Види мислення і репрезентації

Загалом, на нашу думку, можна виокремити такі типи репрезен­тацій:

• за кодом, який використовують: вербальні; не вербальні; обра­зні; просторові; моторні; акустичні; часові тощо;

• за універсальністю: пропозиційні; реальні; фантазійні;

• за новизною: продуктивні; непродуктивні;

• за умововиводом: індуктивні; дедуктивні; за аналогією;

• за участю волі: довільні; мимовільні;

• за ступенем логічності: логічні; хаотичні.

Виникає питання: чи перевірені ці схеми? Інакше кажучи, чи можемо ми з’ясувати, яку саме репрезентацію подій створює суб’єкт, розв’язуючи завдання? Адже репрезентація – це внутрішня, схована від зовнішнього спостереження структура, а зовні ми можемо реєстру­вати лише поведінкові вияви суб’єкта, який розв’язує завдання. Якщо репрезентація будь-якого типу може кодувати будь-яке завдання, то видається, що не можна з’ясувати точно, якою саме репрезентацією користується суб’єкт.

Усе-таки на поставлене запитання можна відповісти позитивно в тому разі, якщо ми можемо з’ясувати, які операції суб’єкт здатний здійснювати з репрезентацією. Якщо ж суб’єкти будують просторову репрезентацію, то співвідношення часу реакції можна очікувати зво­ротним. Адже при зоровому впізнанні розмірів ми значно швидше ви­являємо різницю між предметами, які дуже відрізняються між собою. Скажімо, ми швидше можемо порівняти розміри носорога і комара, ніж мухи й оси.

Варто ще раз підкреслити, що єдиний спосіб, яким ми можемо визначити тип репрезентації суб’єкта, - це оцінка операцій, які суб’єкт може здійснювати з репрезентацією. Можна сказати, що тип репрезе­нтації – це характеристика операцій, які вона допуска є. У разі з па­личками пропозиційна репрезентація допускає операції логічного ви­сновку, а просторова – операцію порівняння довжин.

Отже, з викладеного можна зробити такі висновки: а) мислення оперує на різних репрезентаціях; б) деякі завдання однозначно визна­чають тип репрезентації, який створює суб’єкт. Інші завдання дозво­ляють різним людям застосовувати різні стратегії щодо створення ре­презентацій; в) різні коди можуть у принципі використовуватися для розв’язання різних завдань, однак вони мають різний ступінь зручно­сті.

На практиці люди, котрі розв’язують логічні завдання, застосо­вують до пропозиційних репрезентацій як розумових операцій ті пра­вила, які виявляє у своїй рефлексії мислення логіка. Ці положення становлять основу теорії розумової логіки. Теорію розумової логіки в принципі можна застосувати не лише у сфері логічних завдань. Можна припустити, що люди, стикаючись із завданнями з галузі, скажімо, ма­тематики або інженерії, в усіх (або багатьох) випадках переводять їх у вербальну (пропозиційну) форму і потім здійснюють висновок за пра­вилами розумової логіки. Усе-таки сфера розв’язання вербальних за­вдань є, звичайно, найприроднішою для теорії розумової логіки.

Мабуть, найвідоміша на сьогодні реалізація ідеї розумової ло­гіки виражається у формалізованій моделі Ленса Ріпса. Відповідно до моделі Ріпса, всі події, пов’язані з розв’язанням логічних завдань, роз­вертаються в тимчасовому сховищі інформації, або робочої пам’яті. Інформація потрапляє туди або зі структур, які відповідають за сприй­няття, або з довготривалої пам’яті і має вигляд пропозицій. Робоча пам’ять включає два типи пропозицій – твердження (assertions) і за­вдання (goals). Твердження становляють собою пропозиції, які ми на даний момент приймаємо, нехай навіть це буде тимчасово, щоб пере­вірити, до яких висновків вони ведуть. Завдання ж є пропозиціями, іс­тинність яких ми хочемо перевірити на основі прийнятих нами твер­джень. Наприклад, у робочій пам’яті можуть перебувати такі твер­дження: «Якщо я одержу двійку на іспиті, то я кину заняття психоло­гією»; «На екзамені одержав четвірку». Мета може полягати у відпо­віді на питання: «Чи кину я займатися психологією?»

