Процес створення образів уяви

Створення людиною образів нових об’єктів зумовлене потребами

її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, ак-

тивізуються певні сліди попередніх вражень і утворюються нові

комбінації асоціативних зв’язків. Цей процес набуває різної склад-

ності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.

Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглю-

тинація (від лат. aglutinare — склеювання). Це створення образу шля-

хом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних

об’єктів. Наприклад, такими є казкові образи русалки — напівжінки,

напівриби, кентавра — напівчоловіка, напівконя, у технічній твор-

чості — тролейбуса — сполучення властивостей трамваю та авто-

мобіля, танка-амфібії, що поєднує властивості танка і човна.

Прийомом створення нових образів є аналогія. Суть цього при-

йому полягає в тому, що створюваний новий образ схожий на реаль-

но існуючий об’єкт, але в ньому проектується принципово нова модель

явища чи факту. На принципі аналогії базується нова галузь інженер-

ної справи — біоніка. Біоніка виокремлює деякі властивості живих

організмів, які стають засадовими стосовно конструювання нових

технічних систем. Так було створено багато різних приладів — лока-

тор, “електронне око” тощо.

Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування.

Цей прийом полягає в навмисному посиленні в об’єкті певних ознак,

які виявляються домінуючими на тлі інших. Малюючи дружній шарж

чи карикатуру, художник знаходить у характері чи зовнішності люди-

ни щось неповторне, притаманне тільки їй і наголошує на цьому ху-

дожніми засобами.

Створити нові образи можна шляхом перебільшення (або примен-

шення) характеристик об’єкта. Цей прийом широко використовується

в казках, народній творчості, коли герої наділяються надприродною

силою (Микита Кожум’яка, Котигорошко) і здійснюють подвиги.

Найскладнішим способом утворення образів уяви є створення ти-

пових образів. Цей спосіб потребує тривалої творчої роботи. Худож-

ник створює попередні ескізи, письменник — варіанти твору. Так,

при малюванні картини “З’явлення Христа народові” художник

О. Іванов зробив близько 200 ескізів.

Уяву, яка присутня в художній творчості, можна проілюструвати

висловлюванням К. Паустовського: “Кожна хвилина, кожне кинуте

мимохіть слово та погляд, кожна глибока чи жартівлива думка, кож-

ний непомітний рух людського серця, так само як і літаючий пух то-

полі чи вогонь зірки в нічній воді, — усе це крихти золотого пилу.

Ми, літератори, видобуваємо їх упродовж десятиріч, ці мільйони

крихт, збираємо непомітно для самих себе, перетворюємо на сплав і

потім з цього сплаву виковуємо свою “Золоту троянду” — повість,

роман або поему” [7].

Перебіг творчого процесу пов’язаний з виникненням багатьох

асоціацій. Їх актуалізація підпорядковується меті, потребам і моти-

вам, які домінують в актах творчості.

Велику роль у створенні образів уяви відіграє практична діяльність.

Доки створений образ існує тільки “у голові”, він не завжди зрозумілий

до кінця. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє

його реальність.

Засадовою стосовно створення образів уяви є взаємодія двох сиг-

нальних систем. Співвідношення чуттєвого та мовного, образу та сло-

ва набирає різного характеру в різних видах уяви залежно від кон-

кретного змісту діяльності, в яку включається створення образів.

13.5. Різновиди уяви

Діяльність уяви може бути охарактеризована залежно від участі в

цьому процесі спеціальної вольової регуляції, від характеру діяль-

ності людини та змісту створюваних образів.

Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну

та довільну.

Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямо-

вується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Потреба

в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними

видами діяльності, в які включається особистість. У процесі спілкуван-

ня співрозмовники уявляють собі ситуації, події, що є предметом об-

говорювання, читаючи художню чи історичну літературу; людина

мимоволі стає спостерігачем реальних картин, що народжуються в її

голові під впливом прочитаного. Мимовільне виникнення уявлень

тісно пов’язане з почуттями людини. Почуття є потужним генератором

яскравих образів уяви тоді, коли людина перебуває у тривозі перед

невизначеністю очікуваних подій чи, навпаки, переживає емоційне

піднесення перед участю в урочистих подіях, що мають життєво важ-

ливе для неї значення.

Переживаючи страх, тривогу за близьких, людина подумки ма-

лює образи небезпечних ситуацій, а готуючись до приємної події —

уявляє атмосферу доброзичливості, пошани з боку колег, присутніх.

Прикладом мимовільного виникнення образів уяви є сновидіння.

У стані сну, коли свідомий контроль за психічною діяльністю відсутній,

сліди від різноманітних вражень, що зберігаються в мозку, легко роз-

гальмовуються й утворюють поєднання, що характеризуються непри-

родністю та невизначеністю.

Процес уяви може відбуватись як довільний, коли він спрямо-

вується спеціальною метою створити образ певного об’єкта, можли-

вої ситуації, уявити чи передбачити сценарій розвитку подій. Здійс-

нення довільної уяви у процесі пізнання зумовлене потребою свідомої

регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру ви-

конуваної діяльності. Довільне створення образів спостерігається

переважно у творчій діяльності людини.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на твор-

чу та репродуктивну.

Уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині ство-

рювати нові оригінальні образи, називається творчою.

Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили

й описали інші люди, називається відтворювальною, або репродук-

тивною.

Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину,

уява творча, а в інженера, який за словесним описом або кресленням

створює образ цієї машини, — репродуктивна.

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове,

знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для

суспільства матеріальні та духовні продукти.

Продукти творчої уяви, їх багатство та суспільна значущість без-

посередньо залежать від знань і життєвого досвіду особистості, її став-

лення до діяльності, її соціальної позиції тощо. Важливу роль у творчій

уяві відіграє мова, яка є засобом усвідомлення творчого задуму та

інструментом аналітико-синтетичної діяльності.

Репродуктивна уява — це процес створення людиною образів но-

вих об’єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення.

Потреба в репродукції образів об’єктивної дійсності — постійна й ак-

туальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти.

Репродуктивна уява відіграє надзвичайно важливу роль у процесі

спілкування людей, яке великою мірою спричинило її розвиток. Мов-

ний опис явищ завжди потребує від людини створення відповідних

образів. Репродуктивна уява необхідна при читанні художньої літера-

тури, при роботі з навчальними підручниками з географії, біології,

анатомії тощо. Образи об’єктів формуються також на основі їх

графічного опису, наприклад, в інженерній справі, при користуванні

схемами, картами.

Творча і репродуктивна уяви тісно взаємопов’язані, постійно

взаємодіють і переходять одна в одну. Цей зв’язок виявляється, з од-

ного боку, у тому, що творча уява завжди базується на репродук-

тивній, містить її елементи. З іншого боку, складні форми репродуктив-

ної уяви містять елементи творчої. Наприклад, у діяльності актора

втілення сценічного образу є результатом діяльності творчої і водно-

час репродуктивної уяви.

Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява

поділяється на художню, технічну, наукову та ін.

Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та

ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Так, І. Рєпін, малюючи

картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, писав, що

голова обертом іде від їхнього гумору та галасу. Г. Флобер говорив,

що він гостро відчував у роті присмак миш’яку, коли описував

Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними, “маніловськи-

ми”. Тоді вони дезорієнтують людину, позбавляють її бачення реаль-

них життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задово-

лення власних мрійницьких уподобань, роблять її нездатною проти-

стояти негараздам реального буття.

Позитивно на життя людини впливає тільки активна, творча мрія,

яка збагачує життя людини, робить його яскравим і цікавим.

13.6. Уява і особистість

Діяльність уяви залежить від загальної спрямованості особистості,

від психічного життя людини взагалі. Особлива роль у створенні об-

разів уяви належить інтересам, потребам, світоглядові особистості,

що становлять її духовний світ. З діяльністю уяви пов’язане форму-

вання низки морально-психологічних якостей особистості — гуман-

ності, чуйності, почуття обов’язку тощо. Зрозуміло, що виявити

чуйність може людина, яка, знаючи життя та особливості характеру

іншої людини, здатна уявити її душевний стан у певний момент.

У силі та яскравості образів уяви виявляються типологічні особли-

вості вищої нервової діяльності. Уява — один з показників, за якими

І. Павлов відносив людей до художнього чи розумового типу. Худож-

ник має справу з образами (зоровим, руховим, слуховим тощо), що

свідчить про домінуючу роль у його діяльності першої сигнальної

системи, образного відображення світу. Отже, уява не лише впливає

на перебіг психічного життя людини, а й зумовлює формування її

важливих особистісних якостей.

Розділ 14

ПАМ’ЯТЬ

14.1. Поняття про пам’ять

Враження, що їх одержує людина, відображуючи об’єктивну

дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не

зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у

вигляді образів, уявлень про об’єкти та явища, що сприймалися раніше.

У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використа-

ний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її по-

переднього досвіду називається пам’яттю.

Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті

людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та

навички. Пам’ять — неодмінна умова психічного розвитку людини.

Нові зрушення в її психіці завжди грунтуються на попередніх досягнен-

нях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається

цілісність “Я” особистості, усвідомлюється єдність її минулого та су-

часного. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова

діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому

середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І. Сєченов,

постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не

здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування,

зберігання, відтворення та забування.

Залежно від матеріалу, який запам’ятовується, виокремлюють

пам’ять образну, словесно-логічну, емоційну та рухову.

За тривалістю утримання матеріалу, що запам’ятовується, пам’ять

поділяють на короткочасну, довготривалу та оперативну.

