Література. Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст

Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / Олена Аркуша // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 6. – С. 68–90.

Боднар О. Макух Іван / Ольга Боднар // Західно-Українська народна республіка. 1918–1923: уряди; постаті / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; гол. ред. ради Ярослав Ісаєвич; упоряд.: Микола Литвин, Іван Патер, Ігор Соляр. – Львів, 2009. – С. 172–184.

Боднар О. М. Парламентська діяльність Української соціалістично-радикальної партії (1928 – 1935): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Боднар Ольга Миколаївна; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т народознав. – Л., 2010. – 15 с.

Бойчук А. Ю. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях другої половини XIX – початку XX ст. (на матеріалах Галичини): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Бойчук Андрій Юрійович; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини «Україна». – К., 2011. – 20 с.

Волинець С. Д-р Іван Макух – громадський діяч і державний муж / Степан Волинець // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1975. –Т. 1. – С. 666–668.

Волинець С. Предвісники і творці листопадового зриву / Степан Волинець. – Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб». – 1965. – 324 с.

Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини / Іван Гловацький // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 119–127.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини як захисники у кримінальних справах по обвинуваченню у вчиненні політичних злочинів у міжвоєнний період (1918–1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Гловацький Іван Юхимович; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2006. – 18 с.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Гловацький І. Ю. Роль колегії оборонців в організації правового захисту політичних в’язнів у політичних судових процесах у Східній Галичині (1918 – 1926 рр.) / І Ю. Гловацький // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – Хмельницький, 2003. – № 2 (6). – С. 21–27.

Громадський голос // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 104.

Гуцал П. Макух Іван Ілліч / Петро Гуцал // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2009. – Т. 6. – С. 462–463.

Д-р Іван Макух // Левицький К. Українські політики: сильветки наших давніх послів і політичних діячів 1907–1914 рр. / Кость Левицький. – Львів, 1937. – Ч. 2. – С. 53–55.

Д-р Іван Макух // Сохоцький І. Історичні постаті Галичини XIX – XX ст. / Іван Сохоцький. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1961. – С. 214–219.

Дземан М. Іван Макух, адвокат із Товмача – міністр ЗУНР / Михайло Дземан. – Тлумач, РВК «Злагода», 2010. – 180 с.

Зайцев О. Політичні партії Західної України у парламентських виборах 1928 р. / Олександр Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів. – 1995. – Вип. 2. – С. 172–186.

Іваничук Н. Р. Макух Іван / Н. Р. Іваничук // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. 184–185.

Кащук Р. І. Макух: відомий і невідомий (до 130-річчя від дня народження) / Р. І. Кащук // Обрії. – 2001. – №2. – С. 72–73.

Клодницький О. Друга сторона медалі (завваги на маргінесі книжки д-ра І. Макуха: «На народній службі» – виданої Українською Вільною Громадою в Америці 1958 р.) / Осип Клодницький. – Чікаго: [б. в.], 1964. – 65 с.

Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918–1923 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Кобилецький Микола Мар’янович; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л., 1998. – 16 с.

Кульчицький В. С. Галицкий сейм в системе колониального управления Австро-Венгрией: автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук. – М., 1953. – 20 c.

Кульчицький В. С. Галицький сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861–1914) / В. С. Кульчицький // Питання теорії і практики радянського права. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 4. – С. 5–19.

Кульчицький В. С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.) / В. С. Кульчицький. – Львів, 1965. – 66 с.

Кульчицький Р. Діяльність Івана Макуха в Загально-Українській культурній раді // Українознавчий альманах. – 2011. – Випуск 5. – С. 133–134.

Кульчицький Р. В. Культурно-освітня діяльність Івана Макуха / Р. В. Кульчицький. – Режим доступу: https://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_35/Gileya35/I4_doc.pdf. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Кульчицький Р. В. Основні напрями державотворчої діяльності Івана Макуха в період ЗУНР / Р. В. Кульчицький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2009. – Вип. 18: Західно-Українська народна республіка: До 90-річчя утворення. – С. 521–529.

Кульчицький Р. Політико-правова діяльність Івана Макуха // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль, 2009. – Вип. 3. – C. 87–94.

Кульчицький Р. В. Посольська діяльність Івана Макуха (1908–1914) / Р. В. Кульчицький // Схід. – 2008. – №5 (89)

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914: на підставі споминів / Кость Левицький. – Львів, 1926. – 300 с.

Левицький К. Українські політики: сильветки давніх послів і політичних діячів / Кость Левицький. – Друга частина. – Львів, 1937. – 108 с.

Лепісевич П. М. Загальна Українська Рада: проблема консолідації національно-демократичних сил (1914 – 1916 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Лепісевич Петро Миронович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 20 с.

Лисяк П. Українське парламентарне представництво / Павло Лисяк // Календар Просвіти на 1929 рік. – Львів, 1928. – С. 140–170.

Литвин М. Р. Історія ЗУНР / Литвин М. Р., Науменко К. Є. – Львів: Олір, 1995. – 368 с.

Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР / С. А. Макарчук. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.

Макух Іван // Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848–1939 рр. / Андрухів І. О., Арсенич П. І. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 46–47.

Макух Іван // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 100–101.

Макух Іван // Енциклопедія Львова. – Львів: Вид-во «Літопис», 2012. – Том 4: Л–М. – С. 482.

Макух Іван // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – Т. 4. – С. 1444.

Макух Іван // Кульчицький В. С. Українська юриспруденція в персоналіях / Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 22.

Макух Іван // Малюта О. В. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О. В. Малюта. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – С. 538–541.

Макух Іван // Плекан Ю. Перший досвід парламентаризму: українці – депутати австрійського парламенту та галицького крайового сейму (1848–1918): довідник / Юрій Плекан. – Івано-Франківськ: Видавець Третяк І. Я., 2012. – С. 41.

Макух Іван // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 2. – С. 610.

Макух Іван // Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму / Ігор Чорновол. – Львів: Тріада плюс, 2010. – С. 155–156.

Макух Іван Ількович // Гуцал П. З. Українські правники Тернопільського краю: біографічний довідник / П. З. Гуцал. – Тернопіль, 2008. – С. 99–100.

Мікула О. І. Правові основи організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861 – 1918 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Мікула Оксана Іванівна; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 18 с.

Міщук М. Б. Українська радикальна партія – Українська соціалістично-радикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918 – 1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Міщук Мар’яна Богданівна; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. – К., 2007. – 19 с.

Новий громадський голос // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; Уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 329.

Петрів М. Журнал «Життя і Право» (1928–1939): систематичний покажчик змісту / Михайло Петрів. – Львів: Наукове т-во ім. Шевченка, 1995. – 36 с.

Петрів М. Союз Українських Адвокатів у Львові. Частина 1: Покажчик видань / Михайло Петрів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 1998. – 55 с.

Петрів М. Сторінки історії адвокатури України: Cоюз Українських Адвокатів у Львові 1923–1940 рр. / Михайло Петрів // Адвокат. – 2002. – № 4/5. – С. 98–106.

Петрів М. Українське Правознавство в Україні, країнах Європи та Америки: матеріали до бібліографії 19–20 ст.ст. / Михайло Петрів. – Львів: Наукове т-во ім. Шевченка, 2001. – 260 с.

Petriw М. Z dziejó w adwokatury ukraiń skiej w Polsce / Mychajlo Petriw // Palestra. – 2007. – № 5–6, Cz. 1. – S. 169–173, № 7–8, Cz. 2. – S. 187–193.

Сворак С. Д. Іван Макух – Державний секретар внутрішніх справ ЗУНР/ Сворак С. Д., Футулуйчук Д. Д. // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 4 (55).

Стахів М. Українська Радикальна Партія перед початком політичної діяльности д-ра Івана Макуха: вступ до його спогадів / Матвій Стахів // Макух І. На народній службі. – Детройт, 1958. – С. 1–54.

Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923): історія держави і права / Б. Й. Тищик. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

Цегельський Л. Від легенди до правди: спомини про події в Україні зв’язані з Першим Листопадом 1918 р. / Льонгин Цегельський. – Нью-Йорк; Філадельфія: В-во «Булава», 1960. – 230 с. – Перевидання: Цегельський Л. Від легенди до правди: спомини про події в Україні зв’язані з Першим Листопадом 1918 р. / передмова Я. Дашкевича. – Львів: Свічадо, 2003. – 336 с.

