Загальні положення. Наука - це вид людської діяльності, спрямований на здобуття нових знань про об'єктивні закони природи

Наука - це вид людської діяльності, спрямований на здобуття нових знань про об'єктивні закони природи, розвитку суспільства. Результат цієї діяльності - знання. Вони відтворюють у свідомості людини

об'єктивну дійсність і є основою наукового розуміння світу. За словами англійського філософа Ф.Бекона, " знання - це сила".

Сфера діяльності науки безмежна. Кожна група природних явищ, кожна фаза суспільного життя, кожна стадія розвитку в минулому й сьогоденні становлять матеріал для науки. Місія науки - бути джерелом підтвердження знань, які можна використовувати в різних сферах практичної діяльності. Практика є основою й рушійною силою наукового пізнання.

У пізнавальному процесі взаємодіють суб'єкт зі своїм прагненням нових знань і об'єкт як першоджерело знань. Суб'єкт вибирає об'єкт, спрямовує на нього свої пізнавальні здібності, досліджує його й відтворює у своїй свідомості у формі загального уявлення, чуттєвого чи раціонального образу. Об'єкт, у свою чергу, вимагає адекватних своїй природі засобів відтворення й визначає зміст уявлень і образів. Від того, наскільки повно образ відтворює об'єкт, знання може бути абсолютним (повний збіг) чи відносним (неповний збіг).

Наукове пізнання має два рівні - емпіричний і теоретичний. Емпіричне знання здобувається безпосередньо досвідом, теоретичне - за допомогою логіко-гносеологічних засобів (понять, концепцій, системи знань певній галузі). Ці рівні знань органічно пов'язані й водночас різняться способами відтворення об'єктивної реальності та методами дослідження. За емпіричним знанням історично й логічно утвердилася функція збирання і накопичення нових фактів, їх аналізу, систематизації, узагальнення з метою виявлення емпіричних закономірностей. Логічне осмислення, пояснення та інтерпретація виявлених закономірностей - це функції теоретичного пізнання.

Головним елементом наукової теорії є принцип, який підпорядковує собі інші елементи, органічно пов'язує їх в єдине ціле. Принципи на відміну від законів об'єктивно не існують, їх створюють суб'єкти пізнання як основу упорядкування знань.

Наукові дослідження спрямовані на розширення нових знань і здобуття нових, на виявлення й обґрунтування законів і закономірностей навколишнього світу. За цільовим призначенням вирізняють фундаментальні й прикладні дослідження. Фундаментальні дослідження спрямовані на розробку нових теорій і нових принципів дослідження, мета яких - поглибити знання щодо законів природи й суспільства; прикладні - на пошук способів практичного використання наукових знань, здобутих у результаті фундаментальних досліджень.

У кожній галузі знань час від часу виникають складні суперечливі ситуації, що потребують свого вирішення, - наукові проблеми. Складність і багатогранність будь-якої наукової проблеми призводить до необхідності виокремлення в рамках проблеми тем, які у свою чергу розгалужуються на певне коло наукових завдань (питань). Залежно від масштабу наукових завдань проблема може бути глобальною, національною, регіональною, галузевою чи міжгалузевою.

Вибір теми дослідження та постановка наукових завдань - це дуже відповідальний етап дослідницького процесу. Основними критеріями при виборі теми мають бути її актуальність (ступінь важливості), доцільність і практична значущість для розвитку відповідної галузі науки чи практики. Науковий процес базується на певних методологічних засадах - концепціях, теоріях, що лежать в основі дослідження. Загальна стратегія пізнання, система наукових принципів, форм і методів дослідження, які забезпечують досягнення кінцевого результату, називається методологією.

Розвиток методології пов'язаний з розвитком науково-теоретичного мислення й пізнання в цілому. Для кожної епохи характерна своя парадигма мислення, тобто сукупність регулятивних принципів, переконань, цінностей і технічних засобів. Вони відтворюються в підручниках і наукових працях, забезпечують існування наукових традицій, визначають коло проблем, методологію та методи їх розв'язання в кожній галузі науки. Розвиток науки характеризується зміною парадигми, методів, стереотипів мислення. Для суб'єктів пізнання парадигма слугує своєрідним фільтром, який коригує й формує образ об'єкта дослідження.

У студентській науково-дослідній роботі мають бути присутні елементи

власних наукових оцінок і результатів, одержаних відповідно до самостійно здійсненого аналізу й синтезу основних положень наукових і професійно-виробничих документів та проведеного експерименту в певній інформаційній установі чи її структурному підрозділі. Адже кваліфікація майбутнього спеціаліста - це поєднання ерудиції та творчих навичок у проведенні наукової й експериментальної роботи, спроможності критично осмислювати наукову інформацію, оцінювати її переваги і вади, " нестандартно" мислити, знаходити власне вирішення певної проблеми. Все це висуває такі основні вимоги до науково-дослідної роботи студентів:

· бути спрямованими на розв'язання науково-методичних, організаційних чи практичних проблем з теми дослідження;

· базуватися на використанні методів наукового пізнання;

· мати чіткі пропозиції щодо можливостей удосконалення певного напряму інформаційної роботи;

· показати вміння студента кваліфіковано орієнтуватись у теоретичних і практичних розділах основних дисциплін, пов'язаних з обраною професією, та використовувати їх при самостійному вирішенні конкретних дослідницьких завдань.

