Головатий М. Ф. Навч. посіб. —К.: МАУП, 2001

ПЕРЕДМОВА

1. ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА

1.1. Поняття політичної психології

1.2. Предмет, об'єкт і метод політичної психології

1.3. Особливості та форми виявлення політичної психології

1.4. Політична психологія та інші науки

2. ПСИХОЛОГІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

2.1. Політична свідомість як психологічний феномен

2.2. Психологія політичного мислення

2.3. Психологія масової свідомості та громадської думки

2.4. Психологія влади

2.5. Національна психологія і психологічні детермінанти перехідного суспільства

3. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ, УЧАСТІ ТА ПОВЕДІНКИ

3.1. Психологічні особливості політичної орієнтації суб'єктів політичного процесу

3.2. Політична участь і поведінка: особливості та основні типи

3.3. Політичне лідерство як психологічний феномен

3.4. Психологічні аспекти формування і особливості функціонування політичної еліти

3.5. Психологічні аспекти формування політичної культури

4. ОСНОВНІ ФОРМИ ВИЯВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

4.1. Психологічні особливості політичних технологій

4.2. Психологія політичних конфліктів

4.3. Психологія політичних маніпуляцій, міфів та насилля

Персонали

Список використаної та рекомендованої літератури

ПЕРЕДМОВА

Людство давно звернуло увагу на те, що політичні події, вчинки, від­носини істотно залежать від психологічного стану тих, кого вони сто­суються. Тому й політична психологія як наукова дисципліна зароди­лася саме на стику науки про політику, з одного боку, і психології — переважно соціальної — з іншого.

Формально політична психологія як наукова дисципліна була запо­чаткована в 1968 p., коли в Американській асоціації політичних наук було створено відділення політичної психології. Водночас у Йєльсько-му університеті США було запроваджено спеціальну навчальну програ­му поглибленої підготовки політологів саме у сфері психологічних знань. Однак практично політична психологія як самостійний і специ­фічний напрямок досліджень сформувалася набагато раніше — ще на початку XX ст. у межах дослідження політики і політичних процесів саме для того, щоб визначити, якою мірою вони залежать від психо­логічних станів суб'єктів політичного процесу.

Політику творять і реалізують люди. При цьому у своїй діяльності, поведінці вони керуються певними мотивами, цілями, настроями та емо­ціями. Виходячи з цього політика загалом, як і окремі політичні події та явища, значною мірою залежить від природи, психіки конкретних людей. Коли це так, то дослідження політики, її реальних результатів варто здійснювати саме через дослідження людей, їхнього психоло­гічного стану. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки (реакції) тільки як ре­зультат безпосереднього впливу економічних, політичних та інших фак­торів. Стимули можуть бути одні й ті самі, а поведінка людей різною. Тому всі форми відображення політики у психіці людей опосередко­вані їх діяльністю, умовами життя, особистими цілями [93, 79].

Зовнішнє середовище певним способом впливає на всіх людей, однак кожен реагує на його стимули залежно від власних, особистісних ме­ханізмів, основою яких є саме психологічні особливості, емоційний стан людини.

Свого часу Е. Фромм наголошував на необхідності психологічного аналізу в політиці думок або ідеологій, що приводять людину в політи­ку, з тим щоб виявити психологічні корені, з яких ці думки та ідеології виростають [119, 65].

Неважко помітити, що певним політичним процесам, явищам, по­діям передують відповідні психологічні явища. Зокрема, йдеться про підвищення популярності ідей і лідерів, які ці ідеї поширюють і пропа­гують. Можна згадати повну зміну відповідних ідеалів, цінностей, норм моралі — тобто всього, що стосується психології багатьох людей. Яск­равими прикладами таких змін була передреволюційна ситуація в цар­ській Росії напередодні жовтня 1917 р. або психологічна ситуація в колиш­ньому СРСР на час його фактичного розпаду, коли інтенсивно почали створюватися самостійні держави на територіях колишніх республік. Такі метаморфози психолого-політичного характеру наприкінці 90-х років XX ст. спостерігались і в більшості колишніх соціалістичних країн Захід­ної та Центральної Європи.

Якщо психологічні стани та явища у відповідний спосіб зумовлюють певні політичні події і процеси, то цілком логічно, що й політичні про­цеси сприяють зміні психологічного стану їх учасників. Можливо, найпоказовішим і найяскравішим прикладом тісних зв'язків психології і політики, їх взаємовпливу є ситуація, яка свого часу виникла у процесі об'єднання Західної і Східної Німеччини. Як відомо, ці дві частини Німеччини різнилися не тільки рівнем і якістю життя їх громадян. На­багато складнішими виявилися і дотепер даються взнаки процеси, зу­мовлені психологічною несумісністю громадян, в яких світогляд сфор­мувався на основі фактично діаметрально протилежних ідеологій. Це саме спостерігається і у вітчизняній історії, коли становлення україн­ської державності і сьогодні значною мірою ускладнюється саме через особливості психологічного складу, різну ментальність громадян, ска­жімо, Західної і Східної України. З огляду на це автор, готуючи пропо­нований навчальний посібник, особливу увагу акцентував саме на те, яку роль відіграють у політиці, а отже, і в усій історії людства кон­кретні психологічні феномени: відчуття, надія, розчарованість, очіку­вання, свобода волі громадян або її відсутність та ін.

Побіжно слід зауважити, що в політичній психології є хибним шлях визначення певної узагальненої психологічної характеристики, скажі­мо, електорату напередодні або під час виборчих кампаній, референ­думів тощо.

За всієї позірної єдності, у тому числі й духовної, психологічної, люди (громадяни) абсолютно різняться конкретними цінностями, по­требами, запитами й соціально-політичними орієнтаціями. Тому по­літична психологія, на нашу думку, має вивчати психологічні компо­ненти конкретної політичної поведінки саме окремих соціальних,

етнічних груп громадян, уникаючи виняткових, узагальнюючих оці­нок їхньої поведінки і психологічного стану.

Загальновідомо, що в демократичних суспільствах або тих, що перей­шли від тоталітаризму до розбудови демократичного суспільства, абсо­лютно неможливе загальне схвалення дій політиків, громадських діячів. Іншими словами, демократизація суспільних відносин на перший план висуває потребу в особистісному розвитку громадян, а отже, урахуван­ня їх індивідуального психологічного стану та особливостей. Забігаю­чи дещо наперед, зазначимо, що успіху в політичній боротьбі, діяльності досягають насамперед ті політики і політичні сили — суб'єкти політич­ного процесу, які враховують ці стани та особливості.

Як уже згадувалося, політична психологія — наука нова, а отже, по­требує наукових розробок. Саме тому справді важко встановити реаль­ну роль людських почуттів, устремлінь, бажань в історичному процесі. Мало того, у політології дотепер домінують концепції, які ставлять роз­виток суспільства, окремих країн у залежність від певних наукових, тех­нологічних досягнень людей, пояснюють політичні процеси боротьбою окремих класів, соціальних груп не завдяки їх психології, а виключно завдяки соціальним інтересам. Разом з тим дедалі частіше доводиться стикатися з намаганнями пояснити політичні явища та процеси, особ­ливо ті, що радикально вплинули на соціально-політичне життя, вико­ристанням психологічних і соціологічних методів. Саме завдяки цьому окремі відомі політологи світу визнали, що в політології загалом відбу­лася своєрідна поведінська революція. Інакше кажучи, у дослідженні політики, окремих політичних явищ дедалі більшого значення набуває вивчення психологічних механізмів, які реально спонукають людей до політичної діяльності. Такі відомі політологи, як Р. Даль, К. Дойч, стверджують, що сучасна політична наука має істотно збагатитися знан­нями безпосередньо про поведінку окремої людини, індивіда, що сприя­тиме об'єктивнішому оцінюванню політичних дій соціальних груп, класів, спільнот.

Втім, розглядаючи політичну психологію як науку загалом, а також її окремі складові, слід пам'ятати, що політика є хоч і багатоплановим, але все-таки одним із видів людської діяльності, яка істотно відрізняєть­ся від діяльності у сфері економіки, культури, тобто має властиві тільки їй особливості.

Розвиток політичної психології як науки має непересічне значення й об'єктивно зумовлений саме у посттоталітарних країнах, однією з яких є

Україна. На підтвердження цього наведемо кілька прикладів. Розпад СРСР поряд з іншими складними процесами спровокував і уможливив такі політико-психологічні, соціальні, духовні процеси, які раніше були не лише невідомі, а й неможливі. Це вибух екстремізму, тероризму, наступ ісламського фундаменталізму тощо. Нині всебічне дослідження джерел зародження, появи та наслідків прояву таких явищ набуває за­гальносвітового значення. Ще один приклад: відомо, що комуністична ідеологія (у практичній її площині) у формуванні світогляду мільйонів громадян активно використовувала так званий феномен групового мислення і вже потім — дії. Особливо ефективно спрацьовував цей феномен на вищих рівнях влади, породжуючи колективну безвідпові­дальність. Вивчення цього феномена сьогодні має сприяти переходу до принципово нової системи формування громадської думки. Необхідно вивчати й узагальнювати механізми формування свідомості, у тому числі й політичної, насамперед на рівні особистості. Тільки завдяки цьому можна сформувати індивідуальну відповідальність як окремого громадянина, так і великого політика або групи політичних діячів за ста­новище, що склалося в суспільстві.

Політику творять конкретні люди. Як особистостям їм властиві спе­цифічні конкретні риси. А тому необхідно враховувати, що дії і вчинки людей безпосередньо пов'язані з їх психологічними особливостями.

Пропонований навчальний посібник автор не вважає істиною в ос­танній інстанції. Однак нині навчальної літератури з політичної психології в Україні практично немає. Не виключено, що окремі твердження, сен­тенції, наведені в цьому посібнику, можуть здаватися недостатньо об­грунтованими або спірними. Тому рекомендуємо звернутися до спис­ку літератури, який наводиться наприкінці посібника, що дасть змогу розширити і поглибити знання читача з політичної психології — моло­дої, але досить цікавої і перспективної науки.

	- нема голосів (214 відвідувань)
Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Назад

1.1. Поняття політичної психології

Перед тим як розглянути феномен політичної психології, слід з'ясу­вати насамперед суть психології і політики.

Психологія як наука виникла у стародавні часи. У найзагальнішому значенні психологія (від старогрецьк. psyche — душа, психіка і logos — слово, вчення) — це вчення про душу.

І хоча перші згадки про психологію знаходимо вже у працях великого Аристотеля (трактат " Про душу"), власне термін " психологія" у науці з'я­вився значно пізніше. Одним із перших у своїх працях цей термін вико­ристав відомий чеський психолог Й. Прохазка наприкінці XVI ст., а від філософії як самостійна галузь психологія відокремилася лише у XVIII ст.

Серед усіх визначень поняття психології, що неістотно різняться, наведемо найбільш містке: психологія — це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища у житті людини.

Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяль­ності людини, як її психіка, то серед наук про людину психологія є най-багатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що психічні явища, які властиві людині, залежать передусім від біологічних, а потім і від со­ціальних умов та обставин.

Якщо виходити з того, що психологія включає в себе соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджу­вати, що політична психологія охоплює такі аспекти:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням ін­
тересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності.
Ідеться про соціальний аспект політичної психології;

• індивідуально-психічні властивості— пам'ять, волю, розумові
здібності;

• біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетичними
властивостями індивіда. Вони проявляються в темпераменті людини,

її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках.

Проаналізуємо політику як суспільне явище. Досить часто політи­ку помилково розглядають як щось виключно пов'язане з політичними структурами — державою, її політичною системою — і залежне від них. Проте діапазон її дії, взаємодії з численними соціальними політичними суб'єктами надто широкий, складний і потребує окремого докладного розгляду.

Існують два основні підходи до визначення політики як суспільного явища — це сфера людської діяльності загалом і спрямування або спо­сіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, а другий — публіцистичним.

Політика має певні особливості, структуру, класифікацію та функції.

Особливості політики: універсальність, здатність проникати в усі сфери суспільного життя і стосуватися їх; тісний зв'язок з неполітич-ними суспільними явищами і процесами.

Структура політики охоплює певні політичні інтереси її суб'єктів, політичні відносини, політичні організації, політичну свідомість суб'єк­тів політики та їхню політичну діяльність. Структурні складові політики тісно переплітаються, взаємодіють і впливають одна на одну.

Політику класифікують так:

• за сферами суспільного життя — економічна, національна, вій­
ськова, екологічна, науково-технічна, соціальна, культурна;

• за об'єктом впливу — внутрішня і зовнішня;

• за суб'єктами політики, політичного процесу — державна,
політика політичних партій, громадських об'єднань, рухів, груп;

• за пріоритетом діяльності (тобто метою) — політика нейтралі­
тету, національного примирення, " великого стрибка", " відкритих две­
рей", компромісів та ін.

Основні функції політики:

• забезпечення та стимулювання інноваційного, поступального роз­
витку суспільства;

• управління суспільними процесами;

• урівноваження, узгодження та взаємодія суб'єктів політичного
процесу, усунення суперечностей між суб'єктами політичного процесу;

• вираження інтересів і потреб усіх соціальних груп та верств насе­
лення;

• стабілізація соціального стану особистості, її соціалізація, самороз­
виток та самореалізація.

Окремо варто розглянути особливості політичного життя, його зв'я­зок з життям економічним, специфіку політичних процесів та політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

Вирізняють чотири основних рівні політики, які характеризуються певними особливостями, закономірностями і конкретними суб'єктами.

1. Геополітичний. Охоплює відносини, діяльність окремих держав,
міжнародних організацій, що створюються здебільшого для координа­
ції політики на міжконтинентальному, міждержавному рівні. Безпосе­
редні суб'єкти: політики — керівники держав, окремих гілок влади, по­
літики — лідери провідних політичних партій, громадських об'єднань,
представники економічної, творчої, духовної еліти та ін.

2. Державний. Основою такої політики є організація публічної вла­
ди, діяльність державних структур різних рівнів (центральний, регіональ­
ний), організація місцевого самоврядування.

3. Структурний. Мається на увазі політика таких суб'єктів політич­
ного процесу, як партії, об'єднання, рухи, окремі авторитетні соціальні
формування.

4. Особистісний. На цьому рівні здійснюється політика, пов'язана
з діяльністю окремих індивідів, громадян, політичних діячів, лідерів
нижчого рівня (передусім регіонального).

Найбільша кількість учасників політичних процесів припадає на третій і четвертий рівні.

Надзвичайно важливі в політиці символи. Вони відтворюють, фік­сують характер, особливості нації, народу, держави, є ідейними або ідейно-образними структурами.

Символи мають велике значення у житті людей. Саме за допомогою символів люди спілкуються, взаємодіють [94, 135-136].

До основних політичних символів належать конституції, прапори, емблеми, свята, окремі знаки.

Розглянемо політичну психологію як науку. Як явище політична пси­хологія з'явилася з виникненням політичного життя. Фактично політич­на психологія виокремилася в науку з політології лише у 60-ті роки XXст. Однією з причин цього було те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу.

Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон.

Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних про­цесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології.

Більш-менш єдиного, усталеного визначення поняття " політична психологія" не існує. Наведемо кілька найбільш вдалих з погляду автора.

Найчастіше політична психологія трактується як наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політи­ки [82, 290]. При цьому її об'єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук.

Найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія — це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.

Багато фахівців політичну психологію визначають як систему проявів суспільної психології (тобто свідомості), які виражають став­лення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку в політичному житті суспільства [103, 94].

На думку фахівців з проблем засобів масової інформації, зв'язків з громадськістю, політична психологія становить інтерес тим, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи ті чи ті рішення, тобто політичну психологію розглядають під певним практич­ним кутом зору, що також важливо і об'єктивно зумовлене.

Оскільки, як зазначалося, предметом політичної психології є психо­логічні компоненти політичної поведінки людей, досить вдалим видаєть­ся її дефініція відомого вченого Г. Щокіна, який вважає, що політич­на психологія — це галузь психології, яка вивчає психологічні ком­поненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політич­ної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реа­лізуються в їхніх конкретних політичних діях [75, 27].

Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення) [12].

Відома і так звана двовимірна модель політичної психології, при­хильниками якої є, зокрема, група психологів на чолі з Т. Адорно. Ця модель зумовлена історико-традиційним існуванням чітко визначених

дуалістичних партійно-політичних систем республіканців і демократів (США), лібералів і консерваторів, правих і лівих. Звичайно, у " чистому" вигляді такої моделі практично не існує, але в політичному житті їй на­лежить важливе значення.

У тоталітарному суспільстві психологія беззастережно захищала принципи класовості. Навіть визнаючи індивідуальність окремо взятої людини, психологи в колишньому СРСР стверджували, що " в інди­відуальній своєрідності будь-якої людини тією чи іншою мірою прояв­ляється загальнокласове, оскільки багатогранність особистих доль має межі, які визначають належність до певного класу" [107, 120]. Саме на такому твердженні і грунтувався загальний висновок, що " у спільності психологічних рис, типових для членів класу, і виявляється реальність класової психології" [107, 121]. Далі виводились особливості співвідно­шення психології та ідеології класів, їх спільне та особливе, обґрунто­вувалися історичний характер і динаміка класової психології.

Беззастережно обстоюючи класовий характер психології, В. Ленін стверджував, що є психологія буржуа і пролетаря, закликав " уміти зро­зуміти особливості, своєрідність рис психології кожного прошарку, професії тощо... маси" [52, 192], доводив, що пролетаріату в умовах ка­піталізму властивий " справжній потяг до соціалізму" [51, 386].

Виокремлюють такі основні функції політичної психології:

• пізнавальну — дає змогу людині чітко орієнтуватися в політич­
ному житті і вибирати способи своїх дій;

• адаптаційну — сприяє пристосуванню суб'єкта політики до нав­
колишнього середовища;

• мотиваційну — дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.

Обмеженість наведеного пояснення суті політичної психології оче­видна. Слід виходити з того, що її основою є власне психологія як на­ука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв'язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. З огляду на викладене окрес­лимо предмет, об'єкт і метод політичної психології.

- нема голосів (1268 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

Назад

1.2. Предмет, об'єкт і метод політичної психології

Предметом політичної психології є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою.

Таке загальне визначення предмета політичної психології можна дещо поглибити, деталізувати. На думку західних авторів, предметом політичної психології є психологічні компоненти політичної поведінки людини, дослідження і аналіз яких дає змогу застосувати психологічні знання до пояснення власне політики. Це визначення, однак, не вклю­чає психологічних компонентів політичної поведінки окремих соціаль­них та етнічних груп.

Важливо врахувати й те, що в психологічній науці багато складових, які є предметом політичної психології, вирішуються в межах соціальної, педагогічної і вікової психології, соціології, економічної науки, філо­софії, історії. Це, зокрема, політичне виховання, суспільна свідомість, політична активність, політична культура та ін.

Оскільки основними напрямками політичної психології є біхевіо-ристичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний, то в кожному з них дещо по-різному трактується і об'єкт політичної психології.

Психологи-біхевіористи, наприклад, предметом політичної психо­логії вважають певні особливості політичної поведінки конкретної лю­дини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Вони стверджують, що, вивчаючи поведінку, її можна не лише зрозуміти, пояснити, а й відповідно змоделювати, сконструювати. Тому і самі полі­тики, на думку біхевіористів, є об'єктом маніпулювання. Такий погляд не можна заперечувати.

Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого і неоднозначного явища; їх мета — на основі розвитку політичної психології гуманізувати політичні відноси­ни. Не можна відкидати й такий погляд.

Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розгля­дають крізь призму насамперед підсвідомого. Використовуючи своє­рідний психобіографічний метод, вони прагнуть насамперед зрозумі­ти мотиви конкретних політичних вчинків.

У колишньому СРСР до 60-х років XX ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї

вважались абсолютно неприпустимими. Інакше кажучи, політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології.

Наприкінці 90-х років в умовах розпаду СРСР, кризи комуністичної ідеології, відмови від комуністично-соціалістичних ідеалів, формування політичного плюралізму інтерес до політичної психології набагато під­вищився, оскільки до того часу не було потреби теоретично обґрунто­вувати складні політичні явища, яких не існувало.

Останніми роками інтерес до політичної психології за кордоном, зокрема в посткомуністичних країнах близького і далекого зарубіжжя, посилився завдяки таким складним політико-психологічним явищам, як внутрішня і зовнішня політика, тероризм, етноконфлікти, дискри­мінація окремих соціальних груп, наявність конфліктного потенціалу, формування субкультури протесту і недовіри громадян до владних структур.

Основними об'єктами політико-психологічних досліджень є по­літична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки, мотиви, що впливають на політичну поведінку, політична соціаліза­ція, індивідуальна, групова та масова політична свідомість.

У політичній психології використовують такі методи досліджень: спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання по­літичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертна оцінка, створен­ня психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів та ін. Більшість перелічених методів дослідження політична психологія запо­зичила із соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямків пси­хології.

Розглянемо особливості найпоширеніших методів досліджень.

Спостереження — один з основних емпіричних методів психоло­гічних досліджень. У політичній психології — це спеціальне, система­тичне і цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, дія­ми, процесами з метою з'ясування їх сенсу, змісту, мети і спрямова­ності.

Соціологічні опитування — це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуаль­ної і суспільної свідомості, об'єктивні факти і процеси. Цей метод ши­роко використовують також у соціологічних, психологічних, економіч­них, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Оскільки в політичних процесах часто задіяно багато особистостей, то завдяки цьому методу вдається визначати психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозувати поведінку значної кількості людей, окремих

соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (па­нельні), за допомогою яких можна простежити динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки засто­совують так звані зондажні опитування (опитування-блискавки, опиту-вання-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія запозичила в соціології.

Тестування — метод психологічної діагностики за допомогою за­здалегідь заготовлених стандартизованих запитань та завдань (тестів). У політичній психології завдяки тестуванню можна виявити відмінності у політичних поглядах окремих політиків, між різними явищами, визна­чити рівень політичної культури, грамотності людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій — дослідження політико-пси-хологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розу­міють систему об'єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні власти­вості системи-оригіналу. У такий спосіб можна змоделювати прогнозо­ваний мітинг, дискусію, партійні збори, виборчу кампанію тощо.

Психосемантичний аналіз. Грунтується на психосемантиці — галузі психології, що вивчає генезис, будову і функціонування індиві­дуальної системи значень в індивідуальній свідомості (образи, симво­ли, символічні дії).

Як правило, що складніші політична дія, процес, явище, то більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психо­логія.

- нема голосів (1131 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

Назад

1.3. Особливості та форми виявлення політичної психології

Можна виокремити щонайменше шість основних особливостей політичної психології як науково-прикладної дисципліни.

1. Формування політичної психології у процесі безпосередньої сус­пільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взає­модії між собою, з різними суб'єктами, інститутами влади. Тому і вив­чати, аналізувати політичну психологію можна саме з урахуванням цих обставин.

2. Віддзеркалення політичних подій і процесів, яке має фактично
поверховий характер. Політичну психологію не можна сприймати спро­
щено, однозначно, без відповідного осмислення.

3. Домінуюча роль чуттєвих, емоційних елементів свідомості, а не
раціональних. Тому політичні процеси важко спрогнозувати, передба­
чити їх соціальне значення.

4. Швидка і чутлива реакція людини на зміну політичних умов, полі­
тичної ситуації. Така політична мобільність властива переважній біль­
шості суб'єктів політики.

5. Неоднозначний вплив різних ідеологій на людей, а точніше на
формування, існування політичної психології у процесі зіткнення, бо­
ротьби ідеологій. Без такого зіткнення політичний процес взагалі немож­
ливо уявити.

6. Відображення не перспективних, майбутніх, а насамперед сього­
денних, поточних інтересів і потреб людей. Тому політичні процеси,
події завжди детерміновані в часі.

Форми виявлення політичної психології [85, 139]:

• політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля;

• політичні відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи;

• звички, навички, традиції, вдача;

• навіювання, переконання, наслідування, чутки.
Розглянемо коротко деякі з них.

Політичні цінності

Цінності взагалі — це своєрідний об'єкт, що задовольняє потребу суб'єкта — індивіда, групи, верстви населення, етносу. Інакше кажу­чи, цінність є водночас і властивістю, і об'єктом, що має цю властивість.

Цінності мають матеріальну та ідеальну природу.

Техногенно-природне та соціальне середовища мають певні системи цінностей, які до того ж класифікуються за субстанцією на матеріальні й духовні; за суб'єктами потреб — на цінності людини, організації, об'єд­нання, суспільства; за соціальними інституціями — економічні, полі­тичні, культурні, педагогічні, сімейно-родинні, релігійні та ін.

Зрештою, розрізняють цінності-блага і цінності-регламенти. До пер­ших належать такі потреби людини, як матеріальні ресурси, духовні про­дукти " споживання" та послуги, до других — потреби, що охоплюють мо­ральні, правові та естетичні норми й ідеали, звичаї, традиції.

Цінності поділяють на такі, що санкціонуються і культивуються офіційно за допомогою широкої мережі спеціальної системи засобів, які є у державі; і такі, що існують на рівні побутової свідомості неза­лежно від тих, що культивуються офіційно. Найчастіше між такими цінностями існує значна неузгодженість, а то й глибокі суперечності.

Варто окремо спинитися на системі цінностей.

Система цінностей або окремі цінності поширюються і пропагують­ся за рахунок символів, символіки. Ідеться про державну символіку, символи партій, організацій, об'єднань, соціальних груп, національно­стей, національних меншин тощо.

Символи поєднують раціональну суть і раціонально трактоване зна­чення тієї чи іншої соціальної цінності з відповідним емоційним рівнем і гостротою її сприйняття і переживання.

