Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Теоретичні аспекти процесу спілкування






Будь-яка людська діяльність неможлива поза спілкуванням

О. О. Леонтьєв

 

Ознайомлення з таким психологічним феноменом, як спілку­вання, розпочнемо зі стародавньої притчі. Посеред шляху лежав пес, повз нього проходило безліч людей, і кожен з них, проходя­чи поводив себе по-різному. Одні обережно обходили боком, щоб не наступити на нього, інші боляче штовхали, щоб не заважав, ще одні охоче жбурляли камінням або голосно на нього кричали. А неподалік сидів старий жебрак. Дивився він на все це та й за­питав у пса: «Чому ти тут лежиш?», на що той відповів: «Я шу­каю собі доброго хазяїна».

Якщо цю притчу перекласти мовою сьогодення, то можна ска­зати, що наше з вами життя – той самий шлях, посеред якого є ми. На ньому ми зустрічаємося з різними людьми, всі вони по-різному до нас ставляться, вони не завжди стримані, часто в нас із ними виникають сварки або просто проявляється незадоволен­ня. Така поведінка людей має певне підґрунтя, яке можна пояс­нити з психологічної точки зору, чим, власне, і займається пред­мет психології спілкування. Вивчивши його, можна зрозуміти інших, їхні почуття, емоції, бажання, можна навчитися, як пово­дитися, коли сварка не тільки виникла, а й переросла в конфлікт, як володіти собою, своїм голосом, як вміти читати невербальну поведінку і т.ін.

Суспільство являє собою багатоякісну і багаторівневу систему відношень людини до світу. Воно включає не лише відношення людини до предметного світу, а й до інших людей, з якими вона вступає в прямі і опосередковані контакти, тобто спілкування.

Психологія спілкування – це розділ загальної психології, предметом якого є психологічна специфіка процесів спілкування, які розглядаються під кутом зору взаємовідносин особистості та суспільства. Говорячи про психологічну специфіку, варто мати на увазі, що процеси спілкування можуть бути розглянуті не тільки під психологічним, а й під іншим кутом зору – соціологі­чним, лінгвістичним та ін.

Спілкування за своїм походженням і змістом – продукт віт­чизняної науки. В англомовній психологічній літературі пошире­не поняття «комунікація». Семантично «спілкування» і «комуні­кація» майже збігаються, бо означають «спільність», «з'єднан­ня», «повідомлення».

Дамо наукове визначення поняття комунікації, яке зафіксова­не у Лінгвістичному енциклопедичному словнику: «Комуніка­ціяспецифічна форма взаємодії людей у процесі їхньої пізна­вально-трудової діяльності».

У той самий час спілкування є необхідною умовою будь-якої діяльності людини, але при цьому маючи суспільну природу, а ми говоримо про діяльність лише тоді, коли ця діяльність соці­альна за своєю суттю, а не за зовнішніми формами її існування. Тому можна стверджувати, що будь-яка людська діяльність не­можлива поза спілкуванням. Отже, комунікація є важливим еле­ментом діяльності людини.

За концепцією С.Л. Рубінштейна діяльність – це психологіч­не поняття, яке визначається активністю або процесуальністю, а саме – специфічною предметно- та соціально-детермінованою організацією, яку варто позначати терміном «діяльність». Він приписує не самим психічним процесам, а їхнім зовнішнім про­явам, формам та безпосередній дій на зовнішній світ – нехай це світ речей чи людей немає значення.

Аналізуючи праці Д.Н. Узнадзе, можна зазначити, що для ньо­го поняття діяльності є звичайна активність психіки. Інше питан­ня, що ця активність означає відношення суб'єкта до навколиш­ньої дійсності.

А.В. Петровський розглядає діяльність як внутрішню (психіч­ну) і зовнішню (фізичну) активність людини, яка регулюється свідомою метою.

