Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ТОВАРОВИРОБНИКА




 

Під виробництвом у сучасній мікроекономіці розуміють діяльність з використання факторів виробництва (ресурсів) з метою досягнення найліпшого результату. Якщо обсяг використання ресурсів відомий, то максимізується результат; якщо відомий результат (якого необхідно досягти), то мінімізується обсяг ресурсів.

Сучасна теорія виробництва базується на вченні французького економіста Ж.Б.Сея,який згрупував різноманітні й численні фактори виробництва в три основних групи з умовними назвами: праця, земля, капітал. Суть цих факторів ви детально вивчали в курсі політичної економії і ми лише нагадаємо ї, що:

o праця – це кваліфіковані і некваліфіковані робітники, менеджери; в іншій інтерпретації – це потенціал фізичної і розумової енергії людей, яка використовується в процесі виробництва, набуті знання і трудові навички. Цей фактор ще називають “людський капітал”;

o земля – це всі дарові природні ресурси, які застосовуються в процесі виробництва у натуральному вигляді, без обробки (ґрунти, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси тощо);

o капітал або фізичний капітал – це вироблені раніше блага, які використовуються як засоби виробництва інших благ, зокрема, споруди, устаткування, інструменти, складські запаси, тобто майно підприємства тривалого використання. Важливою рисою фізичного капіталу є те, що він сам продукт виробництва..

Але в сьогоднішніх умовах розвитку ринкової економіки, ця теорія значно поглиблена і вдосконалена подальшими розробками видатних економістів, які намагалися синтезувати різні підходи і методи. Так, американський вчений Дж. Б. Кларк додав ще один фактор – організацію чи підприємливість. А видатний англійський вчений А. Маршаллвизначив ще один фактор – час, який у сучасній мікроекономічній теорії виробництва набув великого значення.

Економічна діяльність виробника (фірми, підприємства), що виражається залежністю між певною кількістю ресурсів, які використовуються у виробництві, і максимальним обсягом продукції, який може бути вироблений за певних умов, описується виробничою функцією:

Q = f (L, K, M), (1)

де Q – обсяг виробництва;

L – затрати праці;

K – затрати капіталу;

M – затрати матеріалів (сировини).

 

Виробнича функція може бути побудована для будь-якої кількості змінних факторів і визначається як однофакторна, двофакторна і багатофакторна.

Однофакторна виробнича функція характеризує залежність обсягу випуску продукції від зміни одного фактора:

Q = f (L). (2)

Багатофакторна виробнича функція дає можливість з’ясувати залежність обсягу виробництва продукції від зміни двох і більше факторів.



Традиційно в теорії виробництва для аналізу поведінки виробника використовують двофакторнумодель виробництва, коли змінними ресурсами є праця (L) і капітал (K):

Q = f (L, K). (3)

Зазначена функція показує залежність між максимально можливим обсягом виробництва продукції і тією кількістю праці та капіталу, що були використані. Виробництва одного і того ж обсягу продукції можна досягти завдяки різним поєднанням вхідних ресурсів праці і капіталу. Таку залежність можна відобразити таблично і графічно.

Обсяг продукції, який можна отримати завдяки різним поєднанням вхідних ресурсів, наведено в таблиці 1.

Ресурси праці наведено у лівій графі, ресурси капіталу – у верхньому рядку таблиці, обсяги виробництва – в клітинках на перетині граф і рядків. Кожен результат таблиці відображає максимальний обсяг випуску продукції за певний час при відповідних комбінаціях факторів (праці та капіталу), використаних за даний період у виробництві.

Як видно з таблиці, обсяг продукції збільшується тоді, коли збільшуються обидва фактори (ресурси), а також коли збільшується лише один з них, а інший залишається фіксованим (незмінним).

Таблиця 1. Виробництво з двома змінними вхідними ресурсами

Ресурс праці, L Ресурс капіталу, K
1 2 3 4
2 4 5 10
3 5 10 15
4 6 13 20
5 10 15 22
6 12 17 23
7 13 19 24
8 14 20 25

 

Інформацію, що міститься в таблиці, можна подати і у графічній формі. Для цього необхідно вибрати з таблиці всі різні комбінації ресурсів, що забезпечують випуск однакового обсягу продукції, і відмітити точки з відповідними координатами на координатній площині. З’єднавши їх плавною кривою, отримаємо лінію незмінного, однакового випуску.



Наприклад: обсяг продукції, який становить 5 одиниць товару за місяць, можна отримати, використавши 50одиниць праці та 10 одиниць капіталу, або30 одиниць ресурсу праця та 20 одиниць ресурсу капітал, або20одиниць праці та 30 одиниць фізичного капіталу.

Аналогічно визначаються й інші поєднання ресурсів (L, K), які дають змогу виготовляти певну кількість продукції.

Графічне зображення комбінації факторів, що дають однаковий виробничий результат, має вигляд кривої, яку називають ізоквантою.

Теоретично ізокванту можна побудувати для будь-якого обсягу продукції і отримати карту ізоквант (аналогічно до карти кривих байдужості).

Карта ізоквант – це сукупність ізоквант, де кожна з них показує максимально можливий обсяг продукції, який можна отримати, використовуючи різні комбінації вхідних ресурсів.

Рис. 1. Карта ізоквант

Ізокванти подібні до кривих байдужості. Так само, як криві байдужості відображають альтернативні варіанти споживчого вибору, що забезпечують певний рівень корисності, ізокванти відображають альтернативні варіанти комбінацій затрат ресурсів для виробництва певного обсягу продукції.

Охарактеризуємо властивості ізоквант:

Ø вони мають від’ємний нахил; це означає, що зменшення використання одного з ресурсів зумовлює збільшення використання іншого для того, щоб обсяг продукції залишився незмінним;

Ø вони є випуклими до початку координат;

Ø не перетинаються;

Ø чим далі розташована ізокванта від початку координат, тим більшому обсягу виробництва вона відповідає;

Ø у разі збільшення ресурсу ізокванта наближається до відповідної осі.

Зміна обсягів виробництва означає перехід від однієї комбінації факторів виробництва до іншої, що містяться на різних ізоквантах. Наприклад: виробник може використовувати більше праці, переходячи від однієї ізокванти до іншої. При цьому змінюється співвідношення затрат капіталу і праці (відношення (K/L).

Рис. 2. Криві сукупного, середнього і граничного продуктів

Щоб з’ясувати, як впливають зміни співвідношення K/L на ефективність їх використання, використовують поняття сукупного (загального), середнього і граничного продукту,які характеризують результати виробництва.

Сукупний (загальний) продукт (TPL) – це кількість економічного блага, вироблена з використанням певної кількості змінного фактора.

