Новий знайомий

Дні, як і дорога, йшли одноманітно. Кожен день він наближався до своєї цілі і з цим наближенням в душу закрадалася тривога. Сашко не зізнався собі, але глибоко в душі закохався в свою подорож і не хотів що вона закінчувалися. Містечка і села час від часу розбавляли поліські пейзажі. Згодом так набридло обходити, що він йшов навпростець.

Над вечір пройшовши невелике містечко (цього разу без пригод), зручно влаштувався край дороги в молодняку і за звичкою пішов за дровами. Звісно в такі спекотні ночі багаття не було потрібно, але воно допомагало хоч якось позбутися він москітів, які були чи не найбільшим прокляттям подорожуючого. Крім того, вогонь якимось дивним чином піднімав настрій. Інколи він розумів, чому древні боготворили полум’я – з ним ти не відчуваєш себе самотнім, наче в ньому є душа, наче воно особистість.

Вода закипала, пара чаїнок забарвила її в коричневий відтінок. Сашко сидів білля багаття підкидаючи свіже листя, щоб було більше диму, який відлякував комашню. Боковим зором помітив на дорозі чоловіка, який, шкутильгаючи рухався по дорозі. Саша розгледів, хто то був - якийсь «бомж» тягнучи стару, пошарпану кравчучку плентався по своїм справам, втупивши погляд свій в дорогу, час від часу зупиняючись, щоб дати передихнути старому тілу, яке було скалічене тяжким життям безхатченка. На подив Саші чоловік зупинився напроти місця, де знаходився юнак і повернувши різко праворуч направився до нього. «Ще мені його не вистачало.»- зі злістю рикнув він, вдаривши кулаком об землю.

- Доброго вечора! - привітався хриплим голосом незнайомець.

-Доброго. – відповів Саша намагаючись бути спокійним і якомога привітнішим.

- Дозвольте погрітися.

-Погрітися, в 35 градусну спеку? - подумав про себе Саша, але ввічливо кивнув в знак згоди. Охкаючи від болі старих ран безхатченко довго намагався всістися біля полум’я, підставивши під спину свою двоколісну супутницю нарешті зручно вмостився і почав розмову.

- Віктор Адамович - промовив новий знайомий, чекаючи того ж від Саші.

- Саша.- з посмішкою відповів хлопець.

А тим часом вже зовсім стемніло і лише світло полум’я освітлювало двох подорожуючих. Тепер Сашко міг добре розгледіти чоловіка, що сидів перед ним. Важко було казати про вік, адже й сам Сашко не виглядів на 22, зарісши густою бородою і набувши специфічного вигляду мандруючого. Тому він навіть і не намагався вгадати скільки років цьому чоловікові. Ясно було одне, що йому десь за 60 – це відчувалося в його старечому голосі. Співрозмовник першим вирішив розвіяти атмосферу незручності і вибравши недопалок з кишені й підпаливши його запитав:

– Від кого тікаєш?

– З чого ви взяли, що я тікаю? – здивувавшись таким словам, запитав Сашко.

– Всі мандрівники в твоєму віці, або тікають від когось чи чогось, або взагалі від самого себе.

Ці слова вразили Сашка, адже це не був типовий в його розумінні безпритульний «алконавт», а людина, в словах якої звучала життєва мудрість. Він вже не жалкував, що старий звернув до нього, а навпаки був радий, що вперше за стільки часу він може з кимось поговорити, розділити ту самотність, яка росла як ракова пухлина даючи метастази в мозок.

- Ви теж тікаєте від когось? – запитав Саша, взявши цей раз ініціативу в свої руки.

- Своє я вже відбігав. - чи то скривившись, чи посміхнувшись констатував Віктор.

- В тебе є дівчина? - це питання вдарило Сашка наче грім серед білого дня.

- Ні - розгублено і невпевнено відповів він.

- Моя тобі порада синку, вибирай краще, з ким прожити життя. Не ображайся на старого за прямоту, але то велике горе помилитися, повір хлопче - я то знаю.

Саша все більше дивувався живій мові цієї людини. Було помітно, що ця тема накипіла в нього і він хотів хоч з кимось поділитися своє бідою, яка можливо трапилася з ним.

- Ви на цьому обпеклися? - даючи змогу розпочати розповідь, запитав Сашко.

- Ой, синку, ти і не уявляєш. Не то, що обпікся – погорів. - після цих слів розпочалася сумна розповідь сивої, стомленої людини довжиною з життя.

