Застосування цивільного законодавства

Застосування норм права – це одна з форм реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані в правових нормах. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, окрім випадків, якщо договір або акти цивільного законодавства не встановлюють межі (ст. 13, 14 ЦК). Закон визнає повну свободу особи, та обмеження цієї свободи встановлюються законом як виняток, також особа може сама себе обмежити договором. Тому застосування норм права залежить від характеру диспозиції норми, що застосується.

Диспозитивна норма передбачає «запасне, резервне» правило поведінки на той випадок, якщо особи не скористаються свободою самостійно визначати свою поведінку. Диспозитивність висловлена словами «якщо інше не встановлено договором», або якщо у нормі відсутні заборони, або якщо обов’язковість цієї норми не випливає із її змісту або суті відносин між сторонами, тобто, коли ці відносини втрачають сенс. Наприклад, у статтях ЦК, що регулюють відносини купівлі-продажу не встановлена заборона безоплатно передавати речі у власність, але така умова суперечить суті договору купівлі-продажу, це буде дарування.

В імперативній нормі учасники цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та обов’язків, при укладенні договорів виходити за межі, установлені положеннями акта цивільного законодавства, диспозиція формулюється законодавцем. Імперативність, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має право», «не може бути», «лише» тощо).

Тлумачення правової норми – це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з метою правильного застосування й реалізації норми. Офіційне тлумачення компетентними органами є обов’язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів так само сприймати зміст норми, при цьому не з'являється нова норма. Легальне (делеговане) тлумачення – це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган – Конституційний Суд України, що не приймав акт цивільного законодавства. Рішення, висновки цього Суду є обов’язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України. Пленум Верховного Суду України має право давати нормативні роз'яснення з питань судової практики, яке є обов’язковим для судів, та казуальні (індивідуальні) роз'яснення, розраховані тільки на той випадок застосування права, із приводу якого роз’яснюється її зміст. Однак казуальне тлумачення не є прецедентом, оскільки таке роз'яснення не має обов’язкового застосування для всіх інших судових органів при вирішенні подібного спору, воно має рекомендаційний характер.

Аналогія права – це такий засіб заповнення прогалин закону, коли керуються не конкретними нормами, а загальними засадами цивільного права. У ст. 11 ЦКУ визначено, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, не передбачених цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. В основі правових аналогій лежить доктрина цивільного права, яка надає розуміння права, сприяє збереженню та утвердженню засадничих цінностей суспільного співжиття. Доктринальні основи цивільного права допомагають зрозуміти, пояснити складні правові явища.

Аналогія закону – це поширення на відносини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламентують подібні відносини. Аналогія права й закону в цивільному праві підтверджується принципом: дозволене все, що не заборонено законом (ст. 8 ЦК).

У кримінальному праві аналогію скасовано, оскільки це право має справу із протиправними злочинними діями, тому поведінка, яка не кваліфікується КК як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання.