Розділ 19. Характер 7 страница

у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами

виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів лю-

дини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні

думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували лю-

дину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший

засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досяга-

ють розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, переда-

ють їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність

в усіх галузях людської практики.

Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти,

набували певного значення, ставали спільними для людей засобами

обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну приро-

ду, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяль-

ності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фо-

нетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є

продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих

боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма

слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо

й безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично

розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові

об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є

продуктом історичного розвитку кожної мови.

Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична бу-

дова.

Словниковий склад — це сукупність слів у кожній окремій мові.

Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і

різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У прак-

тиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто сло-

ва, якими людина користується для вираження власних думок при

спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, ко-

ли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер ак-

тивного та пасивного словників людини залежать від її освіти, про-

фесії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови.

Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися дум-

ками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполу-

чення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно

взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила

зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис)

формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження,

робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідно-

ситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності.

Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного

досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означаль-

ну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потре-

бами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є

вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує мож-

ливість формулювання думки і передання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом

спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається про-

цес мовлення між людьми.

Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес

використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, ха-

рактеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних

особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.

Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе,

а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже

виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві

індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків,

інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму,

хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом

з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно викорис-

товується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі

мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування

кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його до-

помогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання

мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може

набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої

діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова —

це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

7.2. Фізіологічні механізми мовної діяльності

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяль-

ність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої

є слова, “сигнали сигналів” (І. Павлов), що замінюють безпосередні

предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах:

слово почуте; слово побачене; слово вимовлене. Функціонування слова

пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та централь-

но-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з

трьох частин:

· легенів, бронхів, трахеї;

· гортані;

· глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язи-

ка, зубів і губ.

Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови.

Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі ве-

ликих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією

якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зо-

ни кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і ко-

ординаційно пов’язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за

участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою

сигнальною системою.

Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’яза-

не з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять

до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх

чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються від-

повідні системи тимчасових нервових зв’язків.

В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий

аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шля-

хами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату.

Хоча процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих пів-

куль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в ло-

калізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес

слухання та говоріння. Встановлено, що центри мовлення розташовані

у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов’язана з

різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної

ділянки кори, а саме задньої частини третьої чолової закрутки лівої

півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції — так званої

моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати

думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкод-

женим. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром “мотор-

них образів слів”. Дещо пізніше К. Верніке встановив, що внаслідок

ураження верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого пору-

шується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої

півкулі локалізуються “сенсорні образи слова”. У разі ушкодження

цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка поля-

гає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, хвора лю-

дина не може пов’язати звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, пов’язані з окремими аспектами мовної

функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного

процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу

мовної діяльності. Дослідження П. Брока та К. Верніке породили цілу

низку аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов’язані з

мовленням, “розподілялися” між певними ділянками кори.

Проте численними дослідженнями фізіологів і психологів доведе-

но, що таке розуміння фізіологічного підгрунтя мовної діяльності не-

достатнє для її інтерпретації.

Так, дослідженнями М. Жинкіна [3], присвяченими з’ясуванню

механізму мовлення, доведено існування кількох таких механізмів.

Перш ніж будувати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує

його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального ко-

ла уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування вислов-

лювання.

Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від

плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення.

До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування син-

таксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування,

зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм пе-

реходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), ме-

ханізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін.

Окрім названих М. Жинкін виокремлює ще механізми, які забезпечу-

ють пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознака-

ми, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального

існування звукового мовлення.

Таким чином, можна констатувати, що фізіологічне підгрунтя про-

цесу мовлення досить складне, воно розгортається в певній послідо-

вності та в часі. Тому говорити про ізольовану локалізацію в корі ве-

ликих півкуль головного мозку всіх боків мовного акту недоцільно.

Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами,

що й говоріння. Сприймання мовлення — це також поетапне переве-

дення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код,

ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із

мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією про-

цесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого

(звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різни-

ми чинниками діяльності.

Такі уявлення про фізіологічне підгрунтя та механізми мовлення

підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій,

що виникають при пораненнях, пухлинах та інших порушеннях діяль-

ності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх

характеристику на рівні різних механізмів зробив психолог О. Лурія [6].

Він виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності го-

ворити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні

слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком по-

рушення або механізму програмування висловлювання, або механізму

граматично-семантичної організації.

Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто

в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є

наслідком порушення звукового аналізу слова.

Семантична афазія — це порушення, що виявляється у труднощах

знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами.

Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може

зрозуміти, що означає сполучення “сестра батька”.

Еферентна моторна афазія характеризується руйнуванням струк-

тури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здат-

ності поєднувати слова у певній послідовності. Тут порушено прин-

цип сукцесивності. Близькою за характеристикою є аферентна мо-

торна афазія, яка виявляється в порушенні членоподільних мовних

артикуляцій, у труднощах підбору потрібного звука.

Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових

частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади,

пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкан-

ня, яке викликається судомами мовних м’язів. До них можуть приєдну-

ватися судоми обличчя, рук тощо.

Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збуджен-

ня, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути заїкання можна,

якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів.

7.3. Різновиди мовлення

Прояви мовної діяльності неоднорідні. Їх можна поділити та кла-

сифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звучним і

сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється

на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співроз-

мовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто гово-

рить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови віднос-

ний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють актив-

ність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багат-

ства, граматичної будови та фразеології, практика користування

мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми

мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений

на системі тимчасових нервових зв’язків

Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться

розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є кон-

текстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або

кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попе-

реднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та сти-

лістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними кон-

струкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями.

Велику роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення

слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: “так би мо-

вити”, “от”, “і хто б міг подумати” тощо.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна

особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічно-

го мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчите-

лем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлен-

ня. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація,

яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним моно-

логічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом

мовлення. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення,

той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти

довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи

послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення.

Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме сло-

во, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді

подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної

підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому пла-

нуванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення. Це особливий різновид мовного процесу, що

дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як су-

часниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього.

Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але во-

но здійснюється як писання та читання написаного у вигляді пись-

мових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його

грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особ-

ливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контак-

том із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жес-

ти, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе зна-

чення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлен-

ня до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж

усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дба-

ти про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому слід усе по-

яснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, струк-

турна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно

з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш ро-

згорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, су-

ворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Як-

що в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними

виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлен-

ня незрозумілим. Письмове мовлення — це найдовільніший різновид

мовлення.

Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння

людиною його засобами. У процесі індивідуального розвитку люди-

на навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно,

але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, ово-

лодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подаль-

шому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активно-

го словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення,

спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної йо-

го перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту

діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому

навчання організованому культурному мовленню містить і навчання

письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виража-

тися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням.

Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що

внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людь-

ми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірко-

вує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері,

не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хо-

ча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, пе-

реходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого на-

пруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішньо-

го тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається

більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє

мовлення справляє враження незв’язності та незрозумілості для іншо-

го, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є

центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Можливість та-

кого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині,

яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає

нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звич-

ка думати таким “скороченим” способом має й недоліки. Часто те,

що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його

спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється

далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст дум-

ки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки

неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли

добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово не-

можливо.

Внутрішнє мовлення виникло у процесі мовного спілкування лю-

дей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується

потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати

його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему мірку-

вання.

Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутрішнє —

перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах.

Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох

умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мов-

ного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що ви-

являються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності,

голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння

володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, ре-

гулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзнача-

ються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мов-

лення є важливим моментом його функціонування. Характер діяль-

ності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння

певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні спе-

цифічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не

лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-

образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості профе-

сійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття прак-

тичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення

до вдосконалення мови.

Розділ 8

СПІЛКУВАННЯ

8.1. Поняття про спілкування

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як

суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним

способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-

яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюва-

тись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені

відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа

спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в сере-

довищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії

соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у

змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи

діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні),

у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах

спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського

буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування

між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли форму-

ються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні

дії тощо.

Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зу-

мовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяль-

ністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою ви-

никнення й розвитку контактів між людьми, передавання необхідної

інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілку-

вання завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії

людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад

роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, про-

цесів, інформування про події, що відбуваються, обгрунтування пев-

них положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засо-

бом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного

опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину

можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається

процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-яки-

ми іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між

людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну,

створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей

їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Са-

ме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї лю-

дини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. У художній

літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психо-

логічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях

безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проник-

нення у внутрішній світ людини, її почуття через зовнішні прояви.

Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інфор-

мації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини,

що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є

взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особис-

тості, її манера, колорит, використовувані засоби.

8.2. Засоби спілкування

Передавання інформації у процесі спілкування забезпечується за до-

помогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілку-

вання, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у

процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, який у певний

спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним

словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зро-

зуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно

розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і

вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і до-

сконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства

дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і де-

талей об’єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та переда-

вання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови

відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим,

що було у свідомості інших людей, унаслідок чого зростають мож-

ливості для обміну інформацією.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдоско-

наліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багат-

ство та культура мовного висловлювання визначають можливості та

ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою сло-

ва широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інто-

нація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес без-

посередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто

спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією.

Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” є продуктом

суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект

вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати.

Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж

слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інфор-

мації, який не вкладається в адекватні категорії вербального вислов-

лювання.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних кон-

тактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі

складається перше враження про людину, яке часто визначає розвиток

подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складається з тілес-

ного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певною мірою зов-

нішній вигляд може свідомо змінюватись, але за сутністю залишається

консервативним. Тілесний вигляд — це характерний вираз обличчя, що

виникає під впливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях

чи життєвих інтервалах є домінуючими. Істотним його доповненням

можуть бути зачіска, одяг, інші атрибути туалету, на підставі яких

робляться оцінні судження про людину, її належність до певної групи,

професії тощо. Так, військовий однострій потребує від того, хто його

вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим, які манери властиві

людині, можна одержати інформацію про її вихованість, самооцінку,

ставлення до інших.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування вияв-

ляється в жестах, міміці. Жест — це соціально сформований та устале-