Як тільки пропозиції потрапили в робочу пам’ять, вони почина­ють підкорятися оперативним принципам, які мають право усувати з робочої пам’яті старі пропозиції і додавати нові. Ріпс вводить у свою систему три таких принципи.

Перший принцип полягає в прямому пошуку і складається в за­стосуванні правила: «Коли робоча пам’ять містить твердження виду: якщо р, то q, і твердження р, то твердження q додається в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності в робочій пам’яті тверджень «Якщо Джон одержить двійку на іспиті, то кине заняття психологією» і «Джон одержав двійку» система виводить нове твердження «Джон кине заняття психологією».

Другий принцип полягає в застосуванні правила: «Коли робоча пам’ять містить мету q? і твердження на зразок: якщо р, то q, то під­мету р? слід додати в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності твер­дження «Якщо Джон одержить двійку на іспиті, то кине заняття пси­хологією» і мети «Чи кине Джон заняття психологією?» система додає підмету «Чи одержав Джон двійку на іспиті?»

Нарешті, третій принцип полягає в застосуванні правила «Коли робоча пам’ять містить мету р і q? та підмету р? і q? додаються в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності мети «Чи є Вундт засновником першої у світі лабораторії з експериментальної психології й автором інтроспективного методу?» система додає в робочу пам’ять дві під­мети: «Чи є Вундт засновником першої у світі лабораторії з експери­ментальної психології?»; «Чи є Вундт автором інтроспективного ме­тоду?»

Порівнявши принципи, які вводить Ріпс, з тим, як задається ло­гічна система, легко побачити, що модель Ріпса фактично припускає тотожність операцій, вироблених порівняльною системою, і логічних дій.

Отже, механізм мислення з позиції прихильників розумової ло­гіки можна подати приблизно в такий спосіб. Спочатку завдання зво­диться до набору пропозицій, потім до отриманої репрезентації засто­совують операції, які відповідають логічним правилам.

Розумові моделі. У теорії розумової логіки є запеклі против­ники, найвідомішим з яких, мабуть, є британський учений Філіп Джо­нсон-Лерд.

Евристика репрезентативності полягає в тому, що ми схильні пов’язувати явища, схожі одне на одне. У цьому контексті явище-сигнал ми легше сприймаємо, якщо воно репрезентує, предста­вляє те явище, з яким пов’язується. Евристику репрезентативності можна спостерігати на матеріалі народних прикмет. Найвідоміша з народних прикмет пов’язана з чорною кішкою, яка перебігає дорогу, що віщує невдалий шлях. Інші звірі, перебігаючи дорогу, теж, відпові­дно до прикмет, не обіцяють нічого гарного.

Звір, який перебіг дорогу, перетинає лінію руху, тобто ніби запе­речує її. Перетинання шляху, таким чином, схоже на обрив, запере­чення справи, яка починається. Також невдачу, неуспіх нагадує повер­нення додому з півдороги, що відбито в інший відомій прикметі.

Додатковим атрибутом є чорний колір, який у нашій культурі пов’язаний із жалобою, нечистою силою тощо. Кішка, на відміну, ска­жімо, від собаки, також традиційно постає як символ темної сили, су­проводжуючи, наприклад, Бабу Ягу. Таким чином, чорна кішка, яка перетинає дорогу, втілює відразу кілька властивостей, що на основі ев­ристики репрезентативності пов’язують цю подію з майбутньою не­вдачею.