Народився він в маленькому селі, серед широкий ланів. Вивчившись, влаштувався на завод. Ще рік і одружився, а потім ще трішки часу і вже няньчив доньку. Від заводу дали квартиру. «Все як у всіх»- сумно підсумував Віктор. Далі проста життєва рутина, робота - дім, дім – робота. Відпустка всією сім’єю в Криму і так по колу. За часів незалежності завод приватизували і порізали «на метал». Влаштувався водієм на маршрутне таксі, там і пропрацював. Донька подорослішала, поїхала вчитися в велике місто. На другому курсі вперше познайомила батьків з «коханням її життя» - як часто вона казала. Та через рік «коханий» поїхав в Польщу на заробітки й там і залишився, лишивши по собі трьохмісячну згадку дідусеві і бабусі. Віктор ніколи не втручався в життя доньки і залишив все це на дружину, яка була, як він казав посміхаючись «Грім-баба». Одна з тих жінок, яка взяла кермо сім’ї в свої руки. Час йшов і єдине, що було його відрадою – це його онучка, яку він дуже полюбив.

Та згодом трапилася лихо. На протязі кількох місяців почав помічати поколювання в ногах і біль в поясниці. Але все це спихнув на те, що довго сидить за кермом, та й він був з тих чоловіків, які йшли в лікарню лише тоді коли спис в спині вже заважав спати. Йшли місяці, а ніякого покращення не було, ставало лише гірше і дійшло до тієї межі, коли він був змушений піти в лікарню. Оглянувши пацієнта, лікар сухо дав діагноз «Грижа міжхребцевого диска». Хвороба була настільки запущена, що виправити становище могло лише хірургічне втручання. Після довгих вмовлянь дружини і доньки таки погодився на операцію. На все лікування сім’я витратила останні заощадження, яких і так було мало, адже працював лише Віктор і донька, а дружина сиділа з внучкою.

Нажаль, операція і лікування не дали очікуваного ефекту і з кожним днем йому ставало все гірше. Звісно працювати він більше не міг і проводив всі дні лежачи, адже сидіти чи стояти було важко. Єдина його активність – це прогулянки з онучкою. От так проходив час. Згодом донька знайшла нового чоловіка, який за іронією долі приїхав на заробітки і працював в містечку сторожем в супермаркеті, де вони і познайомилися. Спочатку, Віктор, був радий, що нарешті донька була щаслива і на її обличчі знову з’явилася та життєва енергія, якої він вже давно не помічав. Жила молода сім’я в батьківській квартирі, було тісно, але все йшло нормально. Аж поки новоприбулий не освоївся і не почав докоряти жінці за тестя, кажучи, що він прикидається хворим, щоб байдикувати і жити за гроші зятя.

З кожним днем донька все більше переходила на бік чоловіка, в якого дуже сильно закохалася, адже він перший, хто подарував її хоч якусь підтримку як чоловік. Почуте в сварках ранило Віктора до глибини душі.А найголовнішим було те, що він і сам мучив себе думками, що він обуза і почуте, ще більше розпалювало ці відчуття в ньому. Щоб хоч якось заглушити думки почав випивати, що і відіграло вирішальну роль в його долі. Це стало вирішальним аргументом в сварках і невдовзі на стороні зятя стала і дружина Віктора – та жінка, яка прожила з ним все життя, з якою він був поруч і в радощах, і в вгорі, проходячи життєві випробування, та жінка, яка навчилася розуміти його з пів-слова. Така зрада… Не змігши пробачити їм такого вчинку, зібрав речі і дочекавшись, коли дружина вийде за покупками в сусідній супермаркет, пішов геть, взявши з собою останні гроші, які мав і не залишивши їм жодного слова на папері. От так він мандрував вже рік, втамовуючи тілесну і душевну біль алкоголем, який купував на зібрані гроші з продажу пляшок чи металу який час від часу знаходив. Не жебракував, адже і зараз не хотів жити за чужий рахунок – це було принципово для нього.

Закінчивши розповідь він сумно підсумував:

- Добре синку вибирай, дивися на душу. Не знаю як перевірити, але добре придивляйся, щоб не закінчити так, як я.

Саші стало невимовно жаль цього старого, він нагадав чимось йому його ж батька такого самого трудоголіка. В голову не вкладалося як можна бути таким черствим і сліпим, щоб так вчинити з рідним батьком. Поки Сашко був ще під впливом почутого, чоловік дістав пляшку з прозорою рідиною і налив юнаку в чашку він чаю, який він давно допив. Саша навіть не намагався зупинити його, адже розумів, що цій людині потрібна хоч капля підтримки. Це він розумів від того, що і сам ніс страшний тягар і відчував спорідненість з людиною напроти, яка зробивши кілька ковтків і мовчки лежала чи то дрімаючи, чи вже оповитий глибоким сном.