Психiчнi процеси

Розділ 10

ВІДЧУТТЯ

10.1. Загальна характеристика пізнавальних процесів. Поняття про відчуття

Пізнавальна діяльність — це процес відображення в мозку люди-

ни предметів та явищ дійсності.

Відображення реальності в людській свідомості може відбувати-

ся на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.

Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища

об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини — її

зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у моз-

ку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні

процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою

відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та влас-

тивості об’єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнан-

ня, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвине-

ному вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має

свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особ-

ливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення

ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань,

досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об’єктом пізнання у

процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчут-

тях властивості об’єктів, закономірності явищ і процесів.

Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять,

яка своєрідно відображає, фіксує й відтворює те, що відображується

у свідомості у процесі пізнання.

Важливою характеристикою пізнавальної діяльності є емоційно-

вольові процеси, які спонукають особистість до активних дій, вольових

актів.

Пізнання предметів і явищ об’єктивної дійсності, психічного жит-

тя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами. Підгрунтям

розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве

пізнання. Разом з тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та

інші процеси неможливі без участі в них розумової діяльності, пережи-

вань і вольових прагнень. Але кожний з цих процесів має певні зако-

номірності й постає у психічній діяльності або як провідний, або як до-

поміжний.

Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку

людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії

на органи чуття людини.

Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма

орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З

відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою

різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про

об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани й на підставі одер-

жуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на

зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття — це єдині канали, по

яких зовнішній світ проникає у свідомість людини. Відображуючи

об’єктивні характеристики предметів і явищ, відчуття існують у свідо-

мості як суб’єктивні образи об’єктивного світу. Ця особливість від-

чуттів зумовлена, з одного боку, природою самих відчуттів як про-

дукту відображувальної діяльності мозку, а з іншого — психічним

складом особистості, що відчуває.

Для відчуттів характерне їх позитивне або негативне емоційне за-

барвлення. Приємні або неприємні відчуття сигналізують про пози-

тивну чи негативну дію подразника й викликають відповідну дію на

нього. Життєва і гностична роль відчуттів дуже важлива, оскільки

вони є єдиним джерелом наших знань про зовнішній світ і про нас

самих.

10.2. Фізіологічне підгрунтя відчуттів

Вчення про вищу нервову діяльність розкриває науково-природ-

ничі підвалини відчуттів. І. Сєченов та І. Павлов своїми дослідженнями

показали, що відчуття — це своєрідні рефлекторні дії, фізіологічним

підгрунтям яких є нервові процеси, що виникають у результаті впли-

ву подразників на органи чуття, або аналізатори. Аналізатори — це

органи тваринного, у тому числі й людського, організму, які аналізу-

ють навколишню дійсність і виокремлюють у ній ті чи інші різнови-

ди енергії: зоровий аналізатор виокремлює світлову енергію, або ко-

ливання електромагнітних хвиль, слуховий — звуки, тобто коливання

повітря, смаковий, нюховий — хімічні властивості речовин, шкірні —

теплові, механічні властивості предметів та явищ, що спричинюють

ті чи інші відчуття. У кожному аналізаторі є периферійна, аналізую-

ча частина, або рецептор, тобто орган чуття, призначенням якого є ви-

окремлення в навколишній дійсності світла, звуку, запаху та інших

властивостей. Інша його частина — провідний шлях від рецептора

до центральної частини аналізатора, розміщеної в мозку. У цен-

тральній частині аналізатора розрізняють його ядро, тобто скупчення

чутливих клітин, і розсіяні поза ним клітини. Ядро аналізатора, як

зазначав І. Павлов, здійснює тонкий аналіз і синтез збуджень, що

надходять від рецептора. За його допомогою подразники диферен-

ціюються за особливостями, якістю та інтенсивністю. Розсіяні кліти-

ни здійснюють більш грубий аналіз, наприклад відрізняють лише му-

зичні звуки від шумів, виконують нечітке розрізнення кольорів,

запахів.

Органічні порушення будь-якої частини аналізатора — перифе-

рійної, провідної або центральної — спричинюють або сліпоту, або

глухоту, або втрату нюху, смаку тощо залежно від того, який аналіза-

тор порушено. Якщо порушується лише центральна частина аналіза-

тора, виникає нерозуміння почутого, побаченого, хоча відчуття світла

чи звуку існує.

Фізіологічним підгрунтям простіших відчуттів та чутливості на

перших етапах життя людини є природжена безумовно-рефлекторна

діяльність нервової системи. Складніші відчуття зумовлюються умовно-

рефлекторною аналітико-синтетичною діяльністю головного мозку

10.3. Класифікація і різновиди відчуттів

Існують різні класифікації органів відчуттів і чутливості організму

до подразників, що надходять до аналізаторів із зовнішнього світу

або зсередини організму. Залежно від міри контакту органів чуття з

подразниками розрізняють чутливість контактну (дотикову, смако-

ву, больову) та дистантну (зорову, слухову, нюхову). За розміщенням

рецепторів в організмі — на поверхні, всередині організму, в м’язах і

сухожиллях — розрізняють відчуття екстероцептивні, що відобра-

жують властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слу-

хові, нюхові, смакові), інтероцептивні, що несуть інформацію про

стан внутрішніх органів (відчуття голоду, спраги, втоми), та пропріоцеп-

тивні, що відображують рухи органів тіла і його стан (кінестетичні та

статичні). Як самостійні виокремлюють температурні відчуття, що

є функцією особливого температурного аналізатора, який здійснює

терморегуляцію і теплообмін організму з навколишнім середовищем.

Температурні відчуття належать також до дотикових.

Відповідно до системи аналізаторів розрізняють відчуття зорові,

слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і

спраги, статеві, кінестетичні та статичні. Кожний із цих різновидів

відчуття має певний орган (аналізатор), певні закономірності виник-

нення та перебігу.

Органом зорових відчуттів є око, в якому розрізняють частини —

світлозаломлюючу (рогівка, зіниця, скловидне тіло) та світлочутливу

(сітківка з її чутливими до денного кольорового світла колбочками і

чутливими до темряви паличками).

Розрізняють хроматичні та ахроматичні кольори. Хроматичні ха-

рактеризуються кольоровим тоном, світлістю та насиченістю. Кольо-

ровий тон — це властивість, за якою відрізняється певний колір від

будь-якого іншого при однаковій їх світлості та насиченості. Кольоро-

вий тон залежить від довжини світлової хвилі. Світлість кольору —

міра відмінності певного кольору від чорного. Найменша світлість

властива чорному кольору, а найбільша — білому. Яскравість кольо-

ру залежить від інтенсивності світлової хвилі, тобто від амплітуди її

коливання. Насиченість кольору — міра виявлення кольорового тону,

тобто міра відмінності певного кольору від сірого, однакового з ним

за світлістю.

Ахроматичні кольори розрізняються лише за мірою світлості, що

залежить від коефіцієнта відбиття світла. Білий папір має коефіцієнт

відбиття 0, 60–0, 85, а чорний — 0, 04–0, 003 (папір, в який загортають фо-

топлівку, чорний оксамит).

Чутливість ока до кольорів є різною. До синього кольору чут-

ливість у 40 разів менша, ніж до жовтого. Найяскравішою є жовто-

зелена частина спектра. Найсвітлішим є жовтий колір, від якого

світлість спадає у бік червоного та фіолетового.

За звичайних умов людина здатна розрізняти до 150 кольорів за

кольоровим тоном, 20 відтінків — за насиченістю, близько 200 — за

світлістю. Під впливом вправ кольорова чутливість збільшується.

Чутливість до кольорів може ослаблюватися в результаті травм,

захворювань. У 5–7 відсотків чоловіків і 1–1, 5 відсотка жінок спосте-

рігається дальтонізм, тобто нездатність розрізняти кольори. Це явище

спадкового походження. Воно передається здебільшого по чоловічій

лінії — від батька через доньку до внуків. Дальтонізм є протипоказан-

ням для професійної діяльності, яка потребує розрізнення кольорів —

кольорової сигналізації, при фарбуванні та ін.

Слухові відчуття сприймаються за допомогою вуха — органу, у

будові якого розрізняють звукопровідну та звукочутливу частини.

Звукопровідна частина вуха — зовнішнє вухо, барабанна перетинка,

ковадло, молоточок та стремено, що містяться в середньому вусі. Во-

ни проводять коливання звукової хвилі до центральної частини ву-

ха, в якій міститься звукочутлива його частина — кортіїв орган. Він

складається із слухової мембрани, поперечні волоконця якої довжиною

0, 04 – 0, 5 мм резонують на звукові хвилі, що надходять із середнього ву-

ха, викликають збудження чутливих клітин кортієвого органу. Це

збудження передається слуховим нервом до слухової ділянки кори ве-

ликих півкуль головного мозку (скронева доля).

Функція органу слуху полягає в аналізі звуків з коливанням

16 – 20000 Гц і диференціації їх на шуми і тони. Серед тонів вирізня-

ються музичні. У музиці вживають тони від 27, 5 до 4224 коливань.

Звукові хвилі розрізняють за висотою, голосністю (інтенсивністю)

та тембром. Висотна чутливість до звуків зумовлюється частотою ко-

ливань звукової хвилі. Найкраще відчуваються звуки з коливанням

звукової хвилі 1000–4000 Гц. Вправлянням можна досягти розрізнен-

ня 20–30 щаблів за висотою звуку між звуками двох сусідніх клавіш

фортепіано.

Голосність, або інтенсивність, звука залежить від амплітуди коли-

вання звукової хвилі. Її визначають у белах або децибелах (децибел у

10 разів менший від бела). Найменше зростання або зниження голос-

ності, яке може відчувати людське вухо, дорівнює одному децибелу.

Тембр відображує форму коливання звуку. Звичайне коливання

звукової хвилі (звук камертона) має форму синусоїди. Музичні звуки

(спів, звуки музичного інструменту) дуже складні. Вони складають-

ся з головного та часткових, або парціальних, тонів. Часткові тони —

це звуки від коливання половини, чверті, восьмої тощо частин цілого

тону. Утворюється складне звучання певної висоти та сили, яке харак-

теризується певним тембром, тобто своєрідною сукупністю основ-

ного та часткових тонів.

Тембр розвивається у дітей з розвитком мовлення. Діти вже в пер-

шому півріччі свого життя здатні реагувати на спів, музику, на інтонації

мовлення, розрізняють ритмічний бік мовлення, а наприкінці першо-

го року життя — звуки мови.

Тактильні, больові й температурні відчуття є функціями органів,

розміщених у шкірі.

Тактильні відчуття дають знання про міру рівності та рельєфності

поверхні предметів, яка відчувається при їх обмацуванні. Найбільше

органів тактильного відчуття розміщено на пучках, кінчику язика.

При сильному тисненні на згадані органи відчувається біль. Тактильні

відчуття, як і зір, відіграють велику роль у сприйманні форми, розміру

предметів, розташуванні їх у просторі. Вони особливо розвинені у

сліпих, компенсуючи відсутність зору при сприйманні деяких просто-

рових явищ. На цьому принципі побудована азбука Брайля для сліпих,

в якій літери зображено у вигляді опуклих крапок.

Больові відчуття, органів яких на зовнішній і внутрішній поверх-

нях тіла найбільше, сигналізують про порушення тканини і, що

природно, викликають захисну реакцію. Спрямованість уваги на біль

посилює його, а відвертання — ослаблює больові відчуття. Відчуття

болю, що зафіксоване в центральній частині больового аналізатора

(у корі головного мозку), спричинює ілюзію болю в ампутованих кін-

цівках (так званий фантомний біль).

Температурні відчуття (холоду, тепла) спричинюються контак-

том з предметами, що мають температуру вищу або нижчу, ніж тем-

пература тіла. Можна викликати парадоксальні відчуття тепла та

холоду: дотик до холодного спричинює відчуття тепла, а дотик до

теплого — відчуття холоду. Температурні відчуття зумовлюються і

органічними процесами (кровообігом), і психічними станами (емо-

ційними переживаннями). Ці стани знайшли у мові образні вирази:

“кидає то в жар, то в холод”. Температурні відчуття сигналізують

про міру сприятливості оточення для життєдіяльності, про стан здо-

ров’я організму.

Вібраційне чуття яскраво виявляється у глухих і сліпих. Глухі та

сліпі реагують на вібрацію предметів, відчувають її ритмічність.

Органу вібраційного чуття поки що не знайдено. Це чуття значною

мірою пов’язане із зоровою та слуховою чутливістю. Вібраційне чут-

тя є професійно важливим у тих спеціальностях, де вібрація предмета

свідчить про якісні особливості діяльності.

Нюхові відчуття здійснюються спеціальними нюховими пухирцями,

розміщеними на внутрішній поверхні носа. Не тільки тварини, а й

людина дуже чутлива до запахів. Нюхові відчуття сигналізують ор-

ганізму про придатність продуктів для вживання, про стан (чисте чи

несвіже) повітря. Орган нюху людини дуже чутливий до запахів. Лю-

дина нюхом може відчути наявність у повітрі дуже незначних час-

точок пахучої речовини, наприклад трояндової олії, сірководню, мус-

кусу. Наприклад, у собак нюх так розвинений, що вони можуть відчути

одну молекулу пахучої речовини, розчиненої в одному кубічному сан-

тиметрі рідини. Нюхові відчуття важливі не лише для життєдіяль-

ності, а й для деяких професій: фахівці з деяких спеціальностей міру

хімічної реакції або придатність продуктів випробовують нюхом.

Органом смакових відчуттів є спеціальні чутливі до хімічних под-

разників колбочки, розміщені на язиці та піднебінні. Середня і нижча

частини язика смакових органів не мають. Розрізняють чутливість до

гіркого і найменшою мірою — до солодкого. Смаки здатні до змішу-

вання, тому відчувається кисло- чи гіркувато-солодке. Це дає

можливість комбінувати різні смакові властивості продуктів у хар-

човій промисловості. Смакові відчуття, як і нюхові, мають важливе зна-

чення для життя — вони сигналізують про міру придатності харчо-

вих продуктів для вживання. Ця чутливість професійно необхідна в

кулінарних спеціальностях. Наприклад, у харчовій промисловості де-

густація продуктів потребує високої смакової чутливості та здатності

диференціювати наявність у продуктах тих чи інших смакових речовин,

щоб регулювати їх виготовлення. Смакові відчуття розвиваються під

впливом вправляння та життєвої практики або ослаблюються, якщо

не підкріплюються.

Статичні, або гравітаційні, відчуття відбивають положення на-

шого тіла у просторі — лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падання.

Рецептори цих відчуттів містяться у вестибулярному апараті внут-

рішнього вуха (присінок, півколові канали). При зміні тіла відносно

площини землі (при їзді, на воді, у літаку) та при захворюванні вести-

булярного апарату виникає запаморочення, втрачаються рівновага,

орієнтація у просторі. Порушення діяльності вестибулярного апара-

ту протипоказане для спеціальностей пілота, космонавта, для роботи

на судні.

Кінестетичні відчуття відбивають рухи та стани окремих частин

тіла — рук, ніг, голови, корпуса. Рецепторами цих відчуттів є спеці-

альні органи, розміщені у м’язах і сухожиллях. Тиск на ці органи під

час рухів викликає відчуття положення тіла. Кінестетичні відчуття,

даючи знання про силу, швидкість, міру рухів, сприяють регуляції

цілої низки дій. У багатьох професіях, у фізичній культурі ці відчуття

сприяють координації рухів. Мовні кінестезії є засадовими стосовно ар-

тикуляції. Отже, формування кінестетичних відчуттів у процесі на-

вчання та виховання — важливе завдання освітніх, фізкультурних ус-

танов, трудового виховання та навчання.

Органічні відчуття сигналізують про такі стани організму, як го-

лод, спрага, самопочуття, утома, біль. Їх аналізатори містяться всере-

дині організму і реагують на міру достатності в організмі поживних ре-

човин, кисню або на наявність в органах тіла, у нервовій системі

продуктів розпаду, що відбувається під час праці, вживання недобро-

якісних продуктів, алкоголю та ін.

Органічні відчуття викликають різні емоційні стани, які людина

своїми діями намагається підтримувати або усувати. Раціональність

цих дій (вживання їжі, напоїв, ліків; відпочинок; праця) потребує

обізнаності з характером органічних відчуттів, їх причинами та до-

цільністю заходів щодо їх усунення або задоволення. Деякі ліки, їжа,

куріння на якийсь час гальмують, притамовують певні неприємні від-

чуття, проте водночас завдають організмові значної шкоди.

10.4. Основні властивості відчуттів

Кожне відчуття виникає й розвивається за певними закономірно-

стями. Проте всі відчуття мають багато спільного — якість, інтен-

сивність і тривалість. Відмітні особливості відчуттів — адаптація, си-

нестезія, сенсибілізація, вправність та взаємодія.

Якість відчуттів — це особливість, якою одне відчуття відрізняється

від інших, наприклад кольоровий тон, особливості слухових, нюхових,

смакових відчуттів тощо. Якість відчуттів викликається специфічни-

ми різновидами подразників, що надходять ззовні до органів чуття. Во-

на зумовлюється будовою органу відчуття, здатною відображати вплив

енергії зовнішнього світу.

Інтенсивність відчуттів — це кількісна характеристика відчуттів,

тобто більша чи менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуттів

залежить від сили подразника, що їх викликає. Але ця залежність

досить складна і має певні закономірності. Серед них насамперед

виявляються чутливість аналізатора та пороги цієї чутливості.

Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію

адекватного подразника, відчувати його. Спеціальні психологічні та

фізіологічні дослідження показали, що адекватний подразник викликає

відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного

рівня, порогу. Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. От-

же, порогом відчуття називають такий рівень інтенсивності подразни-

ка, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолют-

ний і розрізнений, або диференційний.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характе-

ризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини

відчуття. Цей поріг характеризує міру гостроти чутливості аналізато-

ра до адекватного подразника. Її можна виміряти. Якщо абсолют-

ний поріг позначити Р, а абсолютну чутливість — Е, то зв’язок абсо-

лютної чутливості та абсолютного порогу можна виразити формулою

Е = 1/Р. Наприклад, якщо індивід відчуває цокання годинника на

відстані 5 метрів, то поріг його слухової чутливості Е = 1/5. Якщо

цокання годинника людина розрізняє на відстані 8 метрів, то нижній

поріг її слухового відчуття Е = 1/8. Отже, поріг слухового відчуття

другої людини кращий, ніж першої.

Верхній поріг чутливості — це та максимальна сила подразника,

яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили

викликає неадекватне відчуття — больове або якесь інше.

Абсолютна чутливість і величина порогу відчуття перебувають в

оберненій залежності. Чим вища чутливість, тим нижчий поріг чутли-

вості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає, тобто

потрібна більша інтенсивність подразника, щоб викликати відчуття

його дії.

Поріг відчуття залежить від багатьох індивідуальних особливостей

людини — природжених (тип нервової системи, чутливість аналіза-

тора) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я). Належні

умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чут-

ливості, а несприятливі спричинюють її згасання. Віддалення верх-

нього абсолютного порогу від нижнього характеризує діапазон чут-

ливості особистості. У похилому віці цей діапазон значно зменшується.

Крім абсолютного порогу відчуття розрізняють ще поріг розрізнен-

ня, або диференційний поріг. Він полягає у здатності відчувати наймен-

шу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати

подразники за силою, розміщувати їх за силою від найслабшого до

найсильнішого. Дослідженнями доведено, що диференційна чутли-

вість, здатність розрізняти інтенсивності подразників є закономірною.

Французький фізик П. Бугер довів, що помічена різниця в яскравості

світла — величина стала стосовно вихідної. Вона дорівнює 1/100 ви-

хідної величини яскравості. Так, щоб помітити різницю між якимось

світлом та світлом потужністю 200 Вт, треба, щоб воно збільшилося на

1/100 своєї яскравості. Такою буде яскравість джерела світла по-

тужністю 202 Вт. Німецький фізіолог Е. Вебер показав, що відчуття

різниці у вазі двох предметів дорівнює 1/30 ваги вихідного предмета.

Наприклад, щоб відчути різницю ваги 100 г, треба до 100 г додати

1/30 цієї ваги, тобто 3, 4 г. Так само доведено сталість відношення

різниці вихідного та порівнюваного з ним іншого подразника, щоб

відчути між ними різницю в інтенсивності, і для інших аналізаторів.

Для звукової чутливості ця різниця дорівнює 1/10, для смакової —

1/6 – 1/10, для нюхової — 1/4 – 1/3.

Чутливість до різниці сили подразників, як і абсолютна чутливість,

перебуває в оберненій залежності. При кращій чутливості її поріг мен-

ший, а при слабшій — більший, тобто в першому випадку різниця бу-

де меншою, а у другому — більшою.

Фізіологічним підгрунтям диференційного порогу є процес гальму-

вання.

Чутливість до розрізнення сили подразників має велике значення

у багатьох різновидах професійної діяльності — музичній, харчопро-

мисловій, в обробці матеріалів (дерева, металу, пластмаси).

Відчуття сили подразника може підвищуватись і знижуватись.

Зниження чутливості викликається адаптацією, тобто пристосуванням

органу чуття до подразника. Орган зору, пристосовуючись до яскра-

вого світла, знижує свою чутливість, а в темряві вона більш як у

200 тисяч разів підвищується. Явище адаптації помітно виявляється

в тактильній, нюховій, слуховій чутливості. У больовій і статичній

чутливості вона виявляється значно меншою мірою. Адаптація

аналізатора до сили подразника має як позитивне, так і негативне

значення. В одних випадках зменшення відчуття сили подразника

сприяє життєдіяльності (адаптація до сильних звуків, незначна адап-

тація до стану організму в просторі), а в інших — завдає значної шко-

ди (нюхова адаптація за умов загазованого середовища).

На відміну від адаптації аналізатора до подразника можна спо-

стерігати збільшення чутливості, або сенсибілізацію до подразника.

Якщо старанно, пильно вдивлятися, вслуховуватися, смакувати, то

чутливість до властивостей предметів та явищ стає чіткішою, яск-

равішою — предмети та їх якості набагато краще розрізняються.

Діяльність аналізаторів не є ізольованою — вони взаємодіють. Ця

взаємодія виявляється по-різному: в одних випадках як синестезія

відчуттів, наприклад, чуття кольоровості звуку (“малиновий дзвін”),

теплоти кольорів — “холодні” або “гарячі” тони кольорів тощо, а в

інших — як збільшення або зменшення чутливості одних подразників

під дією інших. Доведено, що освітлення ока підвищує слухову чут-

ливість, а слабкі звуки підвищують зорову чутливість, холодне обми-

вання голови підвищує чутливість до червоного та ін.

У відчуттях відбувається післядія в аналізаторах. Це явище пояс-

нюється певною інертністю нервових процесів, яка спричинюється до

того, що відчуття подразника (зорового, дотикового, слухового тощо)

продовжується якийсь час після припинення його дії. Відчуття світла,

наприклад, якийсь час триває, коли лампу вимкнено, відчуття тиску

предмета на плечі триває після того, як його вже скинули. У зоровій

чутливості післядія в аналізаторі виявляється в послідовних образах,

у змішуванні кольорів.

10.5. Відчуття і діяльність

Чутливість аналізаторів людини до дії подразників зумовлена їх

психофізіологічними характеристиками, особливостями структури,

будови та життєвих функцій. Проте відображувальні можливості

аналізаторів не є константними, незмінними. Доведено, що людські від-

чуття змінюються й розвиваються під впливом життя та вимог прак-

тичної трудової діяльності. Чутливість кожного аналізатора людини

великою мірою залежить від того, як вона використовує його у своїй

діяльності. Розрізняють дві групи чинників, під впливом яких відбу-

вається сенсибілізація відчуттів:

· необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота);

· специфічні вимоги професійної діяльності людини.

Так, втрата чутливості зорового аналізатора компенсується підви-

щенням чутливості тактильного аналізатора. Спеціальними досліджен-

нями встановлено, що у незрячих людей на пучках пальців кількість па-

ченієвих тілець збільшується майже на 50 відсотків. Виникає чутливість

і до таких подразників, для відображення яких немає адекватних

аналізаторів. Такою є, наприклад, дистанційна чутливість до об’єктів

у сліпих.

Сенсибілізація чутливості спостерігається в осіб, які тривалий час

займаються професійною діяльністю, що потребує високого розвитку

відповідних відчуттів.

Так, робітники-текстильники можуть розрізняти 40–60 відтінків

чорного кольору; досвідчений шліфувальник здатний бачити просвіт

у деталях, що дорівнює 0, 0005 мм. Нетренована людина може розрізни-

ти просвіт у межах 0, 1 мм. Смакові відчуття досягають високого ро-

звитку у працівників харчової промисловості. Наприклад, дегустато-

ри за смаком можуть розрізняти найтонші відтінки і характеристики

вин (з якого винограду виготовлене вино, де вирощено виноград,

його міцність, вміст у ньому цукру, витримку тощо). Сенсибілізація

відчуттів пояснюється тим, що розрізнювані якості предметів є зна-

чущими для успішної практичної діяльності людини та орієнтування

її у навколишньому середовищі.

Розділ 11

СПРИЙМАННЯ

11.1. Поняття про сприймання

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує

інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні тим

або іншим об’єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про самі

об’єкти як цілісні утворення. Таке цілісне їх відображення в мозку лю-

дини характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання —

сприймання.

Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини

предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивос-

тей при безпосередній дії на органи чуття.

У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивос-

тей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відно-

шення між його якостями. У результаті сприймання виникають

суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення. Процес сприй-

мання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами

особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою

(називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до

нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяль-

ність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан осо-

бистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції пос-

тають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та

явищ. У сприйманні предметів та явищ світу важливу роль відіграють

активність, дійовість особистості. Вона виявляється в рухах органів

чуття, спрямованих на об’єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні,

обстеженні зором їх контурів, окремих частин. У всіх різновидах

сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета

серед інших об’єктів. На це звернув увагу І. Сєченов, вказуючи на

те, що сенсорний і руховий апарати у набутті досвіду об’єднуються у

відображувальну систему. Практичні дії — це одна з основних перед-

умов адекватного сприймання предметів та явищ об’єктивної дійс-

ності.

11.2. Різновиди сприймань

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єд-

ності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання

за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові,

кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелек-

туальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання

простору, руху, часу).

Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям.

На відміну від відчуття специфічне у сприйманні полягає в тому, що той

чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає пред-

метом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне

сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі,

взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху то-

що. При цьому один з різновидів сприймання постає як провідний, а

інші — як допоміжні. Наприклад, у музичній діяльності провідним

завжди є слух, а допоміжним — кінестетична чутливість. У кваліфіко-

ваного хірурга кінестетична чутливість відіграє велику роль — кон-

тролює і регулює рухи, потрібні під час оперування.

За відношенням до психічного життя особистості сприймання на-

буває особливого значення. В об’єкті сприймання може специфічно

постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що

пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприй-

мання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, викону-

ваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприй-

мання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів.

У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний

бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття — моральні,

естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з

інтелектуальним. Розуміння того, що сприймається, є необхідною його

передумовою, але емоційне переживання в художньому сприйманні

визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, пе-

реживання високого, комічного, трагічного, що збуджується сприйма-

ним матеріалом. Сприймання за змістом — це сприймання простору,

руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи мен-

шу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінесте-

тичного та слухового аналізаторів. Об’єктом просторових сприймань

є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у

просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик до-

сягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше,

ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль

відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються та-

кож тактильно та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію,

виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному

глобусі у розміщенні деталей об’єктів праці.

Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у

просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напря-

мок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів. При моно-

уральному сприйманні звуку точність сприймання напрямків пору-

шується.