О.О. Леонтьєв розділяє позицію психологів школи Л.С. Виготського. Психологічний аналіз показує, що внутрішня, ідеальна діяльність має таку саму будову, як і діяльність практична. Важ­ливою психологічною особливістю діяльності є те, що вона вклю­чається в психічну активність окремої особистості та соціально детермінована. О.О. Леонтьєв зазначає, що діяльність людини завжди соціальна, незалежно від того, здійснюється вона безпосе­редньо в колективній формі чи в формі індивідуальної творчої ак­тивності. Надалі будемо говорити про такий вияв діяльності, як мовленнєва діяльність, в основі якої лежить процес спілкування.

Мовленнєва діяльність і взагалі спілкування як діяльність, зо­крема, є таким самим видом діяльності, як продуктивна та пізна­вальна діяльність, вона має в психологічному відношенні таку саму принципову організацію. Так само може розглядатися як з точки зору об'єктивного результату та соціальної організації. Мовленнєва діяльність може трактуватися не тільки в плані пси­хології спілкування, а й як соціальна взаємодія.

Резюмуючи вищезазначене, скажемо, що мовленнєва діяль­ність визначається як спеціалізоване застосування мови для спіл­кування (діяльність професійного оратора, лектора, драматично­го актора, естрадного співака та ін.)

Відомо, що спілкування (комунікація) – це обмін повідом­леннями, інформацією, яка подається у вигляді усних чи письмо­вих текстів мовою, якою володіють співрозмовники. І здійсню­ється у мовленнєвих актах, різних за формою (діалог, полілог, монолог). Неодмінним учасником спілкування, крім мовця, є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкрет­не говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття (слухання або читання).

Що є мотивом та метою комунікації? Принцип вмотивованос­ті та доцільності визначає і наші мовленнєві вчинки. Співрозмов­ники, як правило, вступають у мовленнєвий контакт, щоб повід­омити і дізнатися, обговорити і домовитися, запропонувати, спонукати до дії та ін. Навіть випадкова розмова в очікуванні по­тяга викликана мотивом (тривогою очікування) і має мету (за­спокоїти себе чи співрозмовника).

Метою комунікації є досягнення взаєморозуміння чи забезпе­чення взаємодії. З'ясування позиції співрозмовника, досягнення взаєморозуміння, забезпечення взаємодії є глибинною схемою стратегії спілкування.

Відомо, що комунікація торкається всіх сфер свідомої діяль­ності людини. На це є причини. Людина – соціальна істота, яка може нормально жити і діяти тільки в оточенні інших людей, ра­зом з якими індивід входить у суспільні структури і виконує гро­мадські функції. Кожен із нас – особистість, що проявляється через соціальні ролі – в родині, на роботі, в навчанні, на відпо­чинку та ін. Соціалізація індивіда, тобто його включення у структуру суспільства, – це мотив, що спонукає дітей засвоювати рід­ну мову, а дорослих – вивчати іноземну мову. Отже, соціаліза­ція досягається через комунікацію. Згадайте історію Робінзона Крузо: опинившися поза соціальним оточенням, він сконструю­вав собі умовного співрозмовника у вигляді щоденника, з яким і обговорював свої плани.

Таким чином, комунікація спирається на надзвичайно важливі цілі – взаєморозуміння і взаємодію та могутній мотив – потре­бу у соціалізації. Без комунікації неможливе існування суспільст­ва і, відповідно, життя індивіда. Якщо немає мотиву і мети, ми надаємо перевагу мовчанню, намагаємось обійтися без комуніка­ції, якщо можемо обійтися без чужої допомоги. Безумовно, мова має і інші функції, наприклад, когнітивну (функцію пізнання: в словах накопичені наші знання про світ), естетичну (нам може подобатися вірш навіть безвідносно до його змісту) та ін. Але ці функції мови вторинні, вони є похідними від комунікативної або супроводжують її.