Середній продукт (APL) – це відношення сукупного продукту до витраченої кількості змінного фактора:

(4)

Граничний продукт (МРL) – це відношення зміни обсягу сукупного продукту до зміни даного фактора, яке показує приріст сукупного продукту внаслідок постійного приросту кількості використовуваного фактора:

(5)

Сукупний продукт зі збільшенням використання у виробництві змінного фактора L буде зростати, але це зростання має певні межі у рамках заданої технології (рис. 2). Наприклад: при незмінному стані техніки зростання використання праці обмежене.

 

Якщо врахувати динаміку всіх показників обсягу виробництва за умови нарощування використання змінного фактора, то можна виділити чотири стадії розвитку виробництва:

Ø на першій стадії всі показники зростають. Збільшення затрат праці сприяє більш повному використанню капіталу;

Ø на другій стадії граничний продукт починає спадати, а сукупний і середній продовжують зростати. Перша і друга стадії характеризуються надлишком капіталу та нестачею праці, що призводить до перевитрат ресурсів і, як наслідок, високої собівартості продукції, а можливо і збитковості виробництва;

Ø на третій стадії зростає лише сукупний продукт, а граничний і середній спадають. Причому граничний менший за середній, в результаті чого сукупний продукт зростає повільніше, ніж затрати праці. Ця стадія найпривабливіша для виробника, оскільки досягається збалансованість факторів виробництва;

Ø на четвертій стадії спадають всі показники, причому граничним продуктом досягнуто від’ємного значення. В результаті збільшення затрат праці виробництво сукупного продукту зменшується. Тобто виробництво стає перенасиченим працею, що призводить до зниження його економічної ефективності.

Саме в цьому і полягає суть закону спадної граничної продуктивності. Тобто він стверджує, що зі збільшенням використання будь-якого виробничого фактора (за незмінності інших) рано чи пізно досягається така точка, в якій додаткове застосування змінного фактора призводить до зниження обсягів виробництва. Іншими словами, збільшення використання одного з факторів (за незмінності інших) зумовлює послідовне зниження віддачі його застосування.

Закон спадної граничної продуктивності ніколи не був доведений строго теоретично, він виведений експериментальним шляхом (спочатку в сільському господарстві, а потім і стосовно до інших галузей народного господарства).

І про взаємозв’язок між сукупним, граничним і середнім продуктами:

o якщо крива граничного продукту (МРL) лежить вище від кривої середнього продукту (APL), то його обсяг збільшується;

o якщо крива граничного продукту розміщується нижче від кривої середнього продукту, то середній продукт зменшується;

o якщо граничний продукт дорівнює середньому продукту, то останній досягає свого максимуму, що відповідає точці перетину кривих APL і МРL;

o гранична продуктивність (МРL) є додатною у випадку збільшення сукупного продукту (TPL) і від’ємною у випадку його зменшення.

Аналіз ізоквант можна використовувати для визначення можливостей заміни одного фактора виробництва іншим у процесі їх використання. Кут нахилу кожної ізокванти, або кутовий коефіцієнт ізокванти дозволяє визначити можливість заміни одного виробничого фактора іншим у процесі їх використання.

Числове значення кутового коефіцієнта має назву граничної норми технологічної заміни (MRTS) і показує, від якої кількості одного фактора треба відмовитись, щоб залучити у виробництво додаткову одиницю іншого фактора.

Гранична норма технологічної заміни праці капіталом визначається за формулою

(6)

 

і показує скільки одиниць капіталу може замінити одиницю праці.

Гранична норма технологічної заміни капіталу працею визначається за формулою

(7)

і показує скільки одиниць праці може замінити одиницю капіталу.

Зменшення граничної норми технологічної заміни одного фактора іншим свідчить про те, що ефективність використання будь-якого ресурсу обмежена. При послідовній заміні капіталу працею продуктивність знижується. Аналогічна ситуація виникає і під час заміни праці капіталом. Отже, гранична норма технологічної заміни факторів має обмежене застосування, тому фактори виробництва можуть використовуватися лише в певній пропорції між собою, а повне заміщення факторів виробництва неможливе.

Для усвідомлення особливостей процесу виробництва необхідно проаналізувати залежність приросту обсягу виробництва продукції від збільшення використання всіх виробничих факторів. На відміну від короткотермінового періоду у довготерміновому періоді всі фактори виробництва змінні. Результат впливу на випуск продукції пропорційної зміни всіх факторів виробництва називається віддачею від масштабу або ефектом масштабу.

Розрізняють три види ефекту масштабу:

1) зростаючий ефект масштабу – якщо темпи зростання обсягів виробництва перевищують темпи зростання обсягів ресурсів;

2) незмінний (постійний) ефект масштабу – якщо обсяги виробництва зростають тими ж темпами, що й обсяги використовуваних ресурсів;

3) спадний ефект масштабу – якщо зростання обсягів виробництва відбувається в меншій мірі, ніж зростають обсяги залучених ресурсів.

У технологічних процесах з частковою замінністю факторів виробництва характер ефекту масштабу можна визначити за функцією Кобба-Дугласа:

(8)

де А – коефіцієнт пропорційності або масштабності;

α, β – коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.

· Якщо α + β = 1, то ефект масштабу є незмінним (постійним).

· Якщо α + β >1, то має місце зростаючий ефект масштабу.

· Якщо α + β <1, то ефект масштабу є спадним.

 

 

Тема. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА. МІКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ ПІДПРИЄМСТВА

 

У теорії підприємства важливу роль відіграє фактор часу. Тому, перед тим, як характеризувати витрати, введемо поняття короткотермінового і довготермінового періоду.

Короткотерміновий (короткий) період – це проміжок часу, протягом якого одні фактори виробництва є постійними, а інші – змінними. До постійних факторів виробництва відносяться такі ресурси, як:

Ø загальні розміри приміщень і споруд;

Ø кількість машин і обладнання;

Ø кількість фірм, що функціонують у галузі.

Передбачається, що можливості вільного доступу нових фірм в галузь у короткотерміновому періоді досить обмежена. Адже, в цей період фірма має можливість змінювати лише ступінь завантаження виробничих потужностей (шляхом зміни тривалості робочого часу, кількості використовуваної сировини тощо).

Довготерміновий період – це проміжок часу, протягом якого всі фактор є змінними. В цьому періоді фірма має можливість змінювати загальні розміри приміщень і споруд, кількість використовуваних машин і обладнання тощо, а галузь – кількість функціонуючих в ній фірм. На відміну від короткотермінового періоду у довготерміновому фірма може змінювати всі параметри виробництва.

Витрати виробництва – це вартість факторів (ресурсів) виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції.

Постійні витрати (FC) – це витрати, величина яких у короткотерміновому періоді не змінюється зі збільшенням або зменшенням обсягу виробництва. До них відносяться витрати, пов’язані з використанням приміщень і споруд, машин і виробничого обладнання, орендою, капітальним ремонтом, а також адміністративні витрати.

