Правосуб’єктність.

Правовий статус працівника тісно пов’язаний з трудовою правосуб’єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб’єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб’єктом трудового права. Тому правосуб’єктність є лише передумовою до використання права, а саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку. Проте правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають в трудові відносини.

В основі трудової правосуб’єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись будь-якими вилами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідні професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так, здатність виконувати певну роботу може бути обмежена віком, станом здоров’я, іноді навіть статтю. Жінки не можуть залучатися на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.

Фактична здатність виконувати певну роботу або займатись певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом.

Трудову правосуб’єктність громадян характеризують такі критерії:

1. Віковий критерій.

2. Вольовий критерій.

3. Можливість і здатність до праці.

Трудова правосуб’єктність громадян установлена чинним законодавством про працю, як правило, виникає по досягненню громадянами шістнадцяти років (ст. 188 КЗпП України). Це мінімальний вік, з якого допускається прийняття на роботу. Особливі умови прийняття на роботу установлені для осіб, які досягли п’ятнадцяти років, а також учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків особи, яка його замінює.

Юридична природа вікового критерію трудової правосуб’єктності громадян полягає в тому, що неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток і деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Порушення норм права, що встановлюють права, що встановлюють вікові критерії трудової правосуб’єктності, суперечить інтересам охорони праці неповнолітніх, тому трудові правовідносини з неповнолітніми підлягають припиненню.

Вольовий критерій – стан вольової здатності громадян до праці чи підприємницької діяльності.

- Не можуть бути суб’єктами трудового права громадяни, визнані судом недієздатними.

- Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнане у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, несумісну з посадою; а інших випадках, встановлених законами України.

Зауважимо, що обмеження трудової правосуб’єктності може бути лише частковим і тимчасовим, воно допускається тільки у випадках, визначених законом.

Трудовим законодавством може визначатися й спеціальна правосуб’єктність та стан здоров’я працівника. Оцінка здатності до праці здійснює не громадянин, а держава, керівник організації при укладанні трудового договору.

З отриманням статусу підприємця громадянин може мати і статус роботодавця – суб’єкта трудового праці. Підприємництво може здійснюватись у двох формах:

1) самим власником майна;

2) суб’єктом, що управляє майном власника.

Відносини підприємця з управляючим регулюються договором. Трудова правосуб’єктність працюючих власників регулюється цивільним і трудовим правом України.

Основні трудові права працівників закріплені в Конституції України, у ст. 2 КЗпП України. Основні обов’язки працівників визначені у ст. 139 КЗпП України. До статутних прав та обов’язків працівника, що характеризують громадян як суб’єктів трудового права, належать такі:

1. Право на працю та відпочинок. Право на заробітну плату.

2. Право на безоплатну професійну підготовку, підвищення кваліфікації, перепідготовку.

3. Право на безпечні й здорові умови праці.

4. Право на безоплатне підвищення кваліфікації та перепідготовку.

5. Право на об’єднання в професійні спілки.

6. Право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів соціального страхування.

7. Працювати чесно й сумлінно. Дбайливо ставитися до майна роботодавця.

Зазначені праці та обов’язки, будучи статутними, стосуються всіх працівників – суб’єктів трудового права, але правовий статус працівника має свої особливості залежно від виду трудового договору.

Права й обов’язки роботодавця у трудових відносинах з працівником здійснюються, як правило, керівником організації. Він діє відповідно до законодавства про працю, інших нормативно – правових актів, установчих документів та укладеного з працівником договору.

Гарантії суб’єктивних прав:

1. За змістом і способом здійснення:

а) матеріально – правові;

б) процесуальні.

2. За цільовим призначенням:

а) за реалізацією трудових прав;

б) за охороною трудових прав.

Характерною особливістю юридичних гарантій трудових прав працівника є участь трудових колективів і виробничих профспілкових органів у їх реалізації.

Значення гарантій трудових прав працівників:

1. Попереджують порушення зобов’язаним суб’єктом трудових прав.

2. Визначають межі дії зобов’язаних осіб.

3. Забезпечують можливість оскарження дій, що порушують трудові права.

4. Забезпечують компенсацію матеріальної шкоди, викликаної їх порушенням.

Норми, що регулюють діяльність служби зайнятості, пов’язані з працевлаштуванням працівників, належать до типових гарантій реалізації права на працю. Гарантій функцію охорони трудових прав виконують і норми, які регулюють можливість працівників захистити трудові права, звернувшись в органи, що вирішують трудові спори.

Відповідальність за належне виконання своїх обов’язків. На практиці відповідальність суб’єктів трудового права виконується у позитивній та ретроспективній (негативна) відповідальності.

Позитивна відповідальність – це відповідальність за належне виконання суб’єктом своїх зобов’язань нині і в майбутньому.

Негативна відповідальність - відповідальність за вже вчинене, не сумлінне виконання суб’єктом своїх зобов’язань. Негативна відповідальність полягає в тому, що суб’єкт трудового права – громадянин за порушення своїх обов’язків зобов’язаний нести тягар невигідних для нього наслідків, визначених правовими нормами.

Юридична відповідальності працівника як суб’єкта трудового права за трудове правопорушення може бути дисциплінарною, матеріальною, а для деяких категорій посадових осіб – адміністративною (штраф).