Отже, головна мета комунікації – обмін інформацією різного роду. Спілкування та обмін інформацією між людьми здійсню­ється не тільки за допомогою мови. З давніх часів у людському суспільстві використовувалися додаткові засоби спілкування і передачі інформації, багато з яких існує й дотепер. Наприклад, аборигени Африки використовують мову свисту, сигнали бара­банів, дзвіночків, гонгу та ін. Мова квітів», поширена на Сході, також є засобом передачі інформації, яку в деяких випадках не дозволяється передавати словами (наприклад, троянда – символ любові, айстра – суму, незабудка – пам'яті та ін.). Дорожні знаки, сигнали світлофора, сигналізація прапорами тощо – усе це засоби передачі інформації,

Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття «спіл­кування» і «комунікація», підкреслюючи, що, на відміну від кому­нікації, у спілкуванні відображена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб'єктивними смислами. Крім того, якщо в понятті «спілкування» наголос робиться на взає­мному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті «комунікація» наголошується на передачі інформації.

Спілкування – це універсальна потреба людського буття, яка виникає і функціонує в різних формах людських відносин.

Однією з форм взаємодії суб'єкта і об'єкта діяльності, ланкою, яка зв'язує суспільно-історичний досвід з колективною діяльніс­тю, виступає мова. Саме мова є найпершою і найхарактернішою ознакою людини.

Мова як найважливіший засіб людського спілкування висту­пає також засобом пізнання, мислення. Завдяки цьому комуніка­ція між людьми є основним механізмом становлення людини як істоти соціальної, засобом впливу суспільства на особистість.

Мова також є основною формою національної культури і на­самперед – першоосновою літератури. Спілкуючись між собою, люди користуються реченнями. Отже, речення – основна оди­ниця спілкування. Мова існує у вигляді різноманітних актів мов­лення, повторюваних усно і зафіксованих за допомогою письма. Кількість мовленнєвих ситуацій нескінченна, тому що їх змістом є оточуючий нас світ. Відповідно, нескінченна і кількість наших повідомлень. Як же в такому випадку оволодіти мовою?

Відомо, що, наприклад, В. Шекспір, Л. Толстой обходились у своїх творах словником, який становив 20-25 тисяч слів. Дип­ломований перекладач іноземної мови знає 4-6 тисяч слів. У межах повсякденного спілкування ми користуємося приблиз­но 2 тисячами слів. Як же нам вдається обмежити нескінчен­ність світу?

Справа в тому, що величезна кількість комунікативних зав­дань зводиться до комбінації із обмеженої кількості комуніка­тивних інтенцій, як арифметична задача будь-якої складності складається із послідовних дій складання, віднімання, множен­ня, ділення. У наших мовленнєвих актах ми інформуємо, пере­конуємо, звертаємось із проханням, погоджуємося, ділимося думками та оцінками. Але, незважаючи на різноманіття комуні­кативних ситуацій, число «типових» комунікативних завдань невелике, а відповідно до цього – невелике й число їх стандар­тних рішень. Ми говоримо тільки про те, що цікавить нас самих та наших співрозмовників. Чим частіше повторюється деяка ко­мунікативна задача, тим кращими стають засоби її мовленнєвої реалізації.

Комунікація як діяльність потребує розвитку автоматизованих навичок, творчих мовленнєвих вмінь та «відчуття мови». Безу­мовно, знання, особливо лексичні, граматичні, фонетичні, ста­новлять основу, з якої розвиваються навички цієї діяльності. Ці знання людина одержує ще в школі. Але головна вада навчально­го процесу в школі полягає в тому, що учні, вивчаючи мову, не володіють нею, тобто не вміють застосовувати вже набуті знання в конкретній мовленнєвій ситуації.