14.2. Теорії пам’яті

Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічно-

му рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Централь-

ним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв’язок,

з’єднування. Асоціація — обов’язковий принцип усіх психічних

утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв’язку між вра-

женнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, не-

обхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за су-

міжністю, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю — це відображення в мозку людини

зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі

(суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі

(суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при зга-

дуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчаль-

ного матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відобра-

жуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (по-

милкове сприймання незнайомої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку

людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між

собою протилежними ознаками (високий — низький, швидкий —

повільний, веселий — сумний тощо).

Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізна-

вальної діяльності та життя людини причинно-наслідкові асоціації,

які відбивають не лише збіг подразників у часі та просторі, їх схожість

і відмінність, а й причинні залежності між ними.

Причинно-наслідкові асоціації є засадовими стосовно міркувань

і логічних побудов.

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям

не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює

його вибірковість.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психо-

логії. Центральним поняттям нової теорії був “гештальт” — образ

як цілісна організація структури, яка не зводиться до суми її окре-

мих частин. Тому утворення зв’язків грунтується на організації ма-

теріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принци-

пом подібності за формою.

Фізіологічна теорія пам’яті тісно пов’язана з важливими положен-

нями вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність.

Згідно з вченням І. Павлова, матеріальним підгрунтям пам’яті є плас-

тичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворюва-

ти нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнен-

ня та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним підгрунтям

пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як “слід”, як тимчасові

нервові зв’язки, що утворились у відповідь на дію подразника

Фізіологічне підгрунтя пам’яті тісно пов’язане із закономірностя-

ми вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нер-

вових зв’язків — це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні.

Умовний рефлекс — це акт утворення зв’язку між новим і раніше

закріпленим змістом, що становить підгрунтя акту запам’ятовуван-

ня. Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого зна-

чення набуває поняття підкріплення. Підкріплення — це досягнен-

ня безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це

збіг знову утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а якщо тільки

зв’язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився

(І. Павлов).

Фізіологічне розуміння підкріплення співвіднесене з психологіч-

ними поняттями мети дії. Це пункт об’єднання фізіологічного та пси-

хологічного аналізу механізмів пам’яті. Запам’ятовування того, “що

було”, не мало б сенсу, якби його не можна було використовувати

для того, “що буде”.

У поясненні механізмів пам’яті є ще так звані фізична, біохімічна

та хімічна теорії пам’яті.

Згідно з фізичною теорією пам’яті проходження будь-якого збуд-

ження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізич-

ний слід, що призводить до механічних та електронних змін у синап-

сах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні

предмета відбувається немовби його обстеження оком по контуру,

що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових

клітин, які немовби моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просто-

рово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією

нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних мо-

делей і є засадовим стосовно процесів запам’ятовування, відтворен-

ня та збереження.

Встановлено, що аксони, які відходять від клітин, стикаються з

дендритами іншої клітини або повертаються до тіла своєї клітини. У

результаті такої структури виникає можливість циркуляції ревербе-

руючих кіл збудження різної складності. Так виникає самозаряджен-

ня клітини, збудження не виходить за межі певної системи. Це так

званий нейрофізіологічний рівень вивчення механізмів пам’яті.

Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступене-

вий характер процесу запам’ятовування. Суть його полягає в тому, що

на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбу-

вається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні

фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на грунті пер-

шої — це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів.

Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом коротко-

часної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю

хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої

пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні

зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх

подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та

відтворення слідів одержаних вражень.

14.3. Різновиди пам’яті

За змістом залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється,

розрізняють чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову

та емоційну.

Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень

конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і

відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при

їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, доти-

ковою, нюховою тощо.

Фізіологічним підгрунтям образної пам’яті є тимчасові нервові

зв’язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга

сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення людиною її

чуттєвого досвіду.

Зміст словесно-логічної пам’яті — це думки, поняття, судження,

умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв’яз-

ках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мо-

ви, тому пам’ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид

пам’яті грунтується на спільній діяльності першої та другої сигналь-

них систем.

Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською на відміну від об-

разної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною

рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої

діяльності, у діях художника, балерини, друкарки. Вона є підгрунтям

утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.

Емоційна пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні люди-

ною емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не самі емоції, а й пред-

мети та явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття

ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з яки-

хось причин залишила її.

Залежно від характеру перебігу процесів пам’яті останню поділяють

на мимовільну та довільну. Про мимовільну пам’ять говорять тоді,

коли людина щось запам’ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою

спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити. Коли людина ста-

вить на меті щось запам’ятати або пригадати, йдеться про довільну

пам’ять.

Мимовільна і довільна пам’ять — щаблі розвитку пам’яті люди-

ни в онтогенезі. Пам’ять поділяють також на короткочасну, довготри-

валу та оперативну.