Евристика репрезентативності діє і в багатьох інших випадках: грім, блискавка, звуки, схожі на стогін, сприймаються за аналогією як погані прикмети. У самому слові «прикмета» закладено те, що це щось виведене з досвіду, зі спостереження реальних випадків. Однак, оче­видно, багато прикмет засновані не на реальній статистиці, а на еврис­тиці репрезентативності. Це стосується, ймовірно, навіть прикмет, які відігравали велику роль у сільськогосподарській практиці та пов’язані з погодою і врожаєм. Деякі з них виглядають цілком раціональними, як, наприклад, «травень холодний – рік хлібородний»: холодний тра­вень знищує багатьох шкідників посівів. Але є прикмети, що з раціо­нального погляду зовсім незрозумілі, зате дуже зрозумілі із позиції ев­ристики репрезентативності. Наприклад, одинадцять послідовних днів із 10 січня вважають показниками погоди на одинадцять місяців май­бутнього року.

Інша евристика – це евристика незвичайності. Коли трап­ляється незвичайне явище, люди міцно утримують його в пам’яті та часто пов’язують з іншими подіями. Якщо ще одна незвичайна подія трапляється через короткий проміжок часу, то люди часто пов’язують ці події. Припустимо, якщо взимку гримить грім, а потім починається економічна криза, то в людей з’являється тенденція пов’язувати ці дві події, попри очевидну їхню віддаленість.

Подібна евристика зазначається й у тварин. Наприклад, пацюк, який був під впливом радіації, через кілька годин після того, як їв їжу незвичайного смаку, завжди уникатиме цієї їжі. Якщо ж їжа була зви­чайною, такий зв’язок не виникає.

Крім евристик, для виявлення зв’язків важливу роль відіграє те, що відповідні події вже були пов’язані з іншими раніше. Біллман при­пустила, що в складному середовищі, де не можна врахувати всіх аспе­ктів ситуації, суб’єкти схильні концентруватися на тих аспектах, що вже відіграли якусь роль при інших правилах. З цього випливає, що пов’язані між собою правила суб’єкт виявляє легше, ніж ізольовані.

Експерименти Біллман стосуються штучного середовища, однак у реальному житті схильність людей пов’язувати між собою ті чи інші події визначається їх уявленнями про світ, культурою, освітою і попе­реднім досвідом. Люди схильні пов’язувати ті явища, причинно-нас­лідкові відношення між якими вписуються в їхню картину світу. Ця картина світу не однакова в людей, котрі живуть у різні епохи, котрі належать до різних культур і прошарків суспільства. Очевидно, саме у сфері індуктивного пов’язування явищ найбільше виявляються міжку­льтурні розбіжності мислення.

Вище ми аналізували народні прикмети з погляду індуктивних евристик. Однак, віра в ці прикмети аж ніяк не однакова в різних про­шарках суспільства. В освічених людей віра в прикмети вважається марновірством. Наприклад, зв’язок між громом узимку та економіч­ною кризою, найімовірніше, знаходитимуть ті люди, котрі через брак освіченості менше ознайомлені з природничо-науковою картиною світу. Сучасні ж освічені люди менш схильні вірити в знамення, а еко­номічну кризу намагаються пояснити соціально-економічними, полі­тичними та іншими процесами, які відбуваються в суспільстві.

Процеси формування репрезентації проблемної ситу­ації. Мислення припускає створення репрезентації проблемної ситуа­ції і висновок усередині цієї репрезентації. Репрезентація створюється не на порожньому місці, а з «будівельних елементів», різних структур знань, які містяться в довготривалій пам’яті. З цих елементів створю­ється репрезентація, яка стосується лише конкретного завдання. Мис­лення, таким чином, – процес комплексний. У ньому задіяні численні психічні структури і процеси. Під час мислення, наприклад, відбува­ються ті самі процеси пошуку і витягання знань, що й ті, котрі дали до­слідники пам’яті. Різниця, однак, полягає в тому, що процес мислення вимагає створення з відомих елементів нової репрезентації, тоді як пам’ять у прямому її розумінні припускає просте витягання того, що було в неї закладено. У найпростішій ситуації структури, необхідні для розуміння завдання, вже зберігаються в довготривалій пам’яті суб’єкта. Цю ситуацію може бути змодельовано засобами штучного ін­телекту.

Дункер у центрі мислення поставив явища переструктурування, інсайту. У сфері мислення механізми цих явищ виявляються менш чі­ткими, ніж у сфері сприйняття. У сприйнятті гештальтпсихологам вдалося виявити досить чіткі закони хорошої форми, до якої прагне перцептивний образ: близькості, подібності, неперервності, замкнуто­сті. Однак виявити закони, за якими відбувається переструктурування бачення суб’єктом завдання, не вдалося.

К. Дункер пише, що переструктурування розумового поля схоже на переструктурування сфери перцептивного. Аналогом виокремлення фігури з тла є у сфері розумового завданням визначення якихось час­тин завдання як перешкоди, інших – як засобу розв’язання тощо. Пе­реструктуризуються також відносини цілісності та зв’язку: деякі еле­менти, які раніше поставали як окремі, пов’язуються між собою, інші, навпаки, роз’єднуються.

Проблемний простір – психологічна реальність. За­вдання, які ми розв’язували дотепер, вирішувалися за один крок, з опорою на одну домінуючу думку. Існують, однак, й інші завдання – багатокрокові, або ланцюгові. Навприклад, у шахах для вибору гар­ного ходу часто буває необхідно розрахувати кілька варіантів на кілька ходів уперед. Однієї ідеї тут виявляється недостатньо, розв’язання має бути багатокроковим.

Щоб пояснити здатність людини в процесі розв’язку завдання вибирати лише найбільш осмислені варіанти, було введено поняття евристики, тобто такого методу пошуку, який зі значною імовірністю дозволяє відбирати вдаліші коридори в лабіринті розв’язку завдання. Візьмемо приклад однієї з таких евристик, мабуть, найпростішої. Її на­зивають «евристикою найкрутішого підйому». Уявімо собі людину, що прогулюється по нерівній місцевості й поставила собі за мету зійти на вершину найвищого пагорба. Навколо є багато крутих стежин. Щоб скоротити кількість невдалих спроб, людина може скористатися пра­вилом: вибирати завжди ту стежину, яка найкрутіше за всіх підніма­ється нагору. Це і є евристика найкрутішого підйому. Ця евристика, як, утім, і всі інші, не гарантує успіху: найкрутіший підйом може вести на вершину не найвищого, а другорядного пагорба. Усе-таки евристика збільшує ймовірність того, що розглянутий варіант веде до успіху. Легко можна уявити, як застосувати таку евристику до інших завдань. Наприклад, у шахах вона може означати першочерговий розгляд хо­дів, які зумовлюють матеріальну перевагу, заняття центру фігурами, ослаблення прикриття ворожого короля тощо.

Отже, евристики дозволяють скоротити перебір варіантів. Але чи є вони адекватним описом людського мислення? Навряд чи на це пи­тання можна відповісти позитивно.

Візьмемо знову для прикладу шахи. Фактично в процесі мірку­вання над ходом відбувається не стільки вибір варіантів, скільки включення в модель нових відношень між фігурами. Будь-яка досить складна шахова позиція включає дуже велику кількість відношень між фігурами. Створюючи модель ситуації, шахіст при потребі відбирає лише деякі з них, найістотніші, на його погляд. На основі цих відно­шень і будується «проблемний простір». У процесі обмірковування ви­являються нові відношення, ті, які раніше не сприймалися як істотні. Наприклад, встановлення загрози з якогось поля робить істотним від­ношення фігури, яка захищає це поле. Тільки наявність уявлень про відношення фігур може пояснити такі вживані при аналізі партії тер­міни, як «загроза», «захист», «підготовка ходу».

Психологічно пошук у проблемному просторі не відрізняється від попереднього етапу – створення репрезентації завдання. Поява якогось ходу серед розглянутих шахістом під час обмірковування – це результат встановлення відношень фігур, які й становлять репрезен­тацію ситуації.

Фактично, розв’язання багатоходових завдань із великим прос­тором пошуку типу шахів містить два компоненти. Перший – розгля­нута в попередньому розділі наявність потрібних відношень між еле­ментами. Другий – розрахунок варіантів, що припускає можливість уявного переміщення проблемним простором із поверненнями й обхі­дними шляхами, ґрунтуючись на «врівноважених системах» Піаже.

Для пояснення того, що відбувається під час міркування шахіста над ходом, можна скористатися терміном С.Л. Рубінштейна «аналіз через синтез»: виявлення нових відношень фігур (аналіз) відбувається в результаті переосмислення позиції і постановки нових цілей (син­тез).

Мислення і творчість. Мислення тісно пов’язане з відкрит­тям нового, творчістю. Відомий психолог початку XX ст. О. Зельц роз­різняв мислення продуктивне і репродуктивне. Продуктивне мис­лення, на відміну від репродуктивного, припускає появу нового про­дукту: знання, матеріального об’єкта, твору мистецтва. Цю відмінність використовував М. Вертхаймер, котрий у такий спосіб проводив грань між мисленням, заснованим на інсайті, новому розумінні відношень між елементами, і завченими навичками. У психології поділ продук­тивного і репродуктивного мислення проводила З.І. Калмикова. З цими дослідниками не погоджується О.В. Брушлінський, котрий вва­жає, що в самому понятті мислення закладена поява нового. У проти­лежному разі йдеться не про мислення, а про пам’ять. Дійсно, якщо мислення засновано на переході від одного стану репрезентації до ін­шого, то воно неминуче пов’язано з новизною.

Усе сказане, однак, не виключає того, що мислення може бути більшою чи меншою мірою творчим.

Інтуїція в мисленні. З чим пов’язана настільки активна роль несвідомого в процесах творчості? Відповідь на це питання пропонує великий дослідник творчого мислення Я.А. Пономарьов, який розріз­няє два види досвіду (тобто знань, які зберігаються в пам’яті суб’єкта): інтуїтивний і логічний. Інтуїтивний досвід має досить своєрідні властивості. Його можна назвати несвідомим із двох причин: по-пе­рше, він утворюється поза волею суб’єкта і поза полем його уваги; по-друге, суб’єкт не може довільно актуалізувати цей досвід і останній ви­являється лише в дії. Логічний досвід, навпаки, усвідомлений, і його можна застосувати у разі виникнення відповідного завдання.

Основний теоретичний висновок, який можна зробити з описа­ного експерименту, полягає в тому, що люди можуть функціонувати в різних режимах. У добре усвідомленому логічному режимі вони не мають доступу до свого інтуїтивного досвіду. Якщо ж у своїх діях вони спираються на інтуїтивний досвід, тоді вони не можуть здійснювати свідомий контроль і рефлексію своїх дій.

Розв’язуючи завдання, яке не є принципово новим для суб’єкта, останній, функціонуючи на логічному рівні, актуалізує потрібні знання і створює адекватну модель. У разі зіткнення з незвичайним завданням логічні знання суб’єкта виявляються недостатніми. Тоді функціонування психічного механізму, за висловом Я.А. Пономарьова, «спускається» на більш інтуїтивні рівні. У сфері інтуїції досвід менш структурований, але багатший, тому суб’єктові іноді вдається знайти ключ до розв’язку. Цей пошук ключа, як і вся діяльність на інтуїтив­ному рівні, емоційно забарвлений. Якщо принцип розв’язку на інтуї­тивному рівні знайдено, суб’єктові потрібно ще його оформити у ви­гляді добре структурованої моделі, перевести на логічний рівень. Суб’єкт, котрий розв’язує завдання, як казав Я.А.Пономарьов, «видря­пується» по рівнях психологічного механізму.

Теорія Я.А. Пономарьова дозволяє пояснити описані вище стадії творчого процесу. Спочатку відбувається підготовка: суб’єкт безрезу­льтатно використовує логічні методи розв’язку. Потім настає фаза до­зрівання: суб’єкт залишає свідомі спроби, однак замість них включа­ється інтуїтивний рівень мислення. Ця фаза може завершитися емо­ційно забарвленим осяянням. Потім залишається знову провести логі­чну роботу щодо реалізації задуму.