Мідікомункація

П'ять форм мідікомунікації включають такі соціально-комунікаційні явища, як мода — заснована на наслідуванні передавання в соціальному просторі речовинних форм, зразків поведінки й ідей, емоційно привабливих для соціальних груп (відзначимо, що мода — продукт неокультури, палеокультура моди не знала); переговори — звичайний спосіб розв’язання конфліктів і досягнення угод між соціальними групами; групова ієрархія складається у великих установах (керівники — робітники), в армійських підрозділах, у станово-кастових суспільствах, де контакти між групами чітко регламентовані; адаптація до середовища перетворюється в комунікаційну проблему для національних діаспор, що живуть серед чужоземців; для іновірців, наприклад, мусульман серед християн; для революціонерів-підпільників і т.п.; керівництво суспільством здійснюється з боку творчих груп, що генерують світоглядні змісти, що визначають духовне (не матеріальне!) життя суспільства. Зупинимося докладніше на цій формі мідікомунікації.

Світоглядні змісти — це знання, що пояснюють явища, що спостерігаються, походження людини і Всесвіту, зміст людського життя, ідеали, норми і стимули соціальної діяльності. Соціальні групи, що виробляють ці змісти і комунікаційні повідомлення, у яких вони відбиті, стають у центрі духовного життя суспільства. Ці центри зміщуються в ході соціально-культурної еволюції.

Археокультурі властивий міфоцентризм, хранителем якого була каста жреців, що володіла священним езотеричним знанням. Для палеокультури характерний релігіоцентризм, у руслі якого знаходилися література, мистецтво, утворення, філософія. Західноєвропейська неокультура з XVII століття (століття геніїв-універсалів) розвивалася під егідою світського знання на чолі з філософією й у XIX столітті поступово перейшла до наукоцентризму. Учені-фізики, економісти, політологи визначали духовний клімат у демократичних західних країнах.

Наприклад, літературоцентризм в Україні сер. – друг. пол. ХІХ ст. (коли в центрі духовного життя стала література) був школою виховання інтелігенції, що розхитав могутність російського самодержавства.

Явище літературоцентризму в українській історії цікаве й повчальне у зв'язку з тим, що воно показує революційний потенціал, схований у надрах здавалося б найбільш мирного і неконфліктного соціально-комунікаційного інституту — художньої літератури, унаочнює джерело публіцистики.

Радянський час — панування політикоцентризму, зміст якого визначався групою керівних комуністичних ідеологів відповідно до формули Г і М. На основі ленінського принципу партійності була створена гігантська пропагандистська система. Ця система мала такі риси:

• допускався тільки управлінський монолог, що викладав ідеологічно витримані істини; сумнів, заперечення, інакомислення, плюралізм беззастережно виключалися, тому платформи для діалогу не було;

• централізоване керування, що забезпечує погодженість і координовасть усіх впливів на масову свідомість;

• мобілізація всіх комунікаційних ресурсів: засобів масової комунікації, художньої літератури, кіно, образотворчого мистецтва, театру;

У результаті забезпечувалася висока ефективність комуністичного виховання людини нової формації — гомо совєтикус. Гомо совєтикус — продукт радянської комунікаційної системи, її рідне дітище, вирощене на родючому ґрунті соціальної міфології. Справа Леніна-Сталіна, комуністичне майбутнє людства, партія — розум, честь і совість епохи, вороже оточення і шпіономанія, — це були сильні міфи, що ідеологічно забезпечували і культ особистості Сталіна, і згуртованість народу в роки передвоєнних, військових і післявоєнних іспитів.