Політичні цінності — це найвищі принципи, що забезпечують зла­году в суспільстві чи в окремих соціальних групах щодо основних цілей і проблем; віра у бажаний і кращий (або найкращий) тип по­літичної системи, у політичні мету і засоби досягнення такої мети та уявлення про них.

На основі політичних цінностей суб'єкти політичного процесу ви­бирають відповідний спосіб поведінки.

У складному політичному житті орієнтирами є саме політичні цін­ності. Врешті-решт завдяки їм люди пізнають світ політики.

У національному суспільстві, як слушно зазначає відомий політо­лог А. Беднар, найвищою цінністю, що об'єднує його членів, є збере­ження цілісності та незалежності держави. Досягнення цієї мети складне, оскільки потребує узгодження, або консенсусу, ідей і думок ба­гатьох суб'єктів суспільно-політичного процесу.

Консенсус між державами вкрай необхідний, коли йдеться про за­безпечення миру і злагоди на світовому рівні. Тут постає проблема гру­пового прийняття рішення, з чим людство стикається постійно.

Політичні потреби

Потреба — це те, що детермінує відповідну активність, спонукає людину або групу людей до певної діяльності.

Передбаченням у свідомості результату задоволення потреби є мета.

Потреби поділяються на біогенні, психогенні та соціогенні. Соціо-генні мають чи не найскладніший механізм утворення і задоволення, оскільки залежать від знань суб'єкта потреби в певній галузі, рівня ос­віти, виховання, свідомості тощо.

Вирізняють потреби економічні, матеріальні, політичні, естетичні, етичні, психологічні, соціальні та суспільні. Політичні потреби пов'я­зані з необхідністю реалізації в державній або суспільній діяльності, а також у діяльності окремих соціальних груп, класів, націй, держав відповідних політичних інтересів.

Політичні інтереси

Будь-який колективний інтерес охоплює індивідуальні та групові інте­реси. Колективний політичний інтерес лише умовно можна вважати таким, оскільки він ніколи не є штучним поєднанням політичних інте­ресів окремих учасників політичного життя. Інша річ — спробувати відшукати в політичному інтересі багатьох людей те спільне, єдине, що об'єднує їх на певний, іноді короткий час.

Політичні інтереси — це основні спонукальні мотиви політичної діяльності, а також те, за рахунок чого суб'єкти політичного процесу — особистості, соціальні групи, класи, партії, рухи, об'єднання — виявля­ють своє ставлення до матеріального, соціального та духовного життя. Таке ставлення є неоднозначним, а тому політичні інтереси класифіку­ють так: індивідуальні, групові, класові, національні, суспільні; державні, партійні, окремих громадських організацій і об'єднань; такі, що виника­ють стихійно або на основі певних розроблених програм; прогресивні, реакційні, консервативні.

Залежно від особливостей певної країни найважливішими полі­тичними інтересами можуть стати інтереси класів, націй, національних меншин, окремих соціальних, релігійних, етнічних, демографічних груп (наприклад, молоді) та ін.

Політичні думки

У вузькому розумінні політичні думки — це один із напрямків сус­пільствознавства, а в широкому — конкретний продукт політичного мислення.

Політичні думки як феномен є предметом вивчення багатьох наук.

Політична думка формує уявлення людей про суспільство, відноси­ни з іншими людьми, індивіда та колективу, групи, держави, суспіль­ства, а відтак вона є невіддільною складовою світогляду людини.

Якщо звернутися до історії, генези політичних думок, то можна ви­окремити певні системи політичних поглядів, а саме: матеріалістичні й ідеологічні, світські й теологічні, революційні, консервативні, лібе­ральні та реакційні.

Політичні міфи

У політиці, політичній діяльності дуже поширені міфи, міфотворчість.

Спочатку розглянемо поняття міфу, міфологеми.

Політичний міф — це реально існуюче хибне уявлення про по­літичні відносини та дії, свідомо чи несвідомо доповнені різними абст­рактними вигадками, висновками, фантазіями або й легендами.

Кожна країна, нація, народ мають власні, сформовані у певній си­туації національні міфи.

Оскільки політичні міфи грунтуються на перекрученому, містифі­кованому образі певної політичної, економічної чи іншої ситуації, вони досить швидко поширюються. Часто міфи підносять до рівня офіційної політики, усіляко підтримують, використовують як дієві засоби мані­пулювання свідомістю людей.

Міфи широко використовують у політиці, оскільки за ними досить легко можна приховати справжню мету. Часто це вдається завдяки тому, що тим, кому адресовані міфи, як правило, бракує достовірної, об'єк­тивної інформації про явища, які неправильно інтерпретуються, до того ж багатьом людям властива досить низька політична культура. Так, ус­пішно поширюються міфи, пов'язані з " образом ворога", " справжньою демократією", " жидомасонами" та ін. Такі міфи у формі відповідної інформації простіше сприйняти на віру, ніж спробувати розібратися в них по суті.

Міфи-обіцянки багато політиків широко використовують у своїй практичній діяльності з урахуванням того, що люди " проковтнуть" їх як незаперечну інформацію.

Політичні міфи здебільшого персоніфіковані, пов'язані з конкрет­ними людьми (особистостями). Тому їх як засіб маніпулювання людь­ми (а то й усім суспільством) використовують певний час і саме стільки, скільки вони у змозі впливати на свідомість тих, заради кого їх ство­рюють.

Окремі міфи живуть досить довго. Це, наприклад, міфи про любов підлеглих до свого вождя, короля, царя, лідера партії. Або міфи про віру всього народу країни у певну ідею, ідеологію. Такі міфи ще недавно ус­пішно створювалися й поширювалися в країнах так званого соціалістич­ного табору, в колишньому СРСР. Вони активно підтримувалися ідео­логічною пропагандою за допомогою вигадок-маніфестів на кшталт " Морального кодексу будівника комунізму" чи " Закону про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом". А що вже говорити про численні міфи сто-

совно " батьків народу", " ідеалів нації", " великих керманичів" тощо. У цьому разі творцями ілюзорних міфів були саме ті, кого насправді мало цікавила конкретна людина, нація, народ, " вождями" якого вони хотіли себе бачити і відчувати.

Політичні традиції

Політичні традиції — це звичаї і правила поведінки у політично­му житті, що склалися історично і передаються від покоління до по­коління. Інакше кажучи, це поважання і додержання певного політич­ного порядку, форм політичної дії, певна політична практика. Така прак­тика є конкретно-історичною, притаманна певному народові, нації і невіддільна від них, їх способу і особливостей життя.

По суті, політичні традиції є найважливішими факторами формуван­ня політичної культури людини (особистості), соціальної групи, класу, політичної партії чи об'єднання, нації, народу.

Політичні традиції існують у формі звичаїв, певних принципів і норм поведінки, ритуалів та обрядів.

Політичні традиції бувають прогресивні, регресивні, консерва­тивні, ліберальні. Вони передаються різними способами: усно, пись­мово, зорово та інституціонально.

- нема голосів (1131 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

Назад

1.4. Політична психологія та інші науки

Політична психологія має певні зв'язки з іншими науками, що по-різному впливають на неї, детермінують, зумовлюють її стан, подаль­ший розвиток і перспективи.

Щоб знайти спільне та виокремити особливе у психології та інших науках, слід постійно вдосконалювати наукові завдання і конкретний предмет дослідження тієї чи іншої науки.

Очевидно, що політична психологія має багато спільного насампе­ред з психологією і певною мірою похідного від неї. Це пояснюється тим, що предметом дослідження психологічної науки є конкретні фак­ти психологічної діяльності, психологічні властивості особистості (ха­рактер, темперамент, вольові якості тощо), тобто психологія вивчає фак­ти, закономірності, механізми психіки — внутрішнього світу людини.

Політичну психологію можна розглядати у контексті трьох основних груп психічних явищ: психічних процесів; психічних станів; психічних властивостей.

Оскільки наукою про закономірності становлення соціально-психо­логічної реальності, про її структуру, механізм розвитку та функціону­вання є соціальна психологія, то саме вона найтісніше пов'язана з по­літичною психологією [25, 9]. Ці науки багато в чому поєднують пред­мет і завдання, але найважливіше те, що обидві вони торкаються у той чи інший спосіб проблем спілкування, психології особистості, малої групи, прийняття рішень тощо.

Ефективність політики залежить безпосередньо від характеру вико­ристання філософського знання. Отже, політична психологія не може розвиватися як наукова дисципліна без урахування особливостей роз­витку такої філософської науки, як філософія політики, тим більше що предметом цієї науки є не що інше, як політична влада в усіх її формах [25, 6]. Оскільки остання має на меті розкрити загальні закономірності політики, визначити внутрішню логіку її розвитку, зв'язки з іншими сферами суспільного життя (економічного, духовного, соціального), то можна вважати, що філософія політики вивчає загальне, тоді як по­літична психологія — особливе, а саме — психологічні особливості політичних явищ, процесів тощо.

Політична психологія функціонує і як певна складова соціальної філософії, оскільки містить дослідження суспільства, соціальних спіль­нот і верств, соціальних дій і соціальних взаємозв'язків у суспільстві [106, 5].

Проблематика політичної психології тісно пов'язана з питаннями, які досліджує соціологія — наука про суспільство. Із соціологією по­літичну психологію єднає вивчення закономірностей, які спостеріга­ються у суспільних явищах, а також поведінки окремих суб'єктів со­ціально-політичних процесів.

Ще тісніший зв'язок політичної психології з політичною соціоло­гією, оскільки її предметом є закони взаємодії всіх структур і сфер жит­тєдіяльності суспільства з політичними, соціально-політичними потре­бами, інтересами, діяльністю особистостей, соціальних груп, етносів (народів), їх організацій, рухів, інститутів [80, 9].

З іншими науками політичну психологію зближує певна схожість, подібність понятійних апаратів. Так, понятійний апарат політичної пси­хології досить близький до понятійного апарата психології, філософії, політології, соціальної психології та інших наукових дисциплін. Однак він має й суто специфічні поняття, особливість яких зумовлена інтелектуаль­но-почуттєвими якостями. Саме почуттєве сприйняття людиною полі­тичної ситуації призводить до того, що в історії політики і політичної діяльності існує так багато логічно незрозумілих політичних дій [24, 91].

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Зміст поняття " політична психологія", його генеза.

2. Предмет і метод політичної психології.

3. Основні напрямки політичної психології.

4. Предмет і метод дослідження політичної психології.

5. Основні особливості політичної психології.

6. Політичні цінності, політичні потреби, політичні інтереси, політичні дум­
ки, політичні міфи, політичні традиції.

7. Взаємозв'язок політичної психології з іншими науками, насамперед сус­
пільними.

- нема голосів (641 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

Назад

2.1. Політична свідомість як психологічний феномен

Розглядати суть політичної свідомості можна лише за умови окрес­лення питання взаємозв'язку психіки і свідомості.

Найвищим рівнем розвитку психіки людини є свідомість як резуль­тат спільного способу буття людей, їх довготривалої трудової діяльності.

Свідомість має такі характерні особливості і компоненти:

• знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Тобто
рівень свідомості залежить безпосередньо від рівня знань і соціально­
го досвіду людини. З інтенсивним розвитком людини потреба в знаннях
стає дедалі гострішою;

• виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта
пізнання. Пізнаючи себе, людина критичніше зіставляє себе з іншими
людьми. Процес самопізнання сприяє більш дієвій самореалізації осо­
бистості;

• цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки,
передбачення її результатів. Йдеться про бік свідомості, пов'язаний із
самоконтролем, коригуванням людиною своїх дій, їх удосконаленням;

• ставлення людини до об'єктивної дійсності, до інших людей, до са­
мої себе. Це пов'язано з самооцінюванням, самокритикою, причому
особливу роль тут відіграє саме емоційно-вольова сфера людини.

Свідомість людини не лише характеризується активністю, а й тісно пов'язана з нею. У процесі постійного відображення дійсності інфор­мація, що надходить до мозку, не механічно віддзеркалюється, а оброб­ляється ним свідомо — відповідно до мети, завдання та соціального досвіду людини.

Стан, рівень розвитку, виявлення свідомості у кожної людини різні і залежать від багатьох компонентів — знань, наукового світогляду, ідей­них і моральних засад та переконань, ставлення до себе та до інших лю­дей тощо.

Специфічною людською формою духовно-практичного відображен­ня та фіксування відповідних об'єктивних процесів дійсності, світу людського буття на рівні явища є буденна свідомість. У житті основ­ним принципом функціонування буденної свідомості є так званий здо­ровий глузд. Буденна свідомість виконує роль необхідного компонента суспільно-історичної практики людей і відповідних їй форм суспільної та індивідуальної свідомості.

По суті, буденна свідомість, як і свідомість загалом, має суспільно-індивідуальну природу. Як форма духовно-практичного освоєння світу вона є суб'єктивним образом об'єктивно існуючого світу. Водночас, оскільки такий образ належить конкретному суб'єкту, він також відо­бражає своєрідність, унікальність його життєвого досвіду і досвіду кон­кретних соціальних груп суспільства.

Психічне життя, свідомість і діяльність людини завжди тісно взає­мопов'язані, зазнають взаємовпливу.

Розглянемо феномен політичної свідомості.

Згідно з визначенням, наведеним у політологічному словнику, по­літична свідомість — це опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, роз­виток і задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів; су­купність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності [82, 267].

До основних сфер політичної свідомості належать такі:

• політична наука — політичні теорії, концепції, гіпотези;

• політична ідеологія — політичні цінності, ідеали, доктрини, гас­
ла, програми;

• політична психологія — політичні відчуття, думки, настрої,
воля, спрямованість тощо.

Політична свідомість є віддзеркаленням реалій буття, тобто вона тісно пов'язана з розвитком продуктивних сил, з особливостями по­літичної системи суспільства та суспільно-політичними відносинами, що існують у цій системі, станом освіти, культури.

Як одна з найважливіших характеристик політичного життя суспіль­ства політична свідомість має певні особливості, умови виникнення та шляхи формування. Передумовою формування такої свідомості є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні та групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою. Політична свідомість притаманна конкретній людині вже тоді, коли вона

усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з ними і реальну потребу, а то й необхідність впливати на владу.

Для формування політичної свідомості вкрай необхідні аналітично-критичне ставлення до навколишнього середовища, дійсності та осмис­лення їх, наявність у людини конкретних норм, цінностей, ідеалів, чітке усвідомлення власної мети та мети політичної сили, структури (групи, партії, об'єднання, організації тощо), до якої людина неформально на­лежить.

За змістом політична свідомість включає в себе певні політичні ідеї, погляди, теорії, інтереси, настрої, почуття, а за специфікою про­яву вона активно впливає на інші форми суспільної свідомості, має ча­сто досить високий ступінь відображення соціально-класових інтересів.

Розрізняють політичну свідомість масову, групову, індивідуальну, буденну і науково-теоретичну.

Перші три форми свідомості пов'язані з її суб'єктами, а дві останні визначаються глибиною відображення дійсності. Буденна свідомість формується на основі повсякденного життя людей, досвіду їх діяльності. Для неї характерні нестійкість, суперечливість, фрагментарність, відпо­відна емоційність, несистематизованість. Науково-теоретична політич­на свідомість відрізняється від буденної тим, що грунтується на ціле­спрямованому дослідженні, постійному аналізі політичного процесу. А тому вона більш систематизована, цілісна, здатна до прогнозування розвитку та змін.

Виокремлюють також основні типи політичної свідомості: дер­жавну та недержавну.

Державний, або етатистський, тип політичної свідомості грунтуєть­ся на позиції, що найвищими, найважливішими є інтереси держави (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс).

Недержавний, або анархістський, тип політичної свідомості, навпа­ки, виникає там, де політичну владу вважають злом, а державу — екс­плуататором, ворогом свободи.

Основні функції політичної свідомості:

• пізнавальна — система знань про політичну дійсність загалом;

• оцінювальна — забезпечення і сприяння орієнтації у політично­
му житті на основі оцінювання політичних подій;

• регулятивна — орієнтування стосовно участі у політичному житті;

• інтегруюча — сприяння об'єднанню окремих соціальних груп,
суб'єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, уста­
новок;

• прогностична — передбачення особливостей розвитку політично­
го процесу, подій;

• нормативна — створення загальноприйнятого образу майбут­
нього.

Між наукою та ідеологією існують суттєві відмінності. Якщо основ­ною метою науки є пошук абсолютної істини, то для ідеології основ­ним є захист та обгрунтування інтересів певних соціальних сил. Звичай­но, для останнього політики і політичні сили використовують результати наукової діяльності.

Наука більш єдина, цілісна, ідеологія — більш урізноманітнена, ди­ференційована, оскільки політичні інтереси різних учасників політич­ного життя надто різняться. Існує широке розмаїття теорій, ідей, ідеалів, інтересів, цінностей, програм, символів —усього того, з чого, власне, і складається кожна окрема конкретна ідеологія.

Як і більшість форм суспільної свідомості, політична свідомість має два рівні — ідеологічний та психологічний. Оскільки нас цікавить саме другий рівень, то політичну свідомість можна вважати сукупністю почуттів, усталених настроїв, традицій, ідей і певних теоретичних систем, які відображають найістотніші інтереси великих соціальних груп, їх ставлення одна до одної і до політичних інститутів суспіль­ства [48, 207].

Політична свідомість є не що інше, як сприйняття людиною части­ни життєвої реальності, яка безпосередньо пов'язана з політикою. Це суб'єктивний образ відповідної політичної системи.

Носіями політичної свідомості є багато суб'єктів: особистість, гру­па, клас, нація, маса, суспільство. Свідомість кожного з цих суб'єктів має певні особливості і потребує окремого наукового розгляду.

Структурно політична свідомість включає такі аспекти:

• політико-психологічний — настрої, почуття, наміри, установки,
мотиви, переконання, воля та ін.;

• політико-ідеологічний — цінності, ідеали, ідеї, доктрини, погляди,
концепції, теорії;

• політико-дієвий — свідомість консервативна, ліберальна, радикаль­
на, реформістська та ін.

Політична свідомість формується у процесі пізнання суб'єктом пев­них політико-владних відносин, політичних інтересів, установок, ціннос­тей, а також у процесі політичного виховання, формування політичної культури суб'єкта політики.

Досить складним психолого-соціальним феноменом є національна самосвідомість як багаторівневе, багатофункціональне явище. Варто зазначити, що усвідомлення насамперед себе є основою усвідомлення інших, а відтак національна самосвідомість є передумовою, основою свідомого бачення та розуміння усього, що оточує націю. Аналогічно, що більше нація знає про своїх сусідів, інші спільноті, то більше вона пізнає і саму себе. Виходячи з цього про націю можна говорити, з од­ного боку, як про спільноту, що має специфічні ознаки та особливості, а з другого — вона певною мірою набуває ознак, властивих іншим на­ціям і народам.

Проблему свідомості потрібно розглядати у тісному взаємозв'язку з проблемою цінностей ідеологій.

Для кожного суспільства характерні певні ідеї, цінності, норми, у тому числі й політичні. Усі вони мають соціальне коріння — історичне, економічне, політичне.

Політичні ідеї — не реальність, а уявне, позірне бачення людьми тих чи інших явищ, станів, тобто ідеї завжди відрізняються від реальності, вони лише окреслюють бажання людини, спонукають її до дії з метою реалізації ідей, їх перетворення на реально існуючі цінності.

Політичні ідеї, погляди, уявлення, об'єднуючись у певну систему, утворюють політичну ідеологію. Тому структурно політичні ідеології складаються з політичних теорій, ідей, суспільно-політичних ідеалів, цінностей, концепцій політичного розвитку, політичних символів, про­грам тощо.

Політичні ідеології виникли в епоху Просвітництва, коли була висуну­та ідея прогресу та обгрунтовано можливості створення раціонального суспільного порядку на основі певних, сформульованих людьми цілей.

Існує кілька тлумачень ідеології як суспільного явища.

Прихильники розширювального тлумачення ідеології, зокрема Т. Парсонс, вважають, що ідеологія — це система цінностей, властива конкретному суспільству, яка орієнтує соціальну діяльність у конкрет­ному напрямку.

Директивне тлумачення ідеології було властиве марксистам. Вони намагалися відокремити ідеологію від інших форм політичної свідомості та вбачали в ній різновид наукового знання, притаманний певному со­ціальному класу, насамперед класу-гегемона — пролетаріату.

Відомі політологи, соціологи, політичні психологи М. Вебер, Е. Дюрк-гейм, К. Мангейм та інші наголошували на культурологічному тлума­ченні ідеології.

Роль ідеологій у суспільному житті зумовлюють такі їх функції;

• орієнтаційна — спрямовує діяльність людей;

• інтегративна — узгоджує інтереси людей;

• соціально-представницька — відображає та захищає інтереси
певних соціальних груп населення;

• амортизаційна — послаблює соціальне напруження;

• пропагандистська — формує відповідний імідж держави, класу,
нації та ін.

З-поміж багатьох ідеологій виокремлюють три основні, найпоши­реніші — лібералізм, соціалізм і консерватизм.

Кожну з цих ідеологій можна також певним чином розмежовувати, розглядати різні її форми. Ліберальну ідеологію поділяють на класичний і сучасний лібералізм. Існує багато форм соціалізму, зокрема, часто його неправильно ототожнюють з марксизмом, соціал-демократією. Консер­ватизм можна розглядати також за різними модифікаціями — французь­кою, американською та ін.

Політичні ідеології виконують такі важливі соціальні функції, як пізнавальну, мобілізаційну, нормативно-регулювальну, контрольну, функцію політичної соціалізації.

Основу свідомості становлять знання, які засвоїла особа. Разом з тим свідомість — це не тільки знання, а й відповідне ставлення до них і, що дуже важливо, активне їх використання на практиці у процесі са-мореалізації, соціальних перетворень. Це потрібно враховувати і при визначенні та дослідженні феномена політичної свідомості.

Оскільки політична свідомість є вираженням інтересів людей, кожна група людей, клас формують свій тип ідеології, зумовлений їх місцем у системі суспільного виробництва, закріпленого відносинами власності.

Наявність і взаємодія різних типів політичної свідомості набирає форм ідеологічного протиборства. їх розглядають не лише в політичній психології, а й у таких науках, як філософія політики, конфліктологія, со­ціальна психологія, політологія та ін.

Політична свідомість має два рівні, які тісно переплітаються і взає­модіють — буденний {емпіричний) і теоретичний {науковий). Буден­ний рівень є результатом стихійного процесу духовного засвоєння дійсності, а теоретичний передбачає більш-менш організовану духов­ну діяльність. До такої діяльності потрібно бути не лише схильним, а й певною мірою підготовленим. Тут уже йдеться про відповідні політичні технології, або інженерії.

На буденному (емпіричному) рівні політична свідомість постає у формі певних відчуттів, уявлень, переживань, ілюзій тощо. Усвідомлен­ня політики на теоретичному (науковому) рівні передбачає глибоке пізнання сутності політичних явищ, свідоме їх використання у вирішенні конкретних політичних завдань, коригування політичних рішень і дій.

Як своєрідне відображення дійсності політична свідомість має пев­ну самостійність, оскільки знання людини про ті чи інші процеси та явища не є простим їх відображенням, а результатом творчого осмис­лення, опрацювання, усвідомлення.

Суспільства, як і рухи, партії, об'єднання, групи, окремих громадян, не можна уявити без ідеології, тобто системи певних ідей, що їх об'єдну­ють або роз'єднують.

Політичні ідеології є різновидом ідеологій, сукупністю певних ідей, норм, цінностей, символів, традицій, які об'єднують людей, спонукають їх до спільної політичної дії, боротьби.

За всіх розбіжностей високих ідей, мети різні ідеології об'єктивно ви­мушені співіснувати в суспільстві навіть в умовах політичної боротьби. У демократичних суспільствах гостро постає питання не лише співісну­вання, а й встановлення діалогу між політичними опонентами.

Кожна ідеологія хоча й декларує певні позитивні ідеї, мету, все-таки досить обмежена; ідеологіям притаманні такі вади, як примітивізм, тен­денційність, догматизм, надмірна системність [54, 73].

Серед політологів, окремих політиків спостерігається певна уперед­женість стосовно поняття " державна ідеологія". Існує погляд, нібито такої ідеології не існує. Водночас вона існує як своєрідна рамкова іде­ологія державного будівництва.

Ідеології надто живучі, здатні оновлюватися, мімікрувати, пристосо­вуватися до конкретних суспільно-політичних умов. Яскравим свідчен­ням цього є комуністична, соціалістична ідеології. Свого часу М. Бердяев зазначав, що соціалізм власне не висунув і не запропонував жодних цінностей, окрім цінностей матеріального забезпечення, задоволення потреб [13, 25].

Потреба влади є причиною політичної поведінки, а отже, політична свідомість і політична поведінка взаємопов'язані, взаємозалежні, про що йтиметься далі.

Щоб стати фактором, який спричиняє дію, потреба має трансформу­ватися в мету (цілі). Формою її вираження є політична ідея.

Система поглядів та ідей, в яких усвідомлюється й оцінюється став­лення людей до дійсності та один до одного, а також міститься мета

(програма) соціальної діяльності, становить ідеологію. Ще точніше: у су­часній політології ідеологію трактують як систему цінностей людей, що включені в політичну діяльність.

- нема голосів (562 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

2.2. Психологія політичного мислення

Мислення взагалі — це вища абстрактна форма пізнання об'єктив­ної реальності.

Політичне мислення пов'язане передусім з пізнанням реалій, що разом становлять політичне життя в усій його різноманітності. Інакше кажучи, політичне мислення — це опосередковане й узагальнене відображення людиною (політиком) політичних явищ і процесів об'єктивної дійсності в їх історичних, часових зв'язках і відносинах.