях «Щит пустелі» і «Буря в пустелі», а також підрозділи експедиційних сил морської піхоти США, в терміновому порядку були переоснащені вищевказаними танками. До лютого 1991 року американські війська в Саудівській Аравії мали 1956 танків М1А1 (1223 М1А1НА і 733 М1А1). У міру прибуття нових машин, які були в основному із Західної Німеччини, відбувалася їх модернізація. Знаючи низькі ходові якості гусениць Т156, танки перевзували на нові Т158. Однак до початку наземної фази війни дане переоснащення пройшли тільки 20% всіх машин. Велику небезпеку для наступаючих частин представляли мінні загородження, встановлені іракськими військами в першій смузі своєї оборони. Для вирішення такої складної задачі, як прорив таких перешкод, частина «Абрамсов», що ввійшли в танкові протимінні роти, пройшла дообладнання під установку мінного трала типу «плуг». Рішення про оснащення саме таким пристроєм для тралення було вибрано після порівняльних випробувань з колісним мінним тралом ізраїльського виробництва, який в свою чергу був створений на основі радянського трала КМТ-6. Офіційний висновок за вибором на користь мінного плуга було засноване на тому, що перший був легше на 7 тонн (4 проти 11 у колісного). Проте останнім часом у пресі з'явилися повідомлення, що причиною стала не тільки менша маса. При вибуху, який супроводжується під час тралення колісним тралом, передні торсиони і гідроамортизатора «Абрамса» не витримували, і машина виходила з ладу. Наявність мінного плуга накладало на танк обмеження при застосуванні противником ЗМУ, так як конструкція трала передбачала демонтаж перископа у водія для проводки гідравлічного шланга управління тралом. Для приведення плуга в робоче положення одному з членів екіпажу необхідно вийти з танка і прибрати запобіжні чеки. Наявність трала типу плуг хоч і охороняло танк від вибуху міни, однак при цьому виникав підвищена витрата потужності при траленні, що в свою чергу в умовах високої температури повітря в пустелі викликало перегрів масла в системі двигуна і трансмісії, так як маса танка зростала до 67 тонн (у варіанті М1А1НА). Тому застосування мінного трала було обмеженим і використовувалося тоді, коли грунт був сипучим. В інших випадках використовувалися подовжені заряди і штатні міношукачі. Розпочата 17 січня 1991 наступальна повітряна операція МНС тривала 43 дні. Її завданням було знищення засобів ППО Іраку, стратегічно важливих об'єктів країни і цілей в оперативно-тактичної обороні іракських військ. Всього, за заявою американської преси, було знищено під час проведення повітряних бомбардувань близько 500 танків, понад 500 гармат, виведені з ладу практично всі аеродроми, радіолокаційні станції ПВО, зенітно-ракетні комплекси та знищено 476 літаків. 24 лютого того ж року бойові дії проти Іраку вступили в другу фазу повітряно-наземної операції «Буря в пустелі». Американські війська були зведені в три оперативні групи: основний з них, як уже говорилося, був 7-й корпус, що складався з 2-го бронекавалерійських полку, 1-й бронекавалерійських дивізії, 1-ї бронетанкової дивізії, 3-ї бронетанкової дивізії і 1 -ї механізованої дивізії. Другою групою був 18-й повітряно-десантний корпус, що включав третій бронекавалерійських полк і 24-ю механізовану дивізію. На приморському напрямку діяли експедиційні сили морської піхоти у складі двох танкових батальйонів морської піхоти та частин другої танкової дивізії США. Групи діяли на трьох різних напрямках: на Центральному - 7-й, на Західному - 18-й і на Приморському напрямку - експедиційні сили. Головний удар був покладений на 7-й армійський корпус США, що діяв спільно з 1-ю танковою дивізією Великобританії. Їх спільна дія здійснювалося з району стику кордонів Саудівської Аравії, Кувейту, Іраку із завданням відсікання і оточення іракських військ у Кувейті. 18 ВДК наступав в напрямку населених пунктів Еш-Шуба, Ен-Насар із завданням розгрому у взаємодії з 7 АК США, 7 АК Іраку і на п'ятий-восьмий день вийти на рубіж кінцевої завдання, до річки Євфрат. Інший удар в напрямку населених пунктів Вафра, Ель-Джахіт, Ель-Кувейт наносили експедиційні сили, з завданням розгромити іракські дивізії першого ешелону 3 АК і у взаємодії з повітряним десантом 82 вдд США, а також з єгипетськими і саудівськими військами до результату третьої доби опанувати столицею Кувейту.