Makuch Ivan // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1993. – Vol. III: L–Pf. – P. 286

Міхновський Микола Іванович ( псевд. – Микола Ґедзь, Другий виборець, М. М-ський. Всеукраїнець та ін.) (31.03.1873, с. Турівка, тепер Згурівського р-ну Київської обл. – 3.05.1924, м. Київ) – адвокат, громадський і політичний діяч, основоположник та ідеолог державної самостійності України, голова Української народної партії та автор її програмного документа «Самостійна Україна», член Української Центральної Ради (1917).

MIKHNOVSKY MYKOLA (pseudonym – Mykola Gedz, Druhyy vyborets, M. M-sky, Vseukrayinets and others) (31.03.1873, Turivka, now Zguriv dist., Kyiv reg. – 3.05.1924, Kyiv) – advocate, public and political activist, founder and ideological architect of the Ukrainian state independence, Head of the Ukrainian National Party and author of the policy document «Independent Ukraine», member of the Ukrainian Central Council (1917).

Народився у с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Згурівського р-ну Київської обл.). Початкову освіту здобув удома. Від серпня 1882 р. навчався в Прилуцькій чоловій гімназії: спочатку у підготовчому класі, а від літа 1883 р. – у першому класі; закінчив навчання 13 червня 1891 р. За гімназійною лавою сидів у період, коли русифікаторська політика в Україні досягла свого найвищого рівня після сумнозвісних Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876), які забороняли українську мову. Цей період став для М. Міхновського початком формування його патріотичних переконань та усвідомлення свого українства: в гімназії створив українську громаду. Правничу освіту здобув на юридичному факультеті Київського університету (1891–95). Під час навчання на формування його світоглядних орієнтирів великий вплив мали спочатку Олександр Кониський та Володимир Антонович, а згодом активна українська діяльність його самого. Вони сформували в Миколі Міхновському переконаного прихильника самостійності України: належав до студентської української громади, яка вивчала заборонену в царській Росії літературу, зокрема надруковані в Празі та Львові примірники «Кобзаря», твори Михайла Драгоманова, нелегальну літературу з Галичини і Європи, в такий спосіб залучаючи молодь до нових європейських ідеологічних течій. Неабиякий вплив на становлення його поглядів мав Борис Грінченко та його «Листи з України Наддніпрянської» (1892–93), а також полеміка Бориса Грінченка з Михайлом Драгомановим та його «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893–94). Велике враження на студента Міхновського справив памфлет М. Драгоманова «Історична Польща і великоруська демократія», але «найбільший вплив на формування його світогляду і його політичних поглядів мав власне Іван Франко, своєю публіцистикою і своїми патріотичними віршами…».

У 1892 р. став членом «Братства Тарасівців» – першого організованого українського гуртка в Наддніпрянській Україні, який був заснований у 1891 р. Тут відбулося остаточне формування світогляду та громадсько-політичних ідеалів М. Міхновського. Політична програма тарасівців викладена у документі «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), який був опублікований у журналі «Правда» (Львів, квітень 1893) та мав визначальний вплив на прискорення політизації українського руху. Цілком ймовірно, що одним із авторів цього документа був М. Міхновський. «Profession de foi молодих українців» символізував розрив молодого покоління українців зі старим українофільським середовищем, яке зосереджувалося на культурницьких проблемах і висунув ідею самостійності України. У 1895–96 рр. служив у російській армії військовим юристом, звідки демобілізувався через чотири місяці у званні підпоручика запасу.

Після закінчення навчання працював помічником адвоката (присяжного повіреного), згодом – адвокатом в адвокатській конторі Фурмана у Києві (1895–99). За короткий час сформувався як висококласний адвокат. У фаховій діяльності намагався наголошувати на своєму українстві: на бланку вихідні дані дублював українською мовою, напис на його візитній картці був українською та англійською мовами: «Микола Міхновський. Nikolas Mikhnovsky».