Усі різновиди самостійної науково-дослідної роботи студентів подаються у визначений термін на кафедру для рецензування, після чого робота допускається до публічного захисту. Захист науково-дослідної роботи проводиться згідно з графіком та передбачає виступ студента з повідомленням про результати дослідження і доопрацювання зауважень, висловлених у рецензії, відповідей студентів на запитання членів екзаменаційної комісії та будь-кого з присутніх, виступу керівника й оцінювання роботи.

1.2.Методика наукової творчості

Будь-яке наукове дослідження від задуму до кінцевого оформлення роботи здійснюється індивідуально, проте існують деякі загальні підходи, які доречно знати.

Відомо, що нові наукові результати та раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще та прогресивне із старого переходить у нове й надає йому сили та дієвості. Іноді старе знання знову відроджується на новому науковому підґрунті, набуває немов би другого життя, але в іншому, більш досконалому вигляді.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження - завжди творчий процес, в основі якого лежить задум автора, його ідея. Ідея відрізняється від інших форм мислення й наукового знання тим, що в ній не тільки відображено об'єкт вивчення, але й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання й практичного перетворення дійсності. Ідеї народжуються із практики, спостереження навколишнього світу й потреб життя. Розвиток ідеї до стадії вирішення завдання зазвичай здійснюється як плановий процес наукового дослідження.

Метод - це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

У кожній науково-дослідній роботі, у тому числі й студентській, можна виділити два рівні:

1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

2) теоретичний - досягнення синтезу знань

Згідно з цими рівнями загальні методи пізнання поділяються на три групи, грані між якими визначено приблизно:

- методи емпіричного дослідження;

- методи, що використовуються на емпіричному та теоретичному

рівнях;

- методи теоретичного дослідження.

Враховуючи мету запропонованої роботи, охарактеризуємо основні з двох перших груп загальнонаукових методів, що використовуються в емпіричних дослідженнях.

Загальнонаукові методи аналізу й синтезу широко застосовуються в науково-дослідній та науково-інформаційній роботі, зокрема в усіх процесах створення вторинних документів. Аналіз - метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові (природні елементи об'єкта або його властивості й відношення). Синтез, навпаки, припускає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозв'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез бувають:

а) прямим або емпіричним (використовується для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т. ін.);

б) зворотнім, або елементарно теоретичним (базується на деяких

теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв'язку різних явищ або будь-якої закономірності. Водночас виділяються та з'єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

в) структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта).

Спостереження - це систематичне, цілеспрямоване вивчення об'єкта, що має відповідати таким вимогам:

а) попередньому задумові (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

б) планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

в) цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища,

котрі викликають інтерес при дослідженні);

г) активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси,

явища);

д) систематичності (спостереження проводиться безперервно або

за певною системою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об'єкта реальності - вихідних об'єктів дослідження.

Порівняння – це процес встановлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння досягає результату, якщо виконуються такі вимоги:

а) можуть порівнюватись такі явища, між якими можлива деяка об'єктивна спільність;

б) порівняння має здійснюватись за найбільш важливими, суттєвими (в плані конкретного завдання) рисами.

Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх зіставлення з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У першому випадку зазвичай отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація щодо об'єкта здобувається двома шляхами:

а) безпосереднім результатом порівняння (первинна інформація);

б) результатом обробки первинних даних (підсумкова інформація).

Вимірювання - це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів, як об'єкт вимірювання, еталон вимірювання, прилади та метод вимірювання.

Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно є більш потужним і універсальним пізнавальним засобом.

Експеримент - це такий метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно й цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Переваги експериментального вивчення об'єкта порівняно зі спостереженням такі:

а) у процесі експерименту можна вивчити явище " у чистому вигляді", звільнившись від другорядних факторів, які затінюють основний процес;

б) в експериментальних умовах можна дослідити властивості об'єкта;

в) при повторюваності експерименту можна здійснювати дослідження стільки разів, скільки це необхідно.

Експеримент проводять у таких випадках:

- спроба виявлення раніше невідомих властивостей об'єкта;

- перевірка правильності наукових припущень;

- демонстрування явища.

Абстрагування - це відхід подумки від несуттєвих властивостей, зв'язків, взаємодії предметів і виявлення кількох рис, котрі цікавлять студента-дослідника.

Процес абстрагування має два ступені: 1) виділення найважливішого в явищах і встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ від певних факторів (якщо об'єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна лишити його осторонь як несуттєвий); 2) реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об'єкт замінюється іншим, простішим, котрий виступає як " модель" першого.

Абстрагування може застосовуватись до реальних і абстрактних об'єктів. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким простим, яке відбиває основне в цьому складному.

Існують такі основні види абстракції:

Ототожнення - утворення поняття через об'єднання предметів, визнавання будь-яких явищ, понять однаковими, подібними.

Ізолювання - виділення властивостей і відношень, нерозривно пов'язаних з предметами, та позначення їх певними " іменами", що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, " надійність", " технологічність"). Різниця між цими двома абстракціями полягає в тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об'єкта, а в другому - єдина його властивість.

Індукція та дедукція. Дедуктивною називають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елемента множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміється перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.