У наш час, коли гуманізація всіх сфер життя є провідною тен­денцією при розв'язанні будь-якої проблеми, впливова сила мови повинна активізуватися. Виникає велика потреба у використанні мовних засобів під час спілкування один з одним і з іншими лю­дьми, тобто виникає проблема володіння комунікативними на­вичками та мовленнєвими вміннями на достатньому рівні. Воло­діти такими вміннями та навичками – це означає вміти правильно вибрати стиль мовлення, підкорити форму мовленнє­вого висловлювання завдання спілкування, застосувати ефектив­ні мовленнєві засоби.

Під час спілкування необхідно врахувати такий момент: мов­леннєві навички за своєю природою є механічними, стереотип­ними. Комунікативні вміння мають творчий характер: умови спілкування ніколи не повторюються повністю. Згадайте давньо­грецького філософа Геракліта: «Ніхто двічі не може увійти в од­ну річку, через мить і він не той, і річка інша». Отже, кожен раз відповідно до ситуації спілкування людина підбирає необхідні мовні засоби та мовленнєві навички. Тому прийоми та форми навчання комунікативних вмінь повинні відрізнятися від при­йомів навчання мовленнєвим навичкам.

Під поняттям «комунікативні вміння» розуміємо, насамперед, володіння різними функціональними стилями, тобто вміння ви­користовувати мовні засоби, оптимальні для конкретної мовлен­нєвої ситуації, додержання правильної літературної вимови, пра­вопису, лексичних, граматичних і орфоепічних норм. Без цих вимог не можна говорити про опанування комунікативними вміннями. Але зміст цього поняття включає в себе і уміння най­точніше й найповніше висловити думку, логічно її обґрунтувати, вміло застосувати мовну скарбницю досвіду багатьох поколінь, народну мудрість, мораль і культуру народу – прислів'я і при­казки, які дійшли до нас із сивої давнини.

Розглянемо вираз «мовленнєва комунікація». Чому в цьому виразі використовується слово «мовленнєва», якщо досі ми каза­ли, що мова – найважливіший засіб спілкування? Відповідь на це ми знайдемо після з'ясування відмінностей, що існують між поняттями «мова» і «мовлення». Нагадаємо, що ці поняття розріз­няються в багатьох мовах.

Спрощено можна сказати, що мова – це система знаків, оди­ниці якої і відношення між ними створюють ієрархічно впоряд­ковану структуру. Саме в цьому значенні слово виступає як знак. У цьому значенні говорять про систему української, російської, англійської і будь-якої іншої мови. Універсальними мовними одиницями (тобто одиницями, що існують у будь-якій мові) є зву­ки, морфеми (корені, суфікси, префікси), слова, словосполучення, речення. Кожна одиниця належить до певного рівня мови. Ці рів­ні взаємопов'язані і суворо впорядковані: звуковий рівень – морфемний – лексичний – морфологічний – синтаксичний – семантичний (або смисловий) рівень. У кожній мові існують пра­вила, норми використання тих або інших одиниць.

Мовленням називається один з видів комунікативної діяльно­сті людини: використання мови для спілкування з іншими людь­ми. У цьому смислі мовлення – це конкретна діяльність, що ви­ражається або у звуковій формі, або в письмовій.

У слові «мова» переважаючим значенням є «система, структу­ра», а в слові «мовлення» – «діяльність». Тому, визначаючи слово «комунікація», доречним є застосування терміна «мовленнєва».

Першим принципово важливим кроком у напрямі створення психології мовленнєвої діяльності як частини психології спілку­вання і тим самим як відносно самостійної частини загальної психології є поява «психолінгвістики». Ця міждисциплінарна га­лузь ставить перед собою завдання внутрішньої психологічної організації мови. До числа її завдань можна віднести, зокрема: рівні психофізіологічної організації мовленнєвої діяльності, опе­ративні одиниці мовлення та ін.

Психолінгвістика принципово орієнтована на дослідження тієї ланки мовленнєвої діяльності, тих факторів спілкування, які ма­ють індивідуальний і в той же час універсальний характер.