Сухопутна угруповання Іраку на півдні країни і в Кувейті мала завдання веденням жорстокої оборони утримати займані позиції, нанести відчутну утрату МНС при переході їх у наступ і змусити керівництво США і союзних їй у цій війні країн піти на прийнятний для Багдада компроміс. Однак в умовах захоплення МНС стратегічної ініціативи і повного панування її авіації в повітрі рішення цієї задачі виявилося неможливим. Зазнавши протягом 38 діб безперервних авіаударів МНС важкі втрати, будучи відрізаними від стратегічного тилу і відчуваючи в зв'язку з цим серйозні браку боєприпасів, палива, води та інших предметів забезпечення, іракське командування тим не менше зробив відчайдушний крок - організувати централізований виведення військ з оточених супротивником районів, що в кінцевому підсумку їй і вдалося Щоправда, більшу частину техніки довелося залишити через брак палива, американці ж підносили для преси таку кількість нібито знищеної техніки успішним дією своєї армії і авіації Іракське командування для забезпечення відходу своїх основних сил організовувало окремі спроби виходу за лінію своєї оборони з метою контратак і сковування боєм передові підрозділи МНС Так 25 лютого один з мотопіхотних батальйонів 12-ї танкової дивізії Іраку оснащений танками Т-59, увійшов в бойове зіткнення з 2-м бронекавалерійських полком мали на озброєнні танки М1А1 і діяли в авангарді 7 АК США. Незважаючи на майже повний розгром, іракці, тим не менш, змогли виграти час для відводу основних сил дивізії. Часом траплялося, що іракським танкістам у боротьбі з сильним противником, яким був, зокрема, «Абрамі», доводилося застосовувати самі справжні чудеса вигадки і відваги. Наприклад, примітно бойове зіткнення, що пройшли 26 02, близько 6 години ранку на околицях Ель-Кувейту в районі столичного аеропорту. Танковий підрозділ 16-ї іракської мотопіхотної дивізії, оснащене 9 танками Т-62 і намагалося вийти з оточення, застосувало проти роти М 1А1 1-го батальйону морської піхоти США, що стояла в бойовому дозорі, незвичайний тактичний маневр. Щоб приспати пильність супротивника, іракці, розгорнувши вежі назад і виконав білі прапори висунулися в напрямку прориву. Американські танкісти, повіривши, послабили контроль над наближається супротивником, за що і поплатилися Коли дистанція між машинами протиборчих сторін скоротилася до 300 метрів, іракські танки, несподівано розгорнувши стовбури своїх гармат, завдали потужний вогневе ураження противнику. У цьому швидкоплинному бою було знищено 5 М 1А1 і майже стільки ж отримало різні пошкодження. Іракці, пройшовши порядки єгипетських військ, з'єдналися з частинами 3 АК Іраку. Загалом же, з причини того що іракське командування в сформованій ситуації основним своїм завданням ставило збереження бойових частин і відведення їх в оперативну глибину оборони на території Іраку, то серйозного опору практично надано не було. В результаті цього більш менш крупних танкових боїв було мало, близько 3. Найбільш примітним було бойове зіткнення між М 1А1 та іракськими Т-72 в районі іракської військово-повітряної бази Саман, що в 300 км східне Багдада За словами радянського військового аташе в Іраку полковника В Поцалюка, в тому бою американці втратили 68 танків, в більшості своїй це були «Абрамси» В підтвердження тому в Москву під грифом «таємно» були відправлені фотографії знищених М 1 Останні 2 битви відбувалися вночі в районі Басри, противниками американців були підрозділи РНГ Іраку Точних даних про бойові втрати в тих боях немає, тим не менш іракські представники МО заявили, що дуже задоволені бойової живучістю радянських танків Т-72 які без праці вражали «Абрамси» У правдивість цих слів можна сказати, що американські підрозділи так і не добилися поставлених цілей, зокрема, розбити підрозділи РНГ і надати допомогу опозиційним уряду Іраку шиїтським повстанцям, що потрапили в оточення - підтверджує справедливість думки іракської сторони. Всього ж за весь час проведення операцій в Кувейті та Іраку американські танкові частини безповоротно втратили трохи більше 50 танків «Абрамі» Незважаючи на значну перевагу над супротивником, у якого на тому театрі військових дій були в основному застарілі зразки такі як Т-54/55 / 62, така кількість втрачених машин можна вважати великим Тим більше останнім часом екологи говорять про те що в Аравійській пустелі, на місці бойових дій, розкидано близько 20000 уранових сердечників від танкових гармат, погрожуючи навколишньому середовищу екологічною катастрофою Шляхом нехитрої арифметики можна порахувати, скільки боєприпасів припадало на кожен з 500 підбитих Т-72, ​ ​ для Т-55 навряд чи застосовували такі дорогі снаряди «Абрамі» не виправдав присвоєного йому титулу «самого непробивного і надійного танка», первинні твердження західної преси про те, що не був загублений жоден танк, в подальшому були ними ж і спростовані. Трохи пізніше виявилося, що радянські 125-мм. БПСи перших поколінь, які малися на іракських Т-72, ​ ​ все ж пробивають броню танка «Абрамі», щоправда, на дистанції приблизно в 800 метрів, та й технічна надійність самого танка залишала бажати кращого.