Змінні витрати (VC) – це витрати, величина яких змінюється залежно від збільшення або зменшення обсягу виробництва. До них відносяться витрати на сировину, електроенергію, допоміжні матеріали, оплату праці.

Валові (сукупні) витрати (TC) – сукупність постійних і змінних витрат фірми, пов’язаних з виробництвом продукції:

TC = FC + VC.(1)

Графічне зображення постійних, змінних і валових витрат наведено на рис. 1.

Рис. 1. Криві постійних, змінних та валових витрат

 

Для визначення ефективності господарювання фірми і найближчих перспектив розвитку (розширення, скорочення виробництва або виходу з галузі) використовують поняття середніх витрат (AC), які визначаються шляхом ділення валових витрат на обсяг продукції:

середні валові витрати (2)

середні постійні витрати (3)

середні змінні витрати (4)

Особливого значення в дослідженні поведінки фірми (виробника) набувають граничні витрати.

Граничні витрати показують, яких додаткових витрат коштувало фірмі виробництво додаткової одиниці продукції:

(5)

Граничні витрати не залежать від постійних витрат. Їх зв'язок з середніми витратами видно з рис. 2.

 

 

Рис. 2. Криві середніх та граничних витрат

 

Проаналізуємо рух кривих граничних і середніх витрат та їх взаємодію:

ü якщо MC < ATC, то крива середніх валових витрат має спадний характер і виробництво кожної додаткової одиниці продукції зменшує середні валові витрати;

ü якщо MC > ATC, то крива середніх валових витрат має зростаючий характер і виробництво кожної додаткової одиниці продукції збільшує середні витрати;

ü якщо ATC = min, то MC = ATC.

Інформація про середні та граничні витрати має для фірми особливе значення щодо визначення її прибутковості, обсягів виробництва, умов перебування в галузі.

 

Аналізуючи витрати у довготерміновому періоді, слід мати на увазі, що при цьому немає поділу на постійні та змінні витрати: усі витрати можуть змінюватися залежно від обсягу виробництва. Можна відмовитися від оренди чи повернути кредит, продати основні фонди чи придбати нові. Отже, в дов­готерміновому періоді найголовніша проблема – оптимізація розмірів підприємства.

Оскільки в умовах довготермінового періоду фірма може змінювати всі свої параметри, то вона для максимізації прибутку намагатиметься розшири­ти виробництво і знизити середні витрати.

Рис. 3. Типи кривих довготермінових середніх валових витрат

 

Подібно до того, як середній продукт залежно від обсягів виробництва може зростати, зменшуватися чи залишатися незмінним, середні сукупні ви­трати також по-різному реагують на ефект масштабу. На рис. 3 наведено три найтиповіші ситуації:

У першій ситуації (рис. 3а) спостерігається відносно короткий пері­од, коли зростання виробництва супроводжується зниженням витрат, тобто позитивний ефект масштабу виробництва вичерпується досить швидко. Од­нак, при цьому існує широкий діапазон обсягів виробництва, при якому збері­гається постійний рівень середніх витрат.

У другій ситуації (рис. 3б) спостерігається довготривалий позитив­ний ефект від збільшення масштабів виробництва. У таких галузях переваги отримують великі підприємства.

У третій ситуації (рис. 3в), навпаки, позитивний ефект масштабу виробництва досить швидко трансформується у негативний. Тому підприєм­цю важливо правильно і своєчасно оцінити межі ефективного розширення виробництва. Існуючі бар’єри зростання унеможливлюють ефективне функціо­нування у таких галузях невеликих підприємств.

Однак, намагання мінімізувати витрати – це лише одна сторона, що визна­чає поведінку виробника. Вибір реальних масштабів виробництва як у корот­котерміновому, так і в довготерміновому періоді визначається, зрештою, мож­ливостями максимізувати економічний прибуток.

 

У загальному вигляді прибуток визначається як різниця між валовою (сукупною) виручкою і валовими (сукупними) витратами:

TR – TC = P, (6)

де TR – валова(сукупна) виручка (дохід);

TC – валові (сукупні) витрати;

P – прибуток.

 

Але самі витрати бувають зовнішніми (явними) і внутрішніми (неявними).

До зовнішніх(явних) витрат відносяться платежі зовнішнім або стороннім (стосовно даної фірми) постачальникам ресурсів: власникам сировини, палива, транспорту, робочої сили, тощо.

Внутрішніми (неявними) витратами є витрати на власні ресурси підприємця (фірми). Деякі економісти-теоретики внутрішні витрати називають нормальним прибутком (NP). (Згідно теорії, підприємець, започаткувавши власну справу, утримується від задоволення певних особистих потреб і жертвує доходами, які міг би отримати у разі використання своїх фінансових ресурсів, свого підприємницького хисту іншим способом, в інших галузях – вкласти гроші в банк і отримувати відсотки, влаштуватись на іншу роботу і отримувати високу зарплату. Всіма цими доходами він жертвує заради організації своєї фірми. Отже, всі ці жертви треба відшкодувати у вигляді певних грошових сум. Величина винагороди повинна бути достатньою, щоб утримати капітал і підприємницький хист власника в межах даного виду діяльності. Реально винагорода повинна бути не меншою за середній прибуток, тобто на рівні середньої норми прибутку по народному господарству).

Зовнішні (явні) витрати мають назву бухгалтерських витрат. Сума явних і неявних витрат називається економічними витратами.

Різниця між валовою виручкою і зовнішніми (явними) витратами становить бухгалтерський прибуток:

BP = TR – BC, (7)

де BP – бухгалтерський прибуток;

TR –валова (сукупна) виручка;

BC – явні (зовнішні) або бухгалтерські витрати.

Різниця між валовою (сукупною) виручкою та сумою явних і неявних витрат називається економічним прибутком:

EP = TR – TC, (8)

де EP – економічний прибуток;

TR –валова (сукупна) виручка;

TC –валові (сукупні) витрати (сума явних і неявних витрат).

Оскільки неявні (внутрішні) витрати називають нормальним прибутком, то формула обчислення економічного прибутку може бути представлена як:

BP = NP + EP. (9)

З цієї формули видно, що бухгалтерський прибуток більший за економічний прибуток на величину нормального прибутку, тобто неявних витрат. Якщо величина нормального прибутку визначається необхідністю утримати капітал від переливу в іншу галузь, то величина економічного прибутку невизначена, тобто не має меж. Економічний прибуток може з’являтись або зникати залежно від ефективності господарювання і ринкової ситуації. Оскільки метою фірми є максимізація економічного прибутку, то підприємець не може задовольнитись лише мінімальною вигодою, яку дає нормальний прибуток. Тому вся стратегія фірми спрямована на отримання надприбутку. Підприємець шукатиме шляхи більш ефективного використання ресурсів, переміщуватиме капітал з галузі в галузь, намагаючись використати сприятливу кон’юнктуру ринку.