До процесу спілкування є різні наукові підходи. Зокрема, згід­но з концепцією Б. Ананьєва, людина є суб'єктом трьох основних видів діяльності: праці, пізнання та спілкування. На думку Б. Ло­мова та його послідовників, спілкування і діяльність – аспекти соціального буття людини. Згідно з їхнім підходом, спілкування вивчається з позиції притаманної йому власної самостійності як процес, що необов'язково зумовлюється потребами в спільній ді­яльності, оскільки може бути й самовмотивованим.

У цьому разі спілкування для людини є не лише засобом, а й метою. Можна пригадати безліч ситуацій, коли спілкування від­бувалося (розповіді про літній відпочинок, прочитані книги, спо­гади про минуле тощо), хоча й не було вмотивоване потребою у спільній діяльності.

Отже, мовленнєва діяльність властива лише людині. Хтось може заперечити: а хіба немає якогось аналогу людської мови у тварин? Чи не згадувалося про «котячу мову»? Адже буває, що крик однієї ворони піднімає в повітря усю воронячу зграю. Ви також спостерігали, як двоє мурашок, зустрівшись, щось переда­ють одна одній, спілкуючись «вусиками-антенами»; поспілкувалися – і ось уже потяглася низка мурашок до розсипаного десь у кутку підлоги цукру. Так, і в тварин існує розвинена система ко­мунікацій – вони дійсно подають одна одній сигнали, напри­клад, про якусь загрозу.

Вираз «розуміти мову тварин» давно став для нас звичним і навіть набуває конкретності (дослідники цілком серйозно стверд­жують не лише про «котячу», а й про справжні «собачу» або «мавпячу» мови тощо).

Головна відмінність комунікації людини й тварини полягає в тому, що людині притаманні вищі форми психологічного уза­гальнення тільки завдяки тому, що вона за допомогою мислення відображає дійсність. Здавалося б, тварина також здатна до уза­гальнення, оскільки вона може здійснювати функціональне оду­хотворення матеріально різних сигналів та функціонально роз­межовувати їх. Але чи можна в даному випадку ставити знак рівності? Чи можна вважати, що слово має для людини фіксоване значення, оскільки воно щось заміщає, воно стоїть замість іншого немовного сигналу?

Звичайно, ні, і між твариною та людиною є велика відмін­ність. Людина реагує не на сам знак як фізичне явище, не на те, що означає. Саме це притаманне лише тваринам, які «розуміють» людську мову, наприклад, собакам. У собаки немає фіксованого сприйняття слів мови людини. Собака орієнтується насамперед на акустичні ознаки мовного сигналу. Людина ж реагує на те, що цей знак означає, і слова, які мають належність до мови людини, відзначаються властивістю набувати нових значень.

Пізнаючи дійсність, предмети і явища в їх зв'язках та взаємозалежностях з іншими предметами та явищами, людина виділяє в цих предметах суттєві ознаки, абстрагує їх, закріпляє і передає іншим людям, які проектують таким чином суспільне знання, су­спільний досвід на нову дійсність, опосередковуючи ним свою свідомість.

Отже, комунікативні сигнали, що їх подають тварини, прин­ципово відмінні від людського мовлення: адже вони ґрунтуються на першій сигнальній системі – елементарних рефлексах, реакції на зовнішнє оточення. Тому «мова тварин» незрівнянно бідніша й простіша, ніж людська. Людське ж слово – продукт другої си­гнальної системи. Тому комунікація між тваринами відбувається на рівні інстинктів, а комунікація між людьми – на рівні інтеле­ктуального спілкування.

Фізіологічною основою спілкування в людини є домінування діяльності лівої півкулі мозку, де розташований центр руху мовлення (він відповідає за вимову та силу голосу), центр зору мов­лення (він відповідає за читання), центр слуху мовлення (регулює сприймання мови на слух та її розуміння), графічний центр (від­повідає за писемне мовлення). Характерно, в разі при ушкоджен­ня саме цієї ділянки головного мозку виникає афазія (мовленнєві дефекти).






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.