Поняття обмежених речових прав та їх ознаки

ЦК передбачає такі види речових прав, як право власності і речові права на чуже майно. Та якщо право власності є основним та найбільш повним правом, то у порівнянні з правом власності речові права на чуже майно є обмеженим правом невласника на речі, що належать іншій особі. Причому ця інша особа – власник має обтяження щодо свого права власності, вона зобов’язується надавати у користування речі, що належать їй на праві власності.

Речові права на чужі речі мають такі ознаки:

· Обтяжують право власності. Таке право слідує за річчю та не припиняється, якщо право власності переходить до інших осіб, за деякими винятками.

· Здійснюються незалежно від волі власника.

· Здійснюються у певних межах, встановлених законом або договором.

· Захищаються від усіх осіб, у тому числі від власника.

Обмежені речові права – це визначена договором, законом, заповітом або рішенням суду міра можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом правомочностей речового характеру стосовно вигод чужих речей, а власник цих речей не позбавлений прав власності на ці речі, однак обтяжений обов’язком не перешкоджати здійсненню цих прав. Правове регулювання цих обмежених речових прав спрямовано на вирівнювання правового статусу учасників майнових відносин, які не можуть бути задоволені іншим способом, захист «слабкої» сторони у відносинах, більший захист осіб, позбавлених певних благ, від свавілля власників, що мають певні майнові переваги.

Відмежування обмежених речових прав від обмежень прав власника слід здійснювати за таким критерієм. Обмеження прав власника здійснюється з метою захисту суспільних інтересів, загального блага, встановлені приписом закону, а речові права на чужі речі спрямовані на захист окремих осіб, встановлюються переважно договором, заповітом та диспозитивними нормами закону. Тому для власника речей, щодо яких існують обмежені речові права інших осіб, такі їх права є обтяженням права власності.

2. Види обмежених речових прав:

2.1. Право володіння чужим майном – це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Володільцем є особа, яка фактично тримає майно.

Види володіння:

· Законне володіння – суб’єктом володіння є орендар, підрядник, зберігач, робітник, довірчий управитель тощо. Володільці, що мають законну підставу для володіння (титул), мають права на захист від посягань третіх осіб, у тому числі від власника.

· Незаконне володіння, яке ґрунтується на факті. Фактичне володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Незаконне володіння поділяється на:

o Незаконне добросовісне володіння, коли володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю внаслідок як своєї поведінки (правочин був визнаний недійсним), так і поведінки інших осіб (помилкове повторне виконання зобов’язань) або внаслідок певних подій (повінню викинуло на берег чуже майно). Добросовісність володіння припиняється з моменту, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу ця особа перетворюється на незаконного недобросовісного володільця. Наприклад, законом встановлені певні обмеження щодо володіння майном особи, яка визнана померлою (ч. 2 ст. 48 ЦК). Добросовісний володілець може набути право власності на річ за набувальною давністю.

o Незаконне недобросовісне володіння, коли володілець знав або повинен знати, що володіє безпідставно. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно, відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна та відповідає за допущене ним погіршення майна. Ніхто не може володіти майном всупереч розсуду власника (ст. 319 ЦК).

Право володіння припиняється у разі відмови володільця від володіння майном; витребування майна від володільця; знищення майна та в інших випадках.

2.2. Сервітут – визначений невідчужуваний обсяг прав користування чужим майном, підпорядкованість однієї речі кільком особам для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Таке право виникає внаслідок нерівноцінності, позбавленності речей, що належать одним власникам, якихось властивостей, що є в речах, які належать іншим власникам. Ці права повинні встановлюватися з метою вирівнювання майнового становища учасників, позбавлення природних переваг одних власників, що мають пануюче становище при здійсненні свого права власності, та надання пільг іншим учасникам, які займають менш вигідне становище при здійсненні свого права власності. Таке обмеження прав власників має схожі риси з обмеженням природних монополістів. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду та обумовлений суспільною необхідністю, доцільністю, справедливістю, якщо особа, яка займає менш вигідне становище, не має можливості задовольнити свої потреби іншим чином, ніж порушуючи права осіб, що займають пануюче становище. Особа, яка користується сервітутом, як правило, за це вносить плату та відшкодовує збитки у розмірі, визначеному договором, але якщо домовленість не досягнута – у розмірі, визначеному судом. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. У разі переходу до інших осіб права власності на майно, обтяжене сервітутом, то сервітут зберігає чинність.

Земельний сервітут може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, це право проїзду, проходу, провозу, прокладки комунікацій через чужу ділянку. Ці сервітути усувають природну скудність одних земельних ділянок за рахунок інших, підвищують їх корисність, яка не може бути задоволена іншим способом.

Особистий сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Житловий сервітут як право жити у чужому домі, квартирі відповідно до закону виникає у членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, якщо їх потреба у житлі не може бути задоволена іншим способом. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відмінність сервітуту від оренди полягає у наступному. Орендні відносини наступають на підставі договору, залежать від волі сторін, строків, обумовлені економічним інтересом, можуть бути розірвані тощо. Влада над чужою річчю є більш самостійною, незалежною від свавілля власника, хоч ці відносини можуть ґрунтуватися на договорі, однак власник вимушений домовлятися, а орендодавець не має такого обов'язку. Якщо за договором оренди на орендодавця покладаються певні обов’язки (зробити капітальний ремонт речі тощо), то на власника речі, обтяженої чужими правами, покладається обов’язок терпіти вплив на його річ інших осіб, які мають сервітутне право.

Сервітут припиняється у разі:

· поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

· відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

· спливу строку, на який було встановлено сервітут;

· припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (тобто, якщо потреби у житлі або в іншої речі можуть бути задоволені іншим способом);

· невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

· смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

2.3. Емфітевзис – право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником та землекористувачем (засівати, знімати врожай, пасти худобу тощо).Власник має право отримувати плату та зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві. Емфітевзис може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Строк встановлюється договором, але якщо він не визначений – то кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік. У договорі визначаються обов’язки землекористувача використовувати землю за призначенням, сплачувати плату. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

· поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

· спливу строку, на який було надано право користування;

· викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

· за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

2.4. Суперфіцій –право на забудову – надання власником землекористувачу права будівництва на земельній ділянці промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель та їх експлуатації. Суперфіцій виникає на підставі договору або заповіту, це право може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею та, якщо передбачено договором, має право на частку від доходу землекористувача від збудованих промислових об’єктів.

Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди). Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.