Природа економічного прибутку пояснюється різними версіями. Одні економісти розглядають його як винагороду за ініціативну підприємницьку діяльність і технічні нововведення. Інші трактують економічний прибуток як винагороду за ризик і невизначеність, як своєрідну премію тим, хто не побоявся ризику.

Аналіз економічних витрат дозволяє зрозуміти відмінність між підходами бухгалтера та економіста до оцінки діяльності фірми. Якщо бухгалтера цікавлять, в першу чергу, результати діяльності фірми за певний (звітний) період (він аналізує минуле, накопичений досвід в діяльності фірми), то економіста, навпаки, цікавлять перспективи розвитку фірми, її майбутнє (саме тому він пильно стежить за ціною найкращої альтернативи використання ресурсів, якими він володіє).

Ми з’ясували, що метою будь-якої фірми є максимізація прибутку, який визначається як різниця між виручкою і витратами. Вивчення рівня і динаміки витрат надає важливу інформацію для прийняття рішення щодо обсягу виробництва. Але ще потрібно знати, як формується виручка від реалізації виробленої продукції, яка, в свою чергу, залежить від ринкових цін і обсягу попиту на дану продукцію.

Для більш детального аналізу економічної діяльності фірми введемо поняття валового (сукупного), середнього і граничного доходу (виручки).

Валовий дохід (виручка) ­– це сума грошей, отриманих фірмою від реалізації продукції :

TR = p × Q , (10)

де TR – валовий (сукупний) дохід (виручка);

p – ціна продукції;

Q – обсяг реалізованої (проданої) продукції.

 

Середній дохід (виручка) – це сума грошей, отриманих від реалізації одиниці продукції:

(11)

Граничний дохід (виручка) – це зміна валової виручки в результаті реалізації додаткової одиниці продукції:

(12)

Якщо відкласти на осі абсцис кількість продукції, а на осі ординат –валову виручку (доход), то залежність доходу від продукції відображається у вигляді променя, який виходить з початку координат (рис. 4).

Рис. 4. Валовий дохід (виручка)

В умовах досконалої конкуренції, коли виробників нескінченно багато, ніхто з них не може істотно вплинути на ціну вироблюваної продукції. Для фірм ціна складається об’єктивно, незалежно від їх волі і бажання, в результаті чого кожна з фірм виступає як ціноотримувач. Тому, якщо на осі абсцис відкласти кількість продукції, а на осі ординат – ціну, то їх взаємозв’язок відображається прямою, паралельною осі абсцис (рис. 5). З економічної точки зору це означає, що еластичність попиту за ціною є нескінченно великим.

Рис. 5. Ціна, середній і граничний дохід в умовах досконалої конкуренції

З’єднавши обидва графіки, ми отримаємо елементарні умови рівноваги для окремої фірми: перетин кривої граничного доходу з сукупною виручкою показує рівноважний обсяг виробництва за даною ціною (рис. 6).

Рис. 6. Попит, граничний і валовий дохід в умовах досконалої конкуренції

А тепер спробуємо вияснити, за якого рівня виробництва досягається максимальний прибуток, тобто максимізується різниця між валовим доходом і валовими витратами.

Сучасна економічна теорія стверджує, що максимізація прибутку або мінімізація витрат досягається лише тоді, коли граничний дохід дорівнює граничним витратам (MR = MC). Розглянемо цю умову детальніше. Для цього відкладемо на осі абсцис кількість продукції, а на осі ординат – сукупні доходи і витрати (рис. 7). Валовий дохід представляє собою пряму, яка виходить з початку координат (див. рис. 4), а валові витрати є результатом додавання постійних і змінних витрати (див. рис 1).

Об’єднавши рис. 1 і 4, ми побачимо, в яких межах варіюється діяльність фірми (підприємства), яка приносить дохід. З рис. 7 бачимо, що максимальний прибуток виробляється тоді, коли розрив між TR і TC є найбільшим (відрізок АВ). Точки С і D називаються точками критичного обсягу виробництва, або точками беззбитковості. До точки С і після точки D валові витрати перевищують валовий дохід (TC > TR), тобто таке виробництво є економічно збитковим, а отже – недоцільним.

 

Рис. 7. Модель TRTC. Максимізація прибутку конкурентною фірмою

 

Саме в інтервалі виробництва від точки К до точки N підприємець отримує прибуток. Його завданням є закріпитися поблизу точки В, тому що в цій точці гранична виручка дорівнює граничним витратам.

Проведений аналіз дозволяє сформулювати загальне правило максимізації прибутку:прибуток максимізується за такого обсягу виробництва, коли гранична виручка дорівнює граничним витратам:

MR = MC. (13)

Це правило справедливе для всіх фірм, у будь-якій ринковій структурі.

За умов досконалої конкуренції гранична виручка конкурентної фірми чисельно дорівнює ціні, тому правило максимізації прибутку означає вибір такого обсягу виробництва, за якого граничні витрати дорівнюють ціні:

MC = MR = P. (14)

Слід зазначити, що це правило стосується лише вибору обсягу виробництва, а не ціни. Адже конкурентна фірма приймає ринкову ціну, яка складається незалежно від неї. І тому фірма може збільшувати виробництво до тих пір, граничні витрати не зрівняються з ціною.

Графічно модель максимізації прибутку шляхом зіставлення граничних величин можна відобразити наступним чином (рис. 8):

Рис. 8. Модель MRMC. Максимізація прибутку конкурентною фірмою

У моделі MRMC фірма має справу з середніми і граничними величинами. Якщо МС < Р, то виробництво можна збільшувати, якщо МС > Р, то виробництво є збитковим і його потрібно припинити. На рис. 8 валовий доход дорівнює площі прямокутника 0рКN. Загальні витрати дорівнюють площі прямокутника 0CSN. Максимальний прибуток дорівнює площі прямокутника pCSK.

 

Тема. РИНКОВІ СТРУКТУРИ

 

В попередніх темах ми виходили з припущення про досконалу конкуренцію. Ми передбачали наявність великої кількості підприємств, безлічі покупців і продавців, відсутність цінової дискримінації, коли виробники і покупці пристосовуються до існуючих цін і виступають як ціноотримувачі. Це означає, що частка кожного підприємства на ринку галузі незначна, тобто жодне з них не здатне істотно впливати на ціну продукції. Тому в умовах досконалої конкуренції крива попиту на продукції фірми завжди є горизонтальною (тобто попит є абсолютно еластичним).

Важливим припущенням виступала й повна мобільність всіх ресурсів, яка передбачає свободу входження у галузь і виходу з неї.

Насправді ж, досконала конкуренція є досить рідкісним явищем і лише деякі з ринків наближаються до неї (наприклад, ринок зерна, цінних паперів, іноземних валют).

Достоїнства досконалої конкуренції

В кінці попередньої теми говорилося про те, що в умовах досконалої конкуренції у довгостроковому періоді дотримується рівність MR = MC = AC = P (рис. 1).

Звичайно, протягом короткого періоду часу в умовах досконалої конкуренції фірма може отримувати надприбутки або терпіти збитки. Однак для тривалого періоду така передумова є нереальною, оскільки в умовах вільного входження і виходу з галузі занадто великий прибуток приваблює в дану галузь інші підприємства, а збиткові фірми розорюються і виходять з галузі.

Досконала конкуренція допомагає розподілити обмежені ресурси таким чином, щоб досягти максимального задоволення потреб. Це забезпечується за умови, коли P = MC. Таке твердження означає, що підприємства будуть виробляти максимально можливу кількість продукції до тих пір, поки граничні витрати ресурсу не будуть дорівнювати ціні, за яку вдалося його купити. При цьому досягається не лише висока ефективність розподілу ресурсів, але й максимальна виробнича ефективність. Досконала конкуренція заставляє підприємства виробляти продукцію з мінімальними середніми витратами і продавати її за ціною, яка відповідає цим витратам. Графічно це означає, що крива середніх витрат лише торкається кривої попиту. Якби витрати на виробництво одиниці продукції були вищі за ціну (AC > P), то будь-яка продукція була би економічно збитковою і підприємства вимушені були залишити дану галузь. Якщо би середні витрати були нижче кривої попиту і відповідно ціни (AC < P), це означало би, що крива середніх витрат перетинала б криву попиту і утворився деякий обсяг виробництва, що приносить надприбуток. Приплив нових підприємств рано чи пізно звів би цей прибуток на нівець. Таким чином, криві лише дотикаються одна до одної, що й створює ситуацію довготривалої рівноваги: ні прибутку, ні збитків.

Рис. 1. Рівновага конкурентної фірми у довгостроковому періоді

 

Виникає своєрідний парадокс: в умовах рівноваги на всіх підприємствах даної конкурентної галузі витрати повинні бути однаковими. Таке припущення здається нереальним, адже ми знаємо, що одні підприємства працюють на кращій сировині, інші мають більш досконале і ефективне обладнання, треті – більш кваліфікованих працівників, четверті – найкращих менеджерів. Та й взагалі, не може бути двох однакових підприємств. Цілком очевидно, що на підприємствах, де використовуються кращі ресурси, витрати будуть значно нижчими.

Як же узгодити цей очевидний факт з твердженням про те, що середні витрати для всіх підприємств в умовах досконало конкурентної галузі однакові?

В економічній теорії існує наступне пояснення цього парадоксу: припускається, що власники більш досконалих ресурсів отримують більшу винагороду. Наприклад, більш кваліфіковані працівники – більшу заробітну плату, за більш досконале обладнання приходиться платити більш високу ціну тощо. Таким чином, вся економія, отримана за рахунок більш ефективних ресурсів, витрачається на їх оплату. Це пояснює тенденцію до рівності витрат, що існують в конкурентній галузі.

 


Недоліки досконалої конкуренції

 

Досконала конкуренція, як і ринкова економіка в цілому, має ряд недоліків. Говорячи про те, що досконала конкуренція забезпечує ефективний розподіл ресурсів і максимальне задоволення потреб покупців, не слід забувати, що вона виходить з платоспроможних потреб, з розподілу грошових доходів, створених раніше. Це створює рівність можливостей, але не гарантує рівність результатів. Досконала конкуренція враховує лише ті витрати, які окуповуються.

Досконала конкуренція не передбачає виробництво суспільних благ, які хоча й приносять задоволення споживачам, однак не можуть бути чітко розподілені, оцінені і продані кожному споживачу окремо (поштучно). Це відноситься до таких суспільних благ, як протипожежна безпека, національна оборона тощо.

Досконала конкуренція, яка передбачає велику кількість підприємств, не завжди здатна забезпечити концентрацію ресурсів, необхідну для прискорення науково-технічного прогресу. Це насамперед стосується фундаментальних досліджень (які, як правило, бувають збитковими), наукомістких і капіталомістких галузей.

Досконала конкуренція сприяє уніфікації і стандартизації продукції. Вона не враховує у повній мірі широкий діапазон споживчого вибору. Тоді як у сучасному суспільстві, яким досягнуто високого рівня споживання, розвиваються різноманітні смаки. Споживачі все більше не лише враховують утилітарне призначення речей, але й звертають увагу на їх оформлення, дизайн, можливість пристосувати їх до індивідуальних особливостей кожної людини. Все це можливо лише в умовах диференціації продукції і послуг, що пов’язано, однак, з підвищенням витрат їх виробництва.

 

Класифікація ринкових структур

Обмеженість досконалої конкуренції долається в умовах різних типів ринкових структур:

· конкуренція, за якої не дотримується хоча б одна з ознак досконалої конкуренції, називається недосконалою;

· крайнім випадком є чиста монополія, коли в галузі панує лише одне підприємство (фірма) і де його межі співпадають з межами галузі;

· якщо в галузі існує обмежена кількість підприємств, то виникає ситуація олігополії;

· протилежна ситуація складається тоді, коли підприємств багато, але кожне з них володіє хоча би невеликою частинкою монопольної влади. Таку ситуацію називають монополістичною конкуренцією.

Крім основних типів ринкових структур існує багато інших:

ü наявність на ринку одного покупця називається монопсонією;

ü підприємству, якому вдається різним категоріям споживачів продавати товар за різною ціною, називається підприємством, що використовує цінову дискримінацію;

ü якщо стикаються монопсоніст-покупець з монополістом-продавцем, то маємо двохсторонню монополію;

ü якщо в галузі функціонує лише два підприємства, то цей випадок олігополії називається дуополією.

 

Якщо перейти до вивчення різних варіантів поєднань форм ринкової пропозиції і попиту, то кількість можливих ринкових структур сильно збільшиться (табл. 1). При аналізі, однак, як правило виходять з припущення, що попит є конкурентним, обмежуючись вивченням різних форм пропозиції.

 

Таблиця 1. Класифікація форм ринку

 

Форми пропозиції     Форми попиту Конкуренція (поліполія) Олігополія Монополія
Конкуренція (поліпсонія) Досконала конкуренція Олігополія Монополія
Олігопсонія Олігопсонія Олігополія, обмежена олігопсонією Монополія, обмежена олігопсонією
Монопсонія Монопсонія Монопсонія, обмежена олігополією Двохстороння монополія

 

Розглянемо спочатку чисту монополію.