Крім адвокатської діяльності, брав активну участь в українському громадському та політичному житті: продовжував діяльність у «Братстві Тарасівців» – вів агітаційну роботу серед молоді на Лівобережжі України; поширював нелегальну літературу, з цією метою неодноразово відвідував Галичину та Буковину; став членом «Всеукраїнської загальної організації», що об’єднала громади і гуртки у межах усієї України; у грудні 1897 р. їздив до Львова, де зустрічався з Михайлом Грушевським; разом з Іваном Франком відвідав Лесю Українку в Карпатах (1901); у 1898 р. з Борисом Грінченком став автором «Відозви з питання про заснування українського університету» в Галичині, вбачаючи в цьому шлях до відродження України, адже університет зміг би поширювати серед українського народу «національно-демократичну й національно-прогресивну освіту». Наприкінці століття виступив з ініціативою укладення своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Русини з початком ХХ століття», яка описувала б життя, географію, історію та етнографію українського народу. Однак ця ініціатива не була реалізована. На цей період припадає проба його письменницького пера: збірка віршів різних періодів видана 1912 р. в Києві під назвою «Лірика», під псевдонімом Микола Ґедзь опублікував «Казки і оповідання з недійсного життя» (1912, Харків).

На початку 1898 р. переїздить до Харкова. Домагається права на ведення адвокатської діяльності: спочатку працював помічником адвоката, а незабаром став самостійним адвокатом, відкривши власну адвокатську контору, де стажувалися згодом відомі українські громадські та політичні діячі: Борис Козубський – член Української Центральної Ради, посол сейму Польщі (1922–28); Олександр Расторгуєв – активний учасник створення (1901) Української народної партії (УНП); Андрій Жук – дипломат, публіцист, журналіст, співзасновник Союзу Визволення України (1914–18); Михайло Біленький – діяч УНП, згодом – працівник консульства УНР у Відні; Євген Колодяжний, за часів Директорії – губернський комісар Поділля, з 1920 року жив у Німеччині (там і помер) та ін. Адвокатська діяльність Миколи Міхновського мала успіх: був «дуже здібним, темпераментним криміналістом-захисником»; боронив членів нелегальних українських партій і організацій; найчастіше захищав простих селян, за що колеги прозвали його «адвокатом голодранців». Виступаючи в судах, прагнув вести процес українською мовою, чим підтверджував відмінність українців від росіян; за порушення мовних правил у суді його неодноразово притягали до дисциплінарної відповідальності. З часом географія адвокатської діяльності розширилася, і М. Міхновський вже виступав оборонцем прав на Полтавщині, Києві, Донбасі та інших регіонах: захищав в Новочеркаську (1906) Ю. Мазуренка – одного з організаторів масового селянського руху на Донщині і Східній Катеринославщині. Після революції 1905–07 рр. поширилися репресії проти учасників революційних подій, захисником яких охоче виступав М. Міхновський: у 1912 р. боронив Ю. Квасницького, якого заарештували разом з іншими 12 членами «Української соціал-демократичної робітничої партії «Спілка»; разом з Арнольдом Марголіним захищав (1907) В. і М. Шеметів, А. Лівицького та ін. у сфабрикованій поліцією справі під назвою «Лубенська республіка»; був захисником на судовому процесі над сектантами у Сумах (березень 1912); у 1910–11 рр. захищав В. Хрінникова, який відтак виділив 6000 рублів на видання газети «Сніп».

Багато дискусій на сторінках преси викликала принципова позиція М. Міхновського захищати селян, які під час революційних подій брали участь у єврейських погромах і в нищенні поміщицьких маєтків. На ту пору більшість адвокатів, значну частину яких становили євреї, відмовлялася захищати селян-учасників погромів. Однак Микола Міхновський вважав своїм фаховим і людським обов’язком захищати обвинувачених, пояснюючи свою позицію так: «Я уважаю найбільшим щастям йому служити (українському народові) і ділити з ним радощі і горе. Нещасна доля сього народу викликає в душі моїй найглибші емоції. І через те, коли я дізнався, що деяка частина адвокатури постановила принципово відмовити правничої помочі тим синам мого народу, які обжалувані за єврейські погроми, моє серце обливається кров’ю. Я уважав, що та частина адвокатури необачно взяла на себе ролю суддів і без знання дійсного стану кожного обжалуваного вже наперед засудила всіх погромників…».