Короткочасною називають пам’ять, яка характеризується швид-

ким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим

зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяль-

ності й обмежена за обсягом.

Довготривала пам’ять виявляється у процесі набування й закріплен-

ня знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та

наступне використання в діяльності людини.

Оперативною називають пам’ять, яка забезпечує запам’ятовуван-

ня та відтворення оперативної інформації, потрібної для використан-

ня в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам’яті проміжних

числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій).

Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

14.4. Запам’ятовування та його різновиди

Запам’ятовування — один з основних процесів пам’яті. Засадови-

ми стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових

зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв’язки,

які утворюють підгрунтя запам’ятовування.

Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним

і довільним.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально пос-

тавленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування вплива-

ють яскравість, емоційна забарвленість об’єктів. Усе, що емоційно

сильно впливає на людину, запам’ятовується нею незалежно від наміру

запам’ятати. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність

інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утри-

мується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми за-

пам’ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає кон-

трастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше,

мимовільно запам’ятовуються легше. Мимовільне запам’ятовування

має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її

життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам’ятовування відіграє

і в навчальній діяльності.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем

вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспря-

мований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та

прийоми запам’ятовування.

Умови успішного запам’ятовування:

· багаторазове розумно зорганізоване й систематичне повторення,

а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

· розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому смисло-

вих одиниць;

· розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне

запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розу-

міння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння ма-

теріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми за-

пам’ятовуємо його.

Умовами успішності довільного запам’ятовування є дієвий харак-

тер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установ-

ка на запам’ятовування тощо.

14.5. Відтворення та його різновиди

Відтворення — один з основних процесів пам’яті. Воно є показни-

ком міцності запам’ятовування і разом з тим наслідком цих процесів.

Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених

тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання є

відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об’єктів.

Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ото-

тожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та

інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання

спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або

при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утруд-

ненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в по-

передньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати

почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з кон-

кретним музичним твором.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згаду-

вання полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприй-

мання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли

воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інфор-

мацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речен-

ня, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відо-

мості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення,

які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються

після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли

спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або

“виринання” у свідомості того, що неможливо було пригадати одра-

зу після його запам’ятовування. Засадовим стосовно ремінісценції, на

думку І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після

виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця вто-

ма зникає, і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого ма-

теріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в

потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій си-

туації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та

суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує

волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до

різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою

діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та

умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища.

Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих

знань, розвинення пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинсь-

кий одну з основних причин “поганої пам’яті” вбачав саме у лінощах

пригадувати.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади —

це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого.

У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними

подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів

як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особис-

тості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи

інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спо-

гадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст

відтворення.

14.6. Забування та його причини

Усе, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забу-

вання — процес, протилежний запам’ятовуванню. Забування вияв-

ляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується

його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтво-

рення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є згасан-

ня тимчасових нервових зв’язків, що тривалий час не підкріплювали-

ся. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не пов-

торюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є

також недостатня міцність запам’ятовування. Щоб запобігти забу-

ванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та

умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам’ято-

вування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу.

Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утво-

рення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність за-

пам’ятовування.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння

новим характеризується як проактивне (таке, що діє наперед) галь-

мування. З погляду психології недоцільно після математики вивчати

фізику чи хімію. Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки,

вироблені в попередній діяльності, називається ретроактивним (та-

ким, що діє зворотно) гальмуванням.

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зумов-

лений ситуацією сильний імпульс пригадати, який індукує гальму-

вання. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли він нама-

гається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через

хвилювання не може цього зробити. Гальмування знімається пере-

ключенням думки на інші об’єкти.

Забування — процес поступовий. Засадовим стосовно нього є ос-

лаблення і порушення раніше утворених умовних зв’язків. Чим менше

вони закріплені, тим швидше згасають і спричинюють забування. Як

свідчать проведені дослідження пам’яті (П. Зінченко, А. Смирнов та

ін.), швидше забувається та інформація, якій належить другорядна

роль у змісті запам’ятованого; тривалий час утримується інформація,

що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи забування

спостерігаються одразу після заучування матеріалу.

Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо з самого

початку забезпечити міцне її запам’ятовування і закріплення шляхом

повторення в перші дні після того, як її було одержано. Важлива умова

продуктивного запам’ятовування — осмисленість, розуміння того, що

є його предметом.

14.7. Індивідуальні особливості пам’яті

Кожна особистість має індивідуальні відмінності (особливості)

пам’яті, які виявляються в різних сферах її мнемічної діяльності.

У процесах пам’яті індивідуальні відмінності виявляються у швид-

кості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтво-

рення.

Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень,

необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

Точність запам’ятовування характеризується відповідністю від-

твореного тому, що запам’ятовувалося, і кількістю зроблених поми-

лок.

Міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження

завченого матеріалу (або у повільності його забування).

Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко

в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типами ви-

щої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових

зв’язків пов’язана із силою процесів забування та гальмування, що

зумовлює точність і міцність запам’ятовування. При сильному, але

недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбу-

вається повільно, що може позначатися на точності запам’ятовуван-

ня. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяль-

ності, вироблені відповідні звички — акуратність, точність, відпо-

відальність, то негативні прояви, що зумовлюються типологічними

особливостями нервової системи, можуть коригуватися. Індивідуальні

відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще за-

пам’ятовується — образний, словесний чи однаково продуктивно як

той, так і інший.

З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам’яті:

наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний. Ці

типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигналь-

них систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне — умова-

ми життя та вимогами професійної діяльності.

Так, наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у худож-

ників, письменників, музикантів, словесно-абстрактний — у вчених,

філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у людей, у діяльності

яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словес-

но-абстрактного типу. Ураховувати індивідуальні відмінності пам’яті

важливо в навчальній роботі, щоб максимально продуктивно викорис-

товувати потенційні можливості кожного учня та всебічно розвивати

їх пам’ять.

ЧАСТИНА V

ЕМОЦIЙНО-ВОЛЬОВI ПРОЦЕСИ

Розділ 15

ЕМОЦІЇ І ПОЧУТТЯ

15.1. Поняття про емоції і почуття

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або

негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в

мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість,

сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції,

спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні запи-

ти і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Ушинський писав,

що “ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно

нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування” [14].

Емоції та почуття органічно взаємопов’язані, але за змістом і фор-

мою переживання вони не тотожні.

Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї

життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання за-

доволення від їжі, бадьорості, втоми, болю — це прості емоції. Вони

властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетво-

рилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака складних

емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення

об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (на-

приклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання став-

лення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких вик-

ликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або

сум, гнів, сором тощо.

Емоції та почуття характеризуються певною якістю та полярністю,

активністю та інтенсивністю.

Як почуття виявляється ставлення особистості до праці, подій,

інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одні

емоції та почуття від інших (наприклад, радість — від гніву, любов —

від ненависті).

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому,

що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявляти-

ся протилежно: “радість — горе”, “любов — ненависть”, “симпатія —

антипатія”, “задоволення — незадоволення”. Полярні переживання

мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови

життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності.

Розрізняють стенічні емоції та почуття — ті, що посилюють активність,

спонукають до діяльності, та астенічні — ті, що пригнічують люди-

ну, зменшують її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і

ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції

та почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бувають довготри-

валими або короткочасними.

Характерна особливість емоцій і почуттів полягає в тому, що во-

ни цілковито захоплюють особистість. Здійснюючи майже блиска-

вичну інтеграцію, тобто об’єднання в ціле всіх функцій організму,

емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм,

завдяки чому мають універсальне значення для життя організму.

Охоплюючи всі різновиди переживань людини — від глибоко травму-

ючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття

життя, емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності,

підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі

його функції. Відомий фізіолог П. Анохін вважає, що емоції, а саме до-

вготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відігра-

ють вирішальну роль у розвитку так званих неврогенних захворю-

вань.

Природа емоцій і почуттів органічно пов’язана з потребами. Пот-

реба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або

негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Характер пережи-

вань зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які

сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людини і тварин відрізняються за змістом, інтенсивністю

та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях лю-

дей і тварин, навіть у таких, які є спільними для них — гнів, страх,

радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися у процесі істо-

ричного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особ-

ливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як тва-

риною. Людина залежно від обставин може стримувати голод, від-

мовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з

ними й вищі почуття — моральні, естетичні, пізнавальні, які не влас-

тиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм

життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч. Дарвін, властиве ли-

ше людині. Емоції, почуття людини пов’язані з її діяльністю: діяльність

викликає різні переживання у зв’язку зі ставленням до неї та успіхами

у виконанні, а емоції та почуття, у свою чергу, стимулюють людину до

діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотива-

ми. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів — холодні,

“світять, та не гріють”, позбавлені життєвості та енергії, не здатні

перейти в діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

15.2. Фізіологічне підгрунтя емоцій і почуттів

Емоції та почуття становлять складну реакцію організму, в якій

беруть участь майже всі відділи нервової системи. Природа емоцій і

почуттів, як і решти психічних процесів, рефлекторна. Фізіологічним

механізмом емоцій як таких є діяльність підкоркових нервових

центрів — гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації.

Але кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у

проявах емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію сто-

совно підкоркових процесів, спрямовуючи їх діяльність відповідно до

усвідомлення людиною своїх переживань.

Між корою та підкорковими центрами нервової системи постійно

відбувається взаємодія. Підкорка, вважав І. Павлов, позитивно

впливає на кору великих півкуль як джерело їх сили, тонізує кору

мозку, надсилаючи до неї потужні потоки подразнень. Кора регу-

лює збудження, що йдуть з підкорки, і під її дією одні з цих збуд-

жень реалізуються в діяльності та поведінці, а інші гальмуються за-

лежно від обставин і станів особистості. Підтримка або порушення

стійкості нервових зв’язків викликають різні емоції та почуття.

За І. Павловим, однією з фізіологічних підвалин почуттів є ди-

намічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нерво-

вих зв’язків.

“Тут виникають почуття важкості та легкості, бадьорості та стом-

леності, задоволення і прикрості, радості, торжества і відчаю тощо.

Мені здається, що часто такі почуття при зміні звичайного способу

життя, при припиненні звичайних занять, при втраті близьких лю-

дей... мають певне фізіологічне підгрунтя значною мірою саме у зміні,

у порушенні старого динамічного стереотипу й у складності становлен-

ня нового”, — вважав І. Павлов [10].

У виникненні та перебігу почуттів велику роль відіграє друга сиг-

нальна система в її взаємодії з першою. Слово змінює наші настрої,

збуджує захоплення, глибокі переживання. Кращим показником цього

є почуття, що викликаються поетичними творами. Усвідомлюючи си-

туацію, що викликає певні почуття, та самі почуття, людина може

зменшити силу переживань, стримувати, регулювати їх, але зовнішнє

вираження емоцій, внутрішній емоційний і почуттєвий стан при цьому

зберігаються.

15.3. Вираження емоцій і почуттів

Переживання емоційних станів — радості, любові, дружби, сим-

патії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства,

огиди тощо — завжди супроводжуються відповідними зовнішніми

або внутрішніми вираженнями. Емоції з гіпоталамусу поширюються на

всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню,

як негайно включається весь організм у його вираження. Зовнішні

вираження емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та

вокальній міміці, інтонаціях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня,

або вісцеральна, вираженість переживань яскраво виявляється у

прискореному серцебитті, диханні, підвищеному кров’яному тиску,

змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення. Ця

вираженість буває астенічною або стенічною, тобто виявляється в

пригніченні або збудженні.

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне

навіть у немовлят. Але воно ще мало диференційоване. З досвідом,

особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження

емоцій і почуттів набирає різних відтінків. Багатство їх настільки вели-

ке, що в мові існує близько 5000 – 6000 слів, якими переважно передають-

ся ті чи інші переживання. З розвитком мовлення дитина поступово

оволодіває експресивними вираженнями, певною мірою стримує їх,

але це не означає, що цим самим гальмується емоція. П. Анохін вважає,

що в цьому разі пригнічуються лише деякі периферійні компоненти

емоцій — рухи, міміка, сама ж емоція, якщо вона виникла, неминуче

поширюється на інші, в основному на вісцеральні компоненти. Проте

формування витриманості у дітей позитивно позначається на їхній

життєдіяльності та стосунках у колективі.

З оволодінням експресивними способами вираження емоцій і по-

чуттів формується здатність сприймати й розуміти різні форми та

відтінки вираження переживань, уміння їх розпізнавати. Водночас

розвивається вміння користуватися ними з метою впливати на інших.

Ця здатність потрібна артисту, а особливо педагогу, який, розпізнав-

ши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня,

може керувати ними, впливати на них з виховною метою власними

експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до пе-

реживань емоції та почуття можуть виражатися по-різному. Почуття

страху, наприклад, може спричинити або астенічну реакцію — скутість,

шок, або ж стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, роз-

губленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність виявлення емоцій і почуттів значною мірою

залежать від вихованості, рівня культури особистості, традицій і зви-

чаїв. Це особливо позначається на вираженості їх зовнішніми засо-

бами — мімічними та пантомімічними рухами, жестами. Внутрішнє ж

їх вираження (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбу-

вається відносно незалежно від соціальних чинників.

15.4. Форми переживання емоцій і почуттів

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно

соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з’ясуванні їхньої

природи й деяких природжених особливостей людини. Багатство

емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрус-

трацій, пристрастей.

Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює

на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус.

Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і не-

гативні, які пригнічують, викликають пасивність. Настрій — це такий

загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось

конкретне. Причини настроїв — найрізноманітніші: непідготовленість

до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани,

приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають

настрої, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні,

викликає пасивність, страх, розладнує психічну діяльність особис-

тості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер.

Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не зане-

падають духом навіть тоді, коли для цього є якісь підстави, а навпа-

ки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються настро-

ям. Вони потребують підтримки колективу.

Афекти — це сильне, короткочасне збудження, що виникає рап-

тово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність кон-

тролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіва-

не переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту

порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокрин-

ною системою, діяльність внутрішніх органів, ослаблюються гальмівні

процеси кори великих півкуль головного мозку. І. Павлов, аналізу-

ючи афектний стан, зазначав, що людина у стані афекту, який переви-

щує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона ніколи

не зробить у спокійному стані і про що шкодує, коли мине афект.