Сприймання віддалі, глибини та рельєфності відбувається по-різно-

му при монокулярному та бінокулярному баченні. При бінокулярно-

му сприйманні (сприймання двома очима) точність визначення віддалі

набагато більша, ніж при монокулярному (сприймання одним оком).

Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається

предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках

сітківки.

Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки, тобто такі, що

симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки,

то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо

ж сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно, тобто в

обох очах по-різному віддалено від центральної ямки, то предмет ба-

чимо або подвоєним, якщо диспаратність є значною, або об’ємно,

рельєфно, якщо диспаратність є незначною. На цьому принципі побу-

довано стереоскопи, стереоскопічне кіно.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у

просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів,

паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склян-

ку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається

великим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однако-

вих кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед

більших або менших за розміром зображень таких самих предметів

тощо.

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та

конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришта-

лика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямуван-

ня очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов’я-

зані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.

Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів

у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається ру-

хомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета.

У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у

другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого пред-

мета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному на-

прямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху.

Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предме-

та, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному на-

прямку.

Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого

сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15–20 разів по-

вільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідов-

ності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприйман-

ня часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналіза-

тори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу

відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серце-

биття тощо).

Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0, 75 с).

Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку

їх рівними частинами в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали

часу сприймаються опосередковано.

Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у трива-

лості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості зале-

жить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприй-

мання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання

нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію

уповільнення тривалості дії.

Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе

значення для формування професійних якостей фахівця.

11.3. Властивості сприймань

Важливою умовою успішного сприймання об’єктів дійсності є його

вибірковість. Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потре-

бами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною

спрямованістю тощо.

Основні властивості сприймання — предметність, цілісність, струк-

турність, константність та осмисленість. Предметність сприймання

виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єкта-

ми як носіями певної інформації.

Така об’єктивація одержуваних вражень у конкретних об’єктах

реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у

практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою

властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з

об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до

розуміння предметності світу.

Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його ок-

ремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось

одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Пред-

мет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі на-

буття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу пред-

мет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його

характеристики.

Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має

певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та

знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня

культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмис-

люються по-різному. За мірою осмислення сприйнятого виокремлю-

ють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є нероз-

членованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається у дітей, у

малодосвідчених людей. Синкретизм спричинює неадекватність сприй-

мання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у спе-

цифічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як

інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Деякі психологи по-

яснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих

їх біологічним недорозвиненням. Таке пояснення синкретизму без-

підставне. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань осо-

бистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням орга-

нізму.

Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір,

колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно

від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам’яного вугілля

сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим;

циліндр сприймаємо як круглий, хоча в деяких положеннях його фор-

ма нагадує еліпс. Засадовими стосовно константного сприймання є

динамічні стереотипи, тобто утворені тимчасові нервові зв’язки

під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі,

послідовності, структурі.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попе-

редній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх

змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у

свідомості більш-менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спо-

рідненість його із сприйманим об’єктом, інтерес до нього є тією перед-

умовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають ап-

перцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що

вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на

сприймання.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними

умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність

сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність

предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання —

освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову само-

го предмета — структуру, де чітко виявляються його компоненти,

контрастність тла та фігури.

Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які приводять до

часткового або повного злиття предмета з тлом, сприймаються

нечітко, неадекватно. Серед суб’єктивних умов сприймання особливо

важливими є уважність і спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкод-

жень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крово-

виливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мо-

ви, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати),

нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переноси-

ти його на інший предмет. Під впливом глибоких переживань, праг-

нень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття

предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші

органи чуття. Галюцинації мають внутрішнє походження, без від-

повідного зовнішнього подразнення. Під час галюцинацій у корі вели-

ких півкуль головного мозку активізуються раніше утворені тимчасові

нервові зв’язки під впливом дії тих чи інших предметів та явищ

дійсності.

11.4. Спостереження і спостережливість

Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспря- мованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостере- ження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним пла- ном. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостере- ження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвит- ку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інстру- ментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо- бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро- ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та- кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на- вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на- писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.

Розділ 12

МИСЛЕННЯ

12.1. Поняття про мислення. Соціальна природа мислення

Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприй-

мань. Відображуючи дійсність на чуттєвому рівні за участю аналіза-

торів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні власти-

вості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі

звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших уяв-

лень. Проте такої інформації про об’єктивний світ людині недостатньо

для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка

потребує глибокого і всебічного знання об’єктів, з якими доводиться

мати справу. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню,

безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина

одержує за допомогою мислення — вищої абстрактної форми пізнан-

ня об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характери-

зується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається

в опосередкованому характері уявного відображення дійсності.

Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хі-

мічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині,

ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі,

але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина

вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів

та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись

за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та

об’єкта пізнання.

До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпо-

середнє пізнання виявляється неможливим через недосконалість

людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється склад-

ністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в

тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попе-

реднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в

об’єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості,

що грунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках,

резентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відно-

сини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові

залежності. Їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпо-

рядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, вплива-

ти на них у власних інтересах.

Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відо-

браження дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні

ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому

відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями.

Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур,

принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ

тощо.

Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну

форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну

діяльність.

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра-

ження людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних

зв’язках і відношеннях.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям

формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро-

маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот-

реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища

дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у

відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли-

вості, удосконалює мислення.

Розумова діяльність органічно пов’язана з практикою. Практика є

джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами

людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задо-

волення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не

пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим

джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мис-

лення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впроваджен-

ню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає

можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування

розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктив-

ної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини.

Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування

її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення виз-

начає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі,

як вона панує над обставинами та над собою.

Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання зако-

номірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-

історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному

акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений

попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були

створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як зна-

ряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнаваль-

ної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта

узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зу-

мовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попе-

редньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за

прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно заува-

жував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини,

якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід бага-

тьох попередніх генерацій.

Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у

процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і ха-

рактер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло

суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розгля-

дати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна

природа мислення виявляється також у потребах суспільства, харак-

тері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми,

породжені сучасністю. На нинішньому історичному етапі такими є

екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах

ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення

зумовлене потребою постійно залучати для розв’язання кожного кон-

кретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галу-

зях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство

забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелек-

туальних надбань, створюючи умови для соціального та науково-

технічного прогресу.

12.2. Розумові дії та операції мислення

Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його харак-

теризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагаль-

нюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних

дій.

Розумові дії — це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявлен-

нях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою

мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось

будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт

із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому

залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії

бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мис-

лення (наприклад, при розв’язуванні арифметичних задач) формують-

ся на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх фор-

мування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії

відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів

або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони

здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети

чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою

внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення.

Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов’язані з кон-

кретним матеріалом.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про-

цеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування,

узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізна-

ються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції по-

рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту

порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз-

критті істотних ознак предметів.

“Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався

якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від

чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей

предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод-

ного слова”, — вважав К. Ушинський [14].

Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу,

що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це

уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин,

боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості.

Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу-

мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко-

го предмета, але сам його не забезпечує.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез —

це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле-

ментів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а

потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра-

зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності

забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в аб-

страгування (“абстрагувати” від лат. abstragere — відволікати, відверта-

ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів

від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють-

ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мис-

лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе-

ром об’єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди-

на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як

самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає

можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища

об’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери-

зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну

роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб-

страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль-

нення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за

істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої ді-

яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу

функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот-

них властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож-

ливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими озна-

ками. Така операція називається класифікацією. Класифікація

здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання

об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо-

рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми-

ти ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти об’єкти

за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації,

згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань

на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів нази-

вається систематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднан-

ня не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх

груп і класів.

Отже, процес розуміння предметів та явищ об’єктивної дійсності,

утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він

потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстра-

гування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак

і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мис-

лення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного

мозку.

12.3. Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень,

міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма уявного відображення об’єктивної дійсності,

яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність оз-

нак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Наприклад: “Сума

внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; “Ця квітка —

блакитна”; “Це вагомий доказ”.

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, ви-

являється й формується в реченні. Проте судження та речення не то-

тожні.

Судження — це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини

речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й

фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але

не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, ви-

гуки, сполучники, прийменники, не є судженнями (“Агов! ”, “Ану! ”,

“Хто це? ”). Таким чином, між судженнями та реченнями існує склад-

ний зв’язок.

Кожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет

судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини.

Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які

людина стверджує. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розши-

рюються” (“усі метали” — це суб’єкт, а “при нагріванні розширюють-

ся” — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так,

кажучи “Кит — не риба”, ми маємо на увазі, що кит не належить до

риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих

істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини,

що існують в об’єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється

практикою. Судження бувають одиничними (“Київ — столиця Украї-

ни”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі

люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з

кількох простих суджень, називаються складними (“У рівнобічному

трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверд-

жується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах,

розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття

підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими суджен-

нями, тобто розмірковуючи.

Міркування — це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на

те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити.

Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування

людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або

кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Роз-

різняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретно-

го, часткового робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо,

мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються;

отже, метали при нагріванні розширюються”.

Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загаль-

ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі

метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло

при нагріванні розширюється”.

Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних

ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схо-

жість цих об’єкті