Здобув авторитет серед громадськості міста, яка обрала його депутатом Харківської міської думи. Брав участь у роботі юридичного товариства при Харківському університеті, що означало визнання в правничих колах. Виступив на засіданні товариства (2.11.1902), де обговорювалася доповідь приват-доцента В. Устинова «Ідея національної держави», заперечуючи якому, відстоював свою точку зору на те, що національна ідея ще на втратила свого значення, а національний рух за своєю природою є демократичним, тобто прогресивним, а не буржуазним, тобто реакційним. У Харкові його діяльність мала неабиякий вплив на українську молодь, він з запалом влився в роботу «Харківського товариства поширення в народі грамотності», на загальних зборах товариства (9.04.1909) виступив з рефератом, в якому обґрунтував необхідність ведення освіти в початкових школах українською мовою; на початку 1899 р. студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського.

У 1900 р. у Харкові за ініціативи Д. Антоновича, В. Камінського, Л. Мацієвича та М. Русова створена перша на Наддніпрянській Україні українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Програмно-ідеологічним документом РУП стала праця М. Міхновського «Самостійна Україна». Виступаючи на роковинах Шевченка 19 лютого в Полтаві, а згодом 26 лютого 1900 р. у Харкові, висловив ті думки, що лягли в основу «Самостійної України». У 1900 р. за сприяння В. Старосольського та Е. Косевича праця вперше побачила світ у Львові як видання РУП українською мовою, а наприкінці того самого року також і російською мовою для ознайомлення з її програмними засадами російської інтеліґенції.

Головною метою РУП та української нації за М. Міхновським було створення єдиної вільної самостійної держави від Карпат аж до Кавказу. В основу свого вчення він поклав ідею національно-державної самостійності України. Вбачав у націоналізмі велетенську непоборну силу. У «Самостійній Україні» автор стверджує, що тільки держава, наповнена національним змістом, може зберегти для своїх громадян всебічний духовний розвиток та матеріальний добробут, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних взаємин. Здобуття української незалежності він покладає на молоду українську інтеліґенцію. На заборону зробити на пам’ятнику Іванові Котляревському напис українською мовою, М. Міхновський у 1901 р. написав від імені РУП «Відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна». Такий протест мав наслідки: напис на пам’ятнику було дозволено зробити українською мовою, але з збереженням російського правопису. На відкритті пам’ятника (1903) на знак протесту проти заборони виголошувати промови українською мовою демонстративно відмовився зачитувати вітання від харківської громади. Ініціював звернення Полтавської думи до Сенату про зняття заборони на публічні виступи українською мовою, яка лише у 1906 р. таку заборону скасувала. Виступив ініціатором створення (кінець 1901 – весна 1902) Української народної партії (УНП) та був її безперечним лідером. Політична програма партії сформульована М. Міхновським у підготовлених ним «10 заповідях УНП», в яких проголошує необхідність створення української національної держави та виховання нового типу українця. Згодом, у 1903 р., у складі УНП була створена воєнізована організація «Оборона України», до акцій якої належить організація вибуху біля пам’ятника Пушкіна в Харкові (1904), як символу самодержавства, на знак протесту проти панування Росії в Україні та ведення явно шовіністичної політики. Зокрема, це стосувалося встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові в Харкові (у 1898 р. родина Алчевських на власні кошти звела перший в Україні пам’ятник Шевченку, проте на вимогу місцевої окупаційної влади його демонтували); М. Міхновський, будучи депутатом Харківської думи, вніс у цей самоврядний орган (1900) пропозицію про спорудження пам’ятника Великому Кобзареві. Проте проросійська частина думи це відхилила і натомість демонстративно прийняла рішення про встановлення пам’ятника М. Лермонтову. З початком російсько-японської війни (1904) М. Міхновський став ініціатором всеукраїнської акції протесту. З метою поширення української ідеї серед ширшого кола українського люду брав участь у роботі громадського об’єднання – українського відділу при Харківській громадській бібліотеці, був головою комісії (1908–14), яка керувала роботою відділу. Вислідом роботи комісії стало видання «Каталогу книжок українською мовою ХГБ» (1912), передмову до якого написав Микола Міхновський. У 1909 р. він став одним з ініціаторів «Третього харківського товариства взаємного кредиту», яке за своєю суттю було українським банком; на установчих зборах «Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка» (4.03.1912) його обрали до ради товариства. Зусиллями цих товариств у 1912 р. заснована «Українська книгарня», яка стала місцем зібрань українців, де вони обмінювалися думками про політичне життя і літературу. Микола Міхновський підтримував книгарню та був активним учасником її заходів. За його участю при підтримці Х. Д. і Х. О. Алчевських, М. Сумцова та М. Пильчикова намагалися заснувати українську культурно-освітню організацію «Родина» з метою об’єднання українців Слобідської України, однак губернська влада відмовила у реєстрації товариства. Влітку 1913 р. після повернення з ознайомлювальної поїздки Західною Європою відвідав Львів, де обговорював питання співпраці з Українським інформаційним комітетом. Побував у Львові також і 27 червня 1914 р., де відбулося величаве Січове свято з нагоди сотих роковин від дня народження Тараса Шевченка, організоване товариствами «Січ» і «Сокіл».