Особливо різко виявляється афективний стан при сп’янінні, за якого

гальмівні процеси значно ослаблюються. Афекти викликаються не-

сподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє люди-

на. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних

особливостей людини — її темпераменту, характеру, вихованості.

Афективні люди часто-густо “спалахують” з будь-яких причин. Афек-

ти викликають глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують

її. Людина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти

рухами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім

людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без яко-

го вони перетворилися б на пасивних, байдужих істот.

Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених

умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються не-

сподівано й потребують негайних заходів. У стресовому стані по-

ведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні

рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприй-

манні, пам’яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише

тверді вміння та навички у стресовому стані можуть залишатися без

змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, ор-

ганізованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за

умов стресу.

Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою

якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності,

втрати перспективи. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність,

діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум,

невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті

конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не

має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка

людини, яка зачіпає її особисто — її значущі стосунки, загрожує пре-

стижу, людській гідності, — спричинює стан фрустрації. Він виникає

у людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими галь-

мівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті — це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють

людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень осо-

бистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. При-

страсть — це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого

предмета. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети.

Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського

життя та діяльності — у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Во-

на має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у

пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть позитивна

пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негатив-

ною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає

уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної пристрасті перетво-

рюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно поз-

начається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тією

силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяльності, сприяє

продуктивності праці.

15.5. Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття.

Вони є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної

дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні,

праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оціню-

ють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яс-

краво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти.

Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом вихов-

ного впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке став-

лення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе.

Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини,

боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини

сформувались у суспільно-історичному житті людства, у процесі спілку-

вання людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і по-

ведінки, регулювання взаємин особистостей.

Естетичні почуття — це чуття краси в явищах природи, у праці, у

гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об’єктах

цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія пов’язані з почуттям

приємного, насолодою, яка глибоко переживається та облагороджує ду-

шу. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні,

а й у почуттях людина утверджує себе у предметному світі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по-різно-

му відгукуються на красу. Одні глибоко переживають гармонійно

виражені ритм і риму, переходи та взаємопереходи кольорів, звуків,

форм та рухів, інші не відчувають цієї гармонії й захоплюються гру-

бими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднан-

нями кольорів.

Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними. Вони облаго-

роджують особистість, сповнюють її високими прагненнями, утри-

мують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними

чинниками у формуванні морального обличчя людини.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях

високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди ес-

тетичних почуттів органічно пов’язані з моральними почуттями і є

важливим засобом їх формування.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до

діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності — трудову,

навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, у задоволенні

діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні,

байдужому ставленні до діяльності. Праксичні почуття виникають у

діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і

результат, громадську цінність — основна передумова виникнення й

розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від ор-

ганізації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і

стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам

і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи твор-

чості, розвиваються перспективи її розвитку.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з мо-

ральними. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяль-

ності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за

високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення осо-

бистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці по-

чуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевне-

ності або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в

пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових упо-

добаннях.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та вихо-

вання мають різні рівні розвитку. Такими його рівнями є цікавість,

допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі

знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Механізмом пізна-

вальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його

зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої

дійсності, умов життя.

Розділ 16

ВОЛЯ

16.1. Поняття про волю

Воля — психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції

людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставле-

них цілей.

У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідома

діяльність — це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних

сил, довільне сприймання, запам’ятовування, довільна увага тощо —

це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил

на досягнення свідомо поставленої мети. Отже, воля є однією з найваж-

ливіших умов людської діяльності.

Воля людини виробилась у процесі її суспільно-історичного розвит-

ку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчи-

лися ставити перед собою певні цілі й свідомо добиватися їх реалізації.

У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи сили чи

стримуючись, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важ-

ливішими були цілі, які ставили люди в житті, чим більше вони їх

усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й

ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, задоволь-

няючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, три-

валий час впливають на навколишню природу, але це відбувається

без будь-якого наміру з їхнього боку.

Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напру-

женні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні

труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

Воля є детермінованим процесом. Детерміністичне розуміння волі

підтверджується фізіологічними дослідженнями І. Сєченова та І. Пав-

лова. І. Сєченов вказував, що вольові дії причинно зумовлені зов-

нішніми подразниками [10]. Усі довільні рухи є відображувальними,

тобто рефлекторними. І. Павлов зазначав, що весь механізм вольо-

вого руху — це умовний, асоціативний процес, який підпорядко-

вується всім описаним законам вищої нервової діяльності. Він показав,

що довільні дії, які виникають унаслідок внутрішнього зусилля, зу-

мовлюються тим, що рухова ділянка кори головного мозку водночас

є сенсорною ділянкою подібно до зорової, слухової тощо. Сліди, зали-

шені в руховій ділянці кори головного мозку попередніми подразни-

ками, активізуючись, можуть стати умовними подразниками для во-

льових рухів. Механізмом довільних рухів є збудження, що йдуть від

кори великих півкуль головного мозку. Кінестетичні клітини кори

зв’язуються з усіма клітинами кори, вони є виразниками як зовнішніх

впливів, так і внутрішніх процесів організму. Це і стає підставою для

довільних рухів. Довільні дії детерміновані, як і всі інші дії людини, але

оскільки вони викликаються слідами в корі головного мозку від попе-

редніх подразнень, то іноді здається, немовби вони виникають самі

по собі, без будь-якої причини.

Те, що рухова ділянка кори великих півкуль головного мозку є

водночас сенсорною ділянкою, відіграє важливу роль у регуляції во-

льових дій. П. Анохін вказував, що у процесі вольових дій від вико-

навчого апарату до кори головного мозку надходить інформація про

характер дій (зворотна аферентація), де вона порівнюється з обра-

зом запланованої дії, випереджаючи її результати. Це порівняння ви-

конуваної дії з її образом, яке П. Анохін назвав акцептором дії, сприяє

уточненню рефлекторного акту відповідно до того, чого прагне лю-

дина.

16.2. Довільні дії та їх особливості

У вольовій діяльності розрізняють дії довільні та мимовільні.

Мимовільними діями називаються неусвідомлювані дії та рухи.

Це насамперед безумовно-рефлекторні рухи, які викликаються без-

умовними подразниками і здійснюються підкорковими відділами

центральної нервової системи. Вони пов’язані із захистом організму

від ушкоджень або із задоволенням його органічних потреб. Ми-

мовільні рухи можуть бути не тільки безумовно-, а й умовно-рефлек-

торними. Мимовільні рухи не усвідомлюються, а отже, не контро-

люються. Найчастіше це буває тоді, коли подразники діють раптово,

несподівано.

Довільні дії та рухи завжди свідомі. Вони характеризуються ціле-

спрямованістю та відповідною організованістю. У процесі свідомо-

го виконання завдання рухи контролюються, стають довільними.

Навіть мимовільні безумовно-рефлекторні рухи, наприклад кліпання

очима, кашель, дихання та інші, можна довільно регулювати. У житті

людина користується переважно не окремими довільними рухами,

а довільними діями, що складаються з рухів, об’єднаних у певну сис-

тему. Навчаючись читати, писати, грати на музичному інструменті, лю-

дина здійснює безліч довільних рухів і дій.

Довільні рухи складніші, ніж мимовільні. Проте, як показали

І. Сєченов та І. Павлов, принципової відмінності в механізмі їх здій-

снення немає. Довільні рухи, як і мимовільні, мають рефлекторний

характер. Довільні дії людини виникають умовно-рефлекторним шля-

хом з мимовільних рухів. У маленьких дітей усі рухи мимовільні. Але

в результаті навчання та виховання діти поступово оволодівають ни-

ми, навчаються свідомо спрямовувати свої рухи й керувати ними.

Кожний мимовільний рух, що усвідомлюється, здійснюється ціле-

спрямовано, стає довільним. Такі рухи, як постукування пальцями по

столу, можуть бути мимовільними, неусвідомленими, але вони мо-

жуть стати й довільними, якщо це робиться навмисно, з певною метою,

наприклад щоб відбивати такт при співах або навчанні музики.

Водночас кожний довільний рух у результаті багаторазового повто-

рення стає настільки звичним, що людина виконує його автоматично,

спеціально не зосереджуючи на ньому уваги. Наприклад, при навчанні

письма чи музики кожний рух руки виконується свідомо, а навчив-

шись писати чи грати на музичному інструменті, людина виконує ці ру-

хи вже автоматично, мимовільно.

Рухи і дії зумовлюються зовнішніми подразниками. Унаслідок

дій з предметами в корі великих півкуль головного мозку людини

виникають уявлення не лише про предмети зовнішнього світу, а й

про дії з цими предметами, про рухи власного тіла. Активізація

слідів, які є засадовими стосовно цих рухових уявлень, неминуче ве-

де до рухів тих чи інших органів тіла. Отже, рухи і дії цих органів

спричинюються не тільки зовнішніми подразниками, що діють без-

посередньо на нас, а й центрально, тобто збудженими в корі великих

півкуль головного мозку слідами, утвореними попередніми зов-

нішніми подразненнями, які є засадовими стосовно уявлень, думок,

переконань тощо.

У процесі розвитку людина навчилася не тільки довільно діяти, а

й довільно затримувати свої дії. Засадовою стосовно цього є виробле-

на в людини у процесі навчання та виховання здатність до гальму-

ва