Характерні риси

 

Протилежністю досконалої конкуренції є чиста монополія (від грецького “моно” – один, “поліо” – продаю). В умовах чистої монополії галузь складається з одного підприємства, тобто поняття “підприємство” і “галузь” співпадають. На перший погляд, така ситуація вважається мало реальною і, дійсно, в масштабах країни зустрічається досить рідко. Але, якщо взяти більш скромний масштаб, наприклад маленьке місто, то ми побачимо, що ситуація чистої монополії є досить типовою. В такому місті існує одна залізна дорога, єдиний аеропорт, один книжковий магазин тощо. В США 5% ВНП створюється в умовах, близьких до чистої монополії.

Чиста монополія, зазвичай, виникає там, де відсутні реальні альтернативи, немає близьких замінників,вироблювана продукція в деякій мірі є унікальною. Це в повній мірі можна віднести до природних монополій,коли збільшення кількості підприємств у галузі викликає зростання середніх витрат. Типовим прикладом природної монополії є муніципальні комунальні служби. В цих умовах монополіст наділений реальною владою над продукцією, у певній мірі контролює ціну і може впливати на неї, змінюючи кількість товару.

Монополія виникає там і тоді, де і коли існуютьвеликі бар’єри для входження у галузь. Це може бути пов’язано з економією від масштабу (автомобільна і сталеливарна галузь), з природною монополією (коли якісь компанії – у сфері пошти, зв’язку, газо- і водопостачання – зміцнюють свій монопольний стан, отримуючи привілеї від уряду).

Держава створює офіційні бар’єри, видаючи патенти і ліцензії. Згідно патентного права США, винахідник має виключне право контролю над своїм винаходом протягом 17 років. Патенти відіграли величезну роль у розвитку таких компаній як “Ксерокс”, “Істман Кодак”, “Інтернешнл Бізнес Машин” (ІВМ), “Соні” тощо. Монопольний стан, закріплений патентом, служить стимулом капіталовкладень у науково-дослідний сектор і, одночасно, фактором посилення монопольної влади. Входження в галузь може бути суттєво обмежене і шляхом видачі ліцензій. В США підлягає ліцензуванню більше 500 професій (лікарі, таксисти, труб очисти і багато інших). Ліцензія може бути видана як приватному підприємству, так і державній організації (класичний приклад – горілчана монополія).

Монополія може мати своєю основою виключне право на будь-який ресурс (наприклад, на природні фактори виробництва). Хрестоматійним прикладом є діяльність компанії “Де Бірс”, яка вже давно монополізувала найбільші алмазі родовища у Південній Африці і тому контролює світовий ринок алмазів.

Таким чином, підприємство можна назвати чистим монополістом,якщо воно є єдиним виробником економічного блага, що немає близьких замінників (субститутів) і якщо воно відмежоване від безпосередньої конкуренції високими вхідними бар’єрами в галузь.

Визначення ціни і обсягу виробництва

Якщо в умовах досконалої конкуренції підприємство вибирає лише обсяг виробництва (ціна задається екзогенно), то монополіст може не лише визначати обсяг виробництва, але й назначати ціну. А отже, ціна перевищує граничний дохід. Якщо в умовах досконалої конкуренції P = MR, то на монополізованому ринку P > MR..

Для правильного розуміння цінової стратегії монополіста необхідно згадати взаємозв’язок між еластичністю попиту за ціною і виручкою. В загальному вигляді він виглядає так: 1) якщо попит еластичний, то зниження ціни сприяє зростанню валової виручки; 2) якщо попит нееластичний, то зниження ціни призводить до зменшення валової виручки (рис. 2). Тому раціонально думаючий монополіст старатиметься уникати нееластичного попиту.

Рис. 2. Попит, гранична і валова виручка підприємства в умовах чистої монополії

 

В умовах досконалої конкуренції встановлення рівноважної ціни може бути зображено наступним чином (рис. 3).

Рис. 3. Рівновага в конкурентній галузі

В точці Е досягається рівноважний обсяг виробництва Qе і рівноважна ціна PE. Площа 0BEQe відповідає величині витрат виробників, PeBE – складає прибуток виробників, а АРеЕ – споживчий залишок. Рівновага в конкурентній галузі встановлюється тоді, коли ціна дорівнює граничним витратам. В цьому випадку всі агенти ринку відшкодовують свої витрати і ні в кого немає стимулів змінювати обсяги продажу.

За виникнення чистої монополії ситуація змінюється, і вона може бути відображена наступним чином (рис. 4).

Рис. 4. Визначення ціни і обсягу виробництва в умовах чистої монополії

На конкурентному ринку рівновага може бути досягнута в точці Е, де Рd = МС. В умовах монополістичного ринку ми зміщуємося до монопольної ціни Рт і кількості продукції Qm . Оскільки монопольна ціна перевищує граничні витрати (Рт > МС), то величина залишку споживачів і залишку виробників змінюються. Площа трикутника АВЕ відповідає величині чистих збитків від монопольної влади, або так званій величині мертвого вантажу від монополії.

В середині 50-х рр. А. Харбергер був першим, хто спробував визначити величину цих трикутників з точки зору витрат всього суспільства, оскільки обсяг виробництва без монополії більший, ніж в умовах монопольного ринку. Ці трикутники часто називають харберівськими трикутниками. Використовуючи математичний апарат, він показав, що такі втрати у промисловому секторі США у 1929р. склали менше 0,1% ВНП. В сучасній економіці США вони би складали біля 6 млрд. дол.. Тому проблема чистої монополії не є такою гострою, якою вона представлялася раніше іншим економістам.

Зазвичай вважають, що монопольні ціни є найвищими. Дійсно, вони, як правило, вищі конкурентних, однак слід пам’ятати, що монополіст прагне максимізувати валовий прибуток, а не прибуток на одиницю продукції. І головне – підвищення цін не є безмежним, воно обмежується ціновою еластичністю попиту на продукцію даного підприємства.

Іншим стереотипом є думка, нібито монополіст завжди намагається обмежувати виробництво продукції. Це також не зовсім так. В міру монополізації галузі витрати і попит, як правило, змінюються. На витрати впливають два прямо протилежні фактори – знижуючий і підвищуючий. З однієї сторони, в результаті створення монополії можна повніше використовувати позитивний ефект від збільшення масштабу виробництва (економія на постійних витратах, централізація постачання і збуту, економія на маркетингових операціях тощо). З іншого боку, існує тенденція до їх підвищення, яка пов’язана з розширенням і бюрократизацією управлінського апарату, послабленням стимулів до інновацій і ризику взагалі. Цю тенденцію Х. Лейбенстайн визначив як Х-неефективність.

Згідно Х. Лейбенстайну, Х-неефективність виникає завжди, коли фактичні витрати за будь-якого обсягу виробництва вищі за середні валові витрати. Навіть при досконалій конкуренції можлива Х-неефективність. В цих умовах підприємство збільшує виробництво до тих пір, поки перетнуться граничні і середні витрати. Якщо реальні витрати перевищують мінімальні середні, то при виробництві продукції виникає Х-неефективність. Однак в умовах вільної конкуренції подібна ситуація є винятком з правил, тому що фірми з Х-неефективністю приречені на загибель. Зовсім інша ситуація складається на монопольному ринку, де обсяг виробництва скорочується, а Х-неефективність помітно збільшується.

 

Показники монопольної влади

Раніше вже говорилося, що монопольна влада є величиною, оберненою до еластичності попиту на продукцію підприємства.

Опираючись на це твердження 1934р. А.П. Лернер запропонував наступний індекс:

(1)

де ILлернерівський індекс монопольної влади;

Pmмонопольна ціна;

MC – граничні витрати;

E – еластичність попиту на продукцію.

В умовах досконалої конкуренції МС = Р. Отже, IL = 0. Якщо IL >0, то фірма володіє монопольною владою. Чим вищим є цей показник, тим більша монопольна влада.

Підрахувати такий показник, однак, непросто у зв’язку з трудністю розрахунку реальних граничних витрат. Тому на практиці граничні витрати замінюють середніми. В цьому випадку формула (1) може бути записана так:

(2)

Якщо помножити чисельник і знаменник на Q, то отримаємо в чисельнику прибуток, а в знаменнику – валову (сукупну) виручку:

 

(3)

Цим самим лернерівський показник розглядає високі прибутки як ознаку монополії. В деякій мірі це справедливо, однак бувають випадки, коли висока норма прибутку не є однозначною ознакою монополії. Це буває тоді, коли є значні розходження між бухгалтерським та економічним прибутком, тобто коли не враховуються витрати на власний капітал (особливо у капіталомістких галузях), оплата підприємницьких здібностей успішно функціонуючого бізнесмена, операції з високим ступенем ризику.

Для характеристики монопольної влади використовується й показник, який визначає ступінь концентрації ринку. Його назва пов’язана з прізвищами вчених, які його запропонували: індекс ринкової концентрації Херфіндаля-Хіршмана. При його розрахунку використовуються дані про питому вагу продукції підприємства в галузі. Припускається, що чим більша питома вага продукції підприємства в галузі, тим більші потенційні можливості для виникнення монополії. Всі підприємства ранжуються за питомою вагою від найбільшої до найменшої:

(4)

ІHHіндекс Херфіндаля-Хіршмана;

S1 питома вага (частка) продукції найбільшого підприємства;

S2питома вага (частка) наступного за величиною підприємства;

Snпитома вага (частка) найменшого підприємства.

Якщо в галузі функціонує лише одне підприємство (тобто є чиста монополія), то S1 = 100%, а ІHH = 10 000. Мінімального значенняіндекс набуває в умовах досконалої конкуренції. Якщо в галузі 100 однакових підприємств, то S1 = 1%, а ІHH = × 100 = 100.

У реальному житті монопольними вважаються ринки, на яких одна фірма може виробляти лише 80% продукції галузі, а решту забезпечують дрібні виробники.

Цей індекс широко використовується в антимонопольній практиці, однак слід пам’ятати, що і він не дає повної картини, якщо не враховується питома вага продукції іноземних підприємств на вітчизняному ринку.

 

Умови виникнення

Монополістична конкуренція виникає там, де панують десятки підприємств, таємна змова між якими практично неможлива. Кожне підприємство діє на свій страх і ризик, само визначає свою цінову політику. Передбачити і врахувати дії всіх решти учасників конкуренції практично неможливо.

Монополістична конкуренція розвивається там, де необхідною є диференціація продукції,де у значній мірі доводиться враховувати смаки споживача для збуту своєї продукції. Монополістична конкуренція досить широко представлена у галузях, що виробляють предмети споживання. Легка і харчова промисловість, сфера послуг дають нам багато численні приклади: плаття, блузи, костюми, пальто, хутряні вироби, шоколадні набори, кафе, театри тощо. Диференціація продукції може базуватися не лише на відмінностях у якості товару, але й на тих послугах, які пов’язані з його обслуговуванням. Причиною вибору покупця можуть стати приваблива упаковка, біль зручне розміщення час роботи магазину, краще обслуговування клієнта, наявність купона, що забезпечує скидку з ціни. Це в повній мірі відноситься до дрібних магазинів, перукарень, хімчисток тощо.

В умовах диференціації економічних благ важко знайти два підприємства, які виробляли б одну й ту ж продукцію або послугу. Межі галузі розмиваються, строго виділити галузь буває досить важко, а іноді й неможливо.

Важливого значення набуває не лише ціна, але й нецінові фактори: реклама, умови продажу, можливість покупки товару у розстрочку, наявність чи відсутність гарантійного ремонту тощо.

В умовах монополістичної конкуренції немає високих бар’єрів для входження в галузь. Ефект масштабу не має великого значення, а стартовий капітал, як правило є невеликим.

Легке входження в галузьне означає, що відсутні якісь обмеження для входження в галузь. Ними можуть бути патенти на продукцію, ліцензії, торгові марки. Однак, на відміну від чистої монополії, патенти не мають виключного характеру, оскільки патентуються (ліцензуються) товари-субститути.

Визначення ціни і обсягу виробництва

Якщо в умовах досконалої конкуренції крива попиту (Dd) паралельна осі абсцис, то за монополістичної конкуренції вона набуває невеликого від’ємного нахилу (рис. 5). Це означає, що крива попиту менш еластична, ніж при досконалій конкуренції, але більш еластична, ніж у чистій монополії. Ступінь еластичності в умовах монополістичної конкуренції залежить як від кількості конкурентів, так і від глибини диференціації продукції.

Таким чином, диференціація продукції відображається у диференціації ціни. Споживач, який привик до споживання того чи іншого товару чи послуги, не відразу відмовиться від його купівлі навіть за невеликого підвищення ціни.

 

Рис. 5. Монополістична конкуренція

Від’ємний нахил кривої попиту означає, що в умовах монополістичної конкуренції виробляється менше продукції. Якщо при досконалій конкуренції виробляється Qd за ціною Pd, то в умовах монополістичної конкуренції – Qm за ціною Pm.

Протягом короткого проміжку часу підприємства можуть як отримувати прибуток, так і терпіти збитки. Однак, відсутність високих вхідних бар’єрів в галузь, де фірми отримують стабільний економічний прибуток, призводить до того, що туди рвуться інші підприємці. В результаті в довгому періоді створюється ситуація, аналогічна досконалій конкуренції: на прибутку, ні збитків (економічний прибуток дорівнює нулю).

Таким чином, в умовах монополістичної конкуренції обсяг виробництва підприємства менший, ніж при досконалій конкуренції, а середні валові витрати і ціна, як правило, вищі.

Нецінова конкуренція. Реклама.

Важливу роль у диференціації продукції відіграє нецінова конкуренція. Споживач зацікавлений в покупці такого товару, який не викличе ні в кого багато клопоту (і головного болю) при його споживанні. Якщо куплений холодильник постійно ламається, телевізор не дає якісного зображення, а музичний центр – чистого звуку, то проблема гарантійного ремонту набуває першорядного значення. Наявність цих послуг виявляється не менш важливою, ніж більш низька ціна товару.

В умовах науково-технічного прогресу стрімко збільшується кількість пропонованих товарів і послуг. Важливу роль в їх просуванні на ринку відіграє реклама. Реклама намагається пристосувати споживчий попит до нової продукції. Виробник зацікавлений у рекламі, оскільки вона розширює попит і сприяє зменшенню еластичності попиту за ціною.

На рис. 5 наведено варіанти впливу реклами на обсяг виробництва і середні валові витрати. Припустимо, що первісні витрати дорівнюють АС1, а обсяг продажу продукції – Q1. В результаті успішно проведеної реклами обсяг продажу розшириться до Q2. При цьому можливе навіть зниження середніх витрати виробництва в результаті значної економії від масштабу виробництва, яка перекриває витрати, пов’язані з рекламою (АС2 < АС1). Однак, якщо рекламна кампанія виявиться невдалою і не буде сприяти просуванню товару на ринку, то той же самий обсяг продукції (Q3 = Q1) підприємство буде продавати за більш високою ціною (АС3 > АС1), яка зросла на величину витрат, пов’язаних з рекламною кампанією.

 

Рис. 6 . Варіанти впливу реклами на обсяг виробництва і середні валові витрати

 

З приводу реклами існують різні точки зору. Прихильники рекламної діяльності вважають її необхідною, оскільки вона стимулює зміну продукції, підсилює конкуренцію, послаблює монопольну владу, допомагає споживачам знайомитися з новою продукцією, а також фінансує національну систему зв’язку – пресу, радіо, телебачення. Противник реклами справедливо відмічають її негативні сторони: необ’єктивність (швидше дезінформує, ніж просвіщає); великі витрати, які відображаються на ціні, що сплачує споживач; створення фінансових бар’єрів для входження в галузь; “засмічення” засобів масової інформації.

Досконала конкуренція, чиста монополія і монополістична конкуренція не вичерпують різноманіття типів ринкових структур. Досконала конкуренція і чиста монополія – крайні полюси спектру ринкових структур і як крайності зустрічаються відносно рідко. Частіше спостерігаються монополістична конкуренція та олігополія.

Монополістична конкуренція – тип ринкової структури, який наближається до досконалої конкуренції. Це той випадок, коли “багато конкуренції і мало монополії”, монополістична влада на ринку відносно невелика. Протилежною ситуацією є олігополія, коли невелика кількість великих підприємств виробляють основну (“левову”) частку продукції даної галузі.

Олігополія є найбільш поширеною в сучасній економіці реальною ринковою структурою. Саме олігополії домінують у сучасних високотехнологічних галузях промисловості.

Олігополія – це ринкова структура, за якої домінує невелика кількість продавців, а входження у галузь нових виробників обмежений високими бар’єрами.

Þ Невелика кількість підприємств.Про це свідчить переклад самого поняття “олігополія” (грецьке “oligos”– декілька, “poleo”– продаю, торгую). Зазвичай кількість таких підприємств не перевищує десятка. Така ситуація склалась, наприклад, в автомобільній промисловості США: у 80-і роки минулого століття більше 95% національного виробництва автомобілів приходилося на три компанії (“Дженерал Моторс”, “Форд” і “Крайслер”). Поряд з класичною (жорсткою) олігополією, в якій домінуючу роль відіграють 3-4 підприємства, існує і м’яка (аморфна) олігополія, коли основну частку продукції випускає 6-8 фірм.

Þ Великі перешкоди (бар’єри) для входження у галузь. Вони зумовлені, насамперед, економією від масштабу виробництва (ефектом масштабу). В автомобільній промисловості США у 80-і роки, наприклад, мінімально ефективний річний обсяг виробництва складав 300 тис. автомобілів. Оскільки багато підприємств виробляли не менше двох моделей одночасно, вартість такого заводу зазвичай перевищувала 3 млрд. дол. Оскільки такі величезні інвестиції доступні далеко не всім підприємствам, тому й створюються об’єктивні передумови для збереження панівного становища автомобільних заводів-гігантів. Наприклад, якщо на початку ХХ-го ст. кількість американських автомобільних підприємств наближалася до 200, то вже в кінці 20-х років їхня чисельність не перевищувала 50, а в даний час їх можна перерахувати по пальцях.

Ефект масштабу є важливою, але не єдиною перешкодою входження в галузь. Породження олігополістичної концентрації може бути пов’язано з патентною монополією, як це відбувається, наприклад, у наукомістких галузях, контроль над якими здійснюється фірмами типу “Ксерокс”, “Кодак”, ІВМ тощо. Протягом всього терміну дії патенту (у США – 17 років) підприємство надійно захищене від внутрішньої конкуренції.

Серед інших причин – монополія контролю над рідкісними джерелами сировини (наприклад, у 60-70-і рр.. світовий ринок нафтопродуктів контролював нафтовий картель “Сім сестер”), позамежно великі витрати на рекламу (наприклад, у виробництві цигарок, прохолоджуючих напоїв чи в шоу-бізнесі). Бар’єри різняться між собою міцністю. І хоча нездоланних перешкод немає, однак вони виникають знову і знову.

Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття. Приводом до злиття можуть бути різні мотиви: досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги “великого покупця” на ринку ресурсів тощо. В сучасних умовах, особливо, у трансформаційних економіках, де відбувається становлення великих капіталів, набуває поширення рейдерство – насильницьке захоплення одних підприємницьких структур іншими і примусове злиття шляхом скуповування акцій через підставні фірми, викупу боргів підприємства тощо.

Þ Всезагальна взаємозалежність підприємств.Олігополія виникає в тому випадку, якщо кількість підприємств у галузі є настільки невеликою, що кожне з них при формуванні своєї економічної політики вимушене приймати до уваги реакцію зі сторони конкурентів. Подібно до того, як шахіст повинен враховувати можливі ходи противника, так і олігополіст має бути готовим до різних (нерідко альтернативних) варіантів розвитку ситуації на ринку в результаті різної поведінки конкурентів. Всезагальна взаємозалежність проявляється і в умовах загострення конкурент


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.065 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал