Стани свідомості у хворого: при стомленості, сонливості, афективно-звужений стан.

Розгляд проблеми свідомості надзвичайно актуальний на даному етапі розвитку суспільства. Адже саме свідомість завжди якісно вирізняла людину у світі. Не зрозумівши її сутності, не можна зрозуміти природу людини. Через дослідження цього феномена відкривається шлях у духовний світ людини та її психіку.

Уся інформація, котра надходить до нашої свідомості, проходить через різні центри нашого головного мозку. Але не вся вона доходить до рівня свідомості, а тим більше утримується в ньому. Набагато більше інформації поглинається іншим рівнем свідомості – безсвідомим.

“Теоретично поле свідомості нічим не можна обмежити, оскільки його можна розширити до невизначено високого рівня. Але емпірично воно завжди має межі зі сферою безсвідомого. Останнє складається з усього, що невідоме, що не має жодних взаємодій і взаємовідносин з «Я» як центром поля свідомості” (Юнг).

Отже, під безсвідомим ми можемо розуміти сукупність процесів, що не презентовані в свідомості суб’єкта.

Теорію підсвідомості розробляли ще в давньоіндійській філософії “Потанджалі”. Згодом над цією темою працювали Сократ, Платон, Августин, Декарт (фізіологічна теорія), Сковорода (концепція мікро-макрокосму та двох людських натур), Кант (інтуїція), а також Шопенгауер і Гартман (ірраціональне), Ніцше (воля). Концепція безсвідомого вперше була чітко сформульована Лейбницем (“Монадологія”, 1720), що трактувала без свідоме, як нижчу форму щиросердечної діяльності, яка лежить за порогом усвідомлених уявлень, що підносяться, подібно до острівців, над океаном темних перцепцій (сприйнять).

Однак справжнього прориву досягнув Зіґмунд Фрейд, який розпочав встановлювати прямі зв’язки між невротичним симптомом та безсвідомими переживаннями травматичного характеру. З.Фрейд зображав підсвідомість як могутню силу, котра цілком антагоністична свідомості. У вузькому розумінні безсвідоме є особливою сферою психічного поля, чи системою процесів, що відмінні від свідомого і безпосередньо не стосуються “Я”. Для розпізнання та розуміння змісту сфери несвідомого потрібно вирізнити два її рівні. Перший – сфера верхньої, неглибокої, підсвідомості та сфера глибинного несвідомого. Відмінність між ними в тому, що на верхньому рівні підсвідомості активні процеси що певний час не виступають активно, але впливають на хід процесів свідомості. Сфера верхньої підсвідомості охоплює, по-перше, несвідомий контроль за діяльністю організму, по-друге – рефлекторні бажання, спонукання, потяги, а також інформацію та знання, які були витіснені зі сфери свідомості і набрали форми досвіду.

Оскільки процеси, що відбуваються в підсвідомості, є активними, зміст цього рівня може пересікатися з “Я”, а також з глибинним рівнем підсвідомості. Між двома рівнями “Я” та підсвідомості не можна визначити чіткої межі. Проте ще більш розмитою є межа між двома рівнями підсвідомості – поверхневим та глибинним.

Глибинне безсвідоме – це здебільшого ірраціональні процеси психічної діяльності, те, що лишається в глибинах психіки і виявляється в свідомості через поверхневий рівень підсвідомості. Зміст глибинного підсвідомого лишається загадкою для вчених майбутнього. Можна припустити, що в глибинах безсвідомого містяться ті потенційні сили та механізми, що приводять їх до дій, котрі дають змогу людині в критичних ситуаціях виявляти зазвичай не властиві їй силу та витривалість.

Фрейдівську теорію радикально переосмислив і доповнив Карл Густав Юнг. Він запровадив поняття колективного безсвідомого і намагався довести, що безсвідоме – це не тільки індивідуальний і суб’єктивний досвід, котрий був витіснений за межі свідомого, але, насамперед, колективний і безособистісний психічний зміст, котрий він називав архетипом.

Послідовники розробленої Фрейдом і Юнгом теорії психоаналізу продовжили розробляти і доповнювати цю теорію. Зокрема, праці Е.Фромма, К.Хорні, Ф.Александера, Г.Салівена розкривають не тільки внутрішню сутність свідомості, але й взаємовідносини особистості з навколишнім світом.
Однак поняттями “Я” та “безсвідоме” свідомість не обмежується – існує ще один рівень, котрий називається “Супер Его” або “над-Я”. Теорія надсвідомості також розпочалася ще в давньоіндійській філософії і продовжувалася в наведених дослідженнях античних та середньовічних філософів. В українській філософії ця проблема була представлена теорією кордоцентризму Г.Сковороди та “філософією серця” П.Юркевича. В основному ці вчення були пов’язані з метафізичнім поняттям “Душа”. Для засновника цього поняття – Фрейда воно існує у вигляді всюдисутніх законів суспільної думки, своєрідних догм, котрі суспільна мораль нав’язує індивідуальному “Я” та гальмує іманентні прояви підсвідомості.