Продовжував займатися політичною діяльністю, хоча у роки столипінської реакції рамки діяльності політичних партій, особливо українських національних, різко звузилися: від 1908 р. співпрацював з «Товариством українських поступовців» (ТУП), яке було єдиною національною всеукраїнською організацією та діяло у всіх губерніях України, а також у Москві й Петербурзі (Росія); виступав на з’їздах ТУП, сформував у ньому національно-радикальне крило; очолював нелегальну організацію самостійників «Перший курінь» (від 1908). У 1912 р. брав активну участь у виборчій кампанії до IV Державної Думи, однак його не обрали.

За безпосередньої участі Миколи Міхновського розпочалося видання низки українських часописів: з допомогою Миколи Шемета організував видання журналу «Самостійна Україна», єдине число якого вийшло друком у Львові (вересень 1905) та нелегально поширювалося в Наддніпрянській Україні; у листопаді 1905 р. разом із братами С. і В. Шеметами ініціював видання в Лубнах на Полтавщині тижневика «Хлібороб», спрямованого на пропаганду ідей УНП серед селянства, однак після п’ятого номера випуск заборонила місцева окупаційна влада; за його редакцією 25 березня 1906 р. у Харкові вийшло перше і єдине число «Слобожанщини» – «щоденної політичної, економічної, літературної та громадянської часописі»; 23 лютого 1906 р. вийшов у Катеринославі за редакцією Дмитра Яворницького і за участю Миколи Міхновського з метою «будити національну і класову свідомість українського селянства» єдиний номер часопису «Запоріжжє», який окупаційна влада закрила через те, що на першій сторінці опублікований вірш Т. Шевченка «Розрита могила». Упродовж 1912 р. визначний адвокат став видавцем і редактором україномовної газети «Сніп», яка виходила друком у Харкові та була єдиним українським часописом на Слобідській Україні. Готував значну частину матеріалів до цього часопису та проявив себе здібним журналістом і публіцистом. У цей період (1902–04) написав низку політико-теоретичних праць, брошур, відозв і статей: «Робітницьке свято Першого травня», «Робітницька справа у програмі УНП», «Справа української інтеліґенції в програмі УНП», «Десять заповідей УНП», які видавалися як в царській Росії, так і у Львові та Чернівцях, що давало можливість ознайомлюватися з поглядами М. Міхновського українській громадськості в обох імперіях. У часописі «Самостійна Україна» опублікував проект Конституції України – «Основний Закон Самостійної України – Спілку народу українського», який передбачав устрій майбутньої самостійної Української держави. Погляди Миколи Міхновського розвинули й поширили В’ячеслав Липинський та Дмитро Донцов, які стали теоретиками двох концепцій української елітарності ХХ століття. У 1917 р. вони навіть деякий час входили до керівного складу Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Після українських визвольних змагань 1917–21 рр. на ідеях М. Міхновського виховувалося нове покоління українських патріотів. Його національно-державницькі концепції найбільше спопуляризували ідеологи українського націоналізму у 20-х роках ХХ ст. та заклали основи ідеології й політики чисельних підпільних українських організацій: Української Військової Організації (УВО), Організації українських націоналістів (ОУН), Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), Групи Української Націоналістичної Молоді (ГУНМ) та Леґії Українських Націоналістів (ЛУН), які були спадкоємцями ідей Миколи Міхновського.

Початок Першої світової війни застав відомого адвоката у Західній Європі, після повернення звідки його, як військового юриста, у грудні 1914 р. перевели до Києва, де служив у Київському окружному військовому суді у ранзі поручика та був захисником військових, звинувачуваних у дезертирстві, саботажі чи порушенні військової субординації. У цей період тісно співпрацював з українськими національно свідомими офіцерами, які відтак брали активну участь у формуванні українського війська. Очолив створене 16 березня 1917 р. товариство «Український військовий клуб імені Гетьмана Павла Полуботка» та був обраний від нього Українським Національним конґресом (6–8.04.1917) членом Центральної Ради. На І-му Всеукраїнському військовому з’їзді (5–8.05.1917) увійшов до складу Генерального військового комітету найвищого керівного органу військового руху в Україні. У липні 1917 р. наказом російського військового міністра, погодженого з Центральною Радою, був висланий на Румунський фронт, повернувся у листопаді та перебував на Полтавщині. Активно співпрацював з УДХП, яка обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. На виборах до Всеросійських Установчих зборів очолив список №11 Національно-республіканських груп і організацій, однак його не обрали. Проте, за його згодою, обрали восени 1917 р. мировим суддею Лубенського повіту. Не стояв осторонь українського правничого життя: у вересні 1918 р. вийшло друком перше число журналу «Правник» – органу Українського Правничого Товариства в Києві, в якому зазначено, що Микола Міхновський в числі інших правознавців – Г. Вовкушевського, В. Войткевича-Павловича, В. Греківа, В. Кушніра, К. Квітки, М. Левицького, О. Левицького, Р. Лащенка, Д. Марковича, О. Мицюка, М. Порша, М. Тугана-Барановського, Д. Товкача та С. Шелухіна – дав згоду працювати в цьому часописі. Брав участь у роботі з’їзду УДХП (26.10.1918). На початку лютого 1919 р. у Кременчуці його заарештували більшовики, але на прохання місцевої інтеліґенції адвоката звільнили. Деякий час перебував на Херсонщині, від осені 1919 р. мешкав у Харкові. В 1920 р. переїхав на Кубань, влаштувався на вчительські курси в Новоросійську, де викладав українську мову. На початку січня 1921 р. переїхав до станиці Полтавська, продовжував викладати на курсах. Від 1 вересня 1922 р. Миколу Міхновського призначили завідувачем Першого Кубансько-Чорноморського Українського педагогічного технікуму, а 24 вересня 1923 р. він звільнився з цієї посади. Наприкінці лютого 1924 р. переїхав до Києва. Одружений не був, нащадків не залишилося.

Микола Міхновський трагічно загинув 3 травня 1924 р. у Києві, де й похований на Байковому кладовищі.

На честь 130-річчя від дня народження Миколи Міхновського та 12-ої річниці Незалежності України 24 серпня 2003 р. в Харкові відкрили меморіальну таблицю визначному адвокатові й громадсько-політичному діячеві. Ідея увіковічнити пам’ять цієї непересічної людини належить харківським громадським організаціям. Меморіальну таблицю на будівлі старого корпусу Харківського університету (тепер Харківської інженерно-педагогічної академії) на вул. Університетській, 16, виготовлено їхнім коштом. Автор графічного зображення М. І. Міхновського – художник В. Бондар. Напис на меморіальній таблиці такий:

Міхновський Микола Іванович (1873– 1924)–визначний юрист і громадський діяч виступив тут 26. 02. 1900 р. з програмною доповіддю «Самостійна Україна», де вперше обґрунтував концепцію і принципи створення незалежної Української держави.

Меморіальну таблицю Миколі Міхновському відкрито у Львові у вересні 2007 р. (вул. Костюшка, 1) на будинку, де він зупинявся під час відвідин Львова. Напис на меморіальній таблиці: