Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тепла вода






На при кінці другого дня на обрії з’явився перші будівлі знайомого міста. І ось він вже у Шацьку йде по звичним вуличкам, навіть і не віриться що 500 кілометрів позаду, що він їх прийшов, душу оповила тривога, він відчував її присутність, наче ось-ось і він її зустріне. Кожним кроком серце билося все сильніше, а долоні стали вологими.

Вечір оповив жваве містечко, десятки нетверезих туристів поверталися на ночівлю, при дорозі продавалися різні сувеніри, риба, гриби і все на чому можна було заробити місцевим. Побувавши тут вперши в гостях у Лесі, Сашко був дуже вражений тутешніми людьми, життя тут відрізнялося від того до чого він звик в себе дома. Люди були тут більш відкриті, дружніші, тут не ховалися за високими парканами свого помешкання, а навпаки любили запрошувати до себе сусідів на вечерю, аби просто посидіти, поспілкуватися. Люди тут набагато відкритіші – ще тоді підмітив для себе Сашко.

Приємні спогади заспокоїла душу, а вечірня мгла вже огортала одноповерхові будинки сповіщаючи про завершення рутинних турбот жителів містечка.

Пройшовши невеликий сквер і галявину вийшов до невеликого озера «Чорне». Кілька секунд і очі знайшли лаву на березі, яка зберігала для нього спогади про такий самий вечірній час, хоча не такий, кращий, набагато кращий адже тоді вони сиділи там поруч дивлячись як ховається за обрієм сонце й шепочучи один одного слова кохання. Знявши рюкзак він важко сів на лаву залишивши місце для примари спогаду. Сонце вже майже зайшло, потягнуло прохолодою, дихати стало легше. Ось він тут, скільки муки, втоми, поту і нервів, і все ради прощення його вчинків, тепер він знову повернувся подумки в той день, який намагався тримати в собі всю дорогу.

В той вечір він як завжди прогулювався парком до маленької забігайлівки де купував зелений час і не кваплячись повертався до дому в роздумах про те як жити далі. Від тоді як вона кинула його він нарахував 47 чашок зеленого чаю. 47 днів, півтора місяця, а легше не робиться, навпаки починаю задихатися - думав про себе Саша крокуючи пустим парком. Весняний вітер приніс знайомий голос який змісив серце завмерти – це був її голос, який би він не сплутав з жодним голосом на Землі, це був голос його Лесі. Повернувшись праворуч себе він помітив дві фігури на лаві біля маленького озерця, які сиділи міцно обнявши один одного. Обережно підійшовши ближче всі сумніви зникли, так, це була вона з якимось світловолосим хлопцем, який ніжно обнявши її за стан шепотів щось на вухо від чого раз за разом лунав її дзвінкий сміх. Ноги стали ватними, він не вірив своїм очам, що це робиться саме з ним. Так, він розумів, що вона колись знайде другого, але невже от так швидко, невже ці роки нічого не вартували для неї, невже вона така с… В голові паморочилося, зненацька знудило. Саша тонув в відчутті зради, наче вони двоє щойно зайшли йому в душу і витерли там свої ноги. За що? За те що кохав? За те що мучусь? – запитував він сам себе не помічаючи що робить це в голос. Він ніколи не відчував такого, коли вмирає те, що вмирає завжди важко і в агонії – надія. Тепер він ясно зрозумів, що вона й ніколи не кохала його. Тепер серце стало пусте, а довго пустим воно бути не може, тому капля за каплею туди стікала ненависть, палка, п’янка сестра кохання.

Потрібно було якось заглушити цю біль і звісно він вирішив втопити її в алкоголі, купивши пляшку коняку двома залпами осушив її і вже через кілька хвилин картинки стали плисти перед його очима, стало легше і вже за кілька хвилин він марив на парковій лаві.

Наступний день пройшов як в тумані, Сашко просто блукав по Києву як примара, протверезів аж на вечір, до цього часу він бажав зробити лише одне – змусити страждати її, як страждає він, не чекати поки покарає її доля, а покарати самому. Прийшовши в гуртожиток він вже знав як вчинить і ніщо б на світі не завадило йому це зробити. Дочекавшись коли сонце зайде за обрій, він знаючи її звички, попрямував на стадіон де вона через день бігала. Було темно, місяць закрили дощові хмари, почувся грім, та він добре знав, що така погода ніколи не зупиняла Лесю, навпаки вона любила сама бігати, щоб нікого не було поруч, а дощ їй в цьому допомагав. Мимоволі згадав сварки, коли він турбуючись про неї намагався вмовити не бігати дощем, щоб вона не захворілі, та Леся від природи була горда і особливо вперта дівчина, тому завжди робила по своєму, цим Сашко часто порівнював її з кішкою – гордою і вільною твариною хоча і домашньою.

Сильний вітер приніс запах озону, Саша непорушну сидів на трибуні, втупивши погляд свій на вхід, з першими краплями дощу з’явився знайомий силует. Серце шалено билося, перехопило подих, а ноги тремтіли, та він змусив себе встати, десяток кроків і вони зустрілися поглядами

-Ну чого ти тут, я ж просила відстати від мене, чому ти не дасиш мені жити? -з злістю і дратівливістю в голосі зашипіла дівчина.-Невже тобі не зрозуміло, що не кохаю я тебе відстань від мене, не переслідуй!!!

Раніше б ці слова ранили Сашка та не тепер, тепер лише розпалювали відчуття несправедливості, він стояв мовчки, він знав, що вона має понести покарання за те що зробила. Вона забрала в нього найцінніше, його серце, його кохання, його життя і він забере те саме. Рух рукою, відпрацьований і точний, і лезо тантоїдного клинка впилося в м’яку плоть по саму гарду. На її обличчі застигла біль і жодного звуку, кілька секунд, які розтягнулися в вічність, і ось вона вже лежить на біговій доріжці з пробитими легенями хапаючи повітря ротом як риба викинута на берег. Саша нерухомо стояв і дивився як вогник життя догоряв в її очах, ще мить і очі стали скляні.

Всі п’ятсот кілометрів він пам’ятав її погляд, сповнений жаху, всі п’ятсот кілометрів він ніс його на собі, свій хрест.

Гарячі сльози потекли по обличчю, цей спогад який він так намагався не розбурювати в собі заполонив ним повністю. Сусідню лаву зайняла шумна компанія, взявши рюкзак Сашко поплентався вздовж берега, щоб знайти місце де б він міг зробити дзвінок. Сівши під старою вербою біля кладки, достав з рюкзака старий телефон і почав набирати номер матері, пішли гудки.

Ало, мам це я – прошепотів юнак. Саш, Саш це ти? Ти де, синку скажи? Ти де? – голос матері почав тремтіти і за секунди на тому кінці почулося ридання. Він цього стиснуло горло, та глибоко вдихнувши і зібравши останні сили промовив – Мамуль, чуєш? Я не знаю чуму я так зробив, мам, моліться за мене, пробач мене, пробач, мам я вас люблю. Моліться. – З цими словами він кинув телефон у воду.

Кажуть в пеклі Бог тебе не чує, а чи чує він ще Сашка- він того не знав, але молився, молився щоб пробачив його. Поцілувавши хрест він встав з колін, скинув одяг і повільно зайшов у воду. Берег був мілкий, тому відійшовши на кілька метрів він спокійно міг сісти на піщане дно, щоб голова була зверху. За кілька десятків метрів було чути сміх, люди жили, кохали і спілкувалися, вирували життя, але повз нього воно проходило. Він став мертвий тоді коли забрав її життя вважаючи себе в праві зробити це, та тепер він хотів лише одного – пробачення, хотів віддати плату за те що зробив і був лише єдиний спосіб сплатити свій борг. Ще змалечку він чув від бабусі, що грішники вічно мучаться в пеклі, це лякало його, не лякали муки, а лякала вічність, відсутність надії. Та для себе він давно вирішив, що так бути не може, що всі ми заплатимо муками за скоєне і нам пробачать, діло лише стерпіти, стримати покарання. Він не знав чи це правда, але щиро надіявся, а може й вірив, що це так. Діставши ніж він вдарив себе по зап’ястю, не розрахувавши сили пересік сухожилля і пальці повисли як на маріонетці, але ніякої болі, лише шум, пронизливий шум в голові. Вода не давала крові згортатися, яка швидко покидала тіло юнака, хотілось спати, тіло обм’якло і він вже лежав майже занурившись у воду, чекаючи покарання, і надіючись все ж таки колись побачитись з нею вже прощеним. А вода тепла – засинаючи подумав Сашко…

 

 

Кожного дня, прокидаючись, ми вбиваємо в собі тих кого кохаємо без відповіді, вбиваємо не через помсту, а щоб мати змогу жити самому …

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.