Поняття про спілкування. Види спілкування. Задачі. Мета. Способи спілкування: вербальна та невербальна комунікація (тілесний обрис, жест, тактильно – м’язова чуттєвість).

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будьяка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, передавання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обгрунтування певних положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засобом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-якими іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї людини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. У художній літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психологічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проникнення у внутрішній світ людини, її почуття через зовнішні прояви.

Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інформації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особистості, її манера, колорит, використовувані засоби.

Види спілкування вирізняються за різними параметрами.

1. Залежно від контингенту учасників спілкування може бути між-індивідним індивідно-груповим таміжгруповим.

2. За мірою опосередкованості вирізняють безпосереднє і опосередковане спілкування.

3. За тривалістю - короткочасне і тривале.

4. За закінченістю - закінчене та незакінчене.

5. Специфічним є так зване особистісне спілкування, яке має свою мету, засоби і прийоми. Особистісне спілкування - це таке спілкування, в процесі якого в людини, яка вступає в контакт, виявляється доброта як якість її особистості (М.І. Бобнєва). Вербальні компоненти в особистісному спілкуванні не відіграють суттєвої ролі. Про внутрішній світ людини не сповіщають, він не " транслюється" в особистісному спілкуванні, а існує. Основна мета особистісного спілкування, його реальна функція в житті людини - забезпечення існування і представлення її внутрішнього світу, а тим самим і особистості. В особистісному спілкуванні не важливо, про що говорять партнери. Зовнішній світ та його події включаються в особистісне спілкування тією мірою, якою у зв'язку з ними, з їхньою оцінкою, осмисленням, переживанням реально проявляється особистість індивідів, тобто тією мірою, якою зовнішні події стають змістом внутрішнього світу партнерів і можуть бути репрезентовані як такі в спілкуванні.

Те саме можна сказати і про значення спільної діяльності для особистісного спілкування. Виконання будь-якої діяльності передбачає особистісне спілкування тією мірою, якою в ній виявляються і реалізуються звернені до партнера якості особистості, які дають змогу зробити щось для нього і з ним.

Таким прикладом є прояв любові в п'єсі О. Арбузова " Роки мандрування": " Хочу, щоб ти захворів, а я буду піклуватися..."

В умовах особистісного спілкування виробляються специфічні межі не лише зовнішньої поведінки, а й " дозволеного" та " очікуваного" в цій групі розкриття внутрішнього світу особистості та межі її суверенності. На кожному етапі соціального розвитку особистості в конкретному суспільстві на основі засвоєних норм установлюється певний баланс тенденцій " розкриття" і " закритості" її внутрішнього світу (він стає " двошаровим"). Якщо партнери зі спілкування мають схожі нормативно-ціннісні системи, між ними може виникнути особлива форма особистісного спілкування - резонансне спілкування.

Ділове спілкування є основою успішного розвитку не тільки підприємства в цілому, але й окремої особистості. Це важливий вид відносин між людьми, підтримуваний нормами і правилами.

Спілкування поділяється на:

комунікативне, що припускає обмін інформацією;

інтерактивне, що полягає у взаємодії між учасниками;

перцептивное, що означає встановлення взаємозв'язку між партнерами.

Всі три види ґрунтуються на системі етичних цінностей, де найважливішими критеріями є - зло, добро, благо, справедливість, обов'язок, відповідальність і т. д. Ділові відносини повинні призводити до гармонізації і координації інтересів.

Завдання етики ділового спілкування полягають у формуванні принципів спілкування, які були б спрямовані не тільки на повноцінне і неконфліктний взаємодія сторін, але і не суперечили б моральному поведінці людей. Мета підпорядковується певної виробничої, наукової або комерційної задачі. А основна задача ділового спілкування полягає в продуктивній співпраці і поліпшення відносин з партнерами, взаємодія з якими визначається обміном інформацією і носить інформаційний або дисциплінарний характер, спрямований на досягнення спільного результату.

Така спільна діяльність передбачає дотримання єдиних цілей, мотивів, взаємозв'язки учасників трудового процесу, а також розподіл окремих функцій між ними. Основне правило спілкування говорить: " Ставтеся до інших так, як ви хотіли б, щоб ставилися до вас". Взаємодія накладає деякі специфічні вимоги до учасників:

1.Дотримання соціальних, правових норм, інструкцій, правил внутрішнього розпорядку тощо

2.Дотримання етики ділового спілкування відповідно до посадових ролей, прав і обов'язків.

3.Контактування між учасниками, незалежно від антипатій і симпатій. Однакові мірки для всіх співробітників.

4.Письмове фіксування рішень, розпоряджень, наказів та їх виконання для підвищення ефективності взаємодії.

5.Заохочення та мотивування в досягненні кінцевого результату з допущенням внутрішньоособистісного конфлікту як, так і міжособистісного.

6.Сумісність колективу для спільної діяльності також дозволяє вирішити широкий спектр задач.

7.Критика вчинків, а не людини.

8.Добре діє принцип - більшу винагороду за великі заслуги.

Здатність і уміння знайти правильний варіант взаємин і є мистецтвом ділового спілкування, до якого прагне кожне підприємство, яка дорожить своєю репутацією. Цінності етичної поведінки сьогодні знижуються, що відбивається на поведінці фірм, керівників, які, порушуючи етичні нормативи, пропонують або вимагають хабарі, подарунки та інші незаконні виплати. За статистикою, близько 70% вигідних угод втратила наша країна через культурної сліпоти в діловому світі, тому цілі та завдання ділового спілкування проявляються також у підвищенні культури сучасного суспільства.

Мета спілкування — планування і координація сумісної діяльності індивідів, соціальних спільностей, суспільства, тобто обслуговує інші види діяльності — не комунікативні (матеріальну, політичну, духовну тощо). Мета спілкування може перебувати за межами самого спілкування, тобто спілкування здійснюється задля отримання або передачі матеріальних благ (предметів, послуг), інформації; забезпечення взаємодії при виконанні спільної роботи, зміни настрою співбесідника або власного; допомоги іншому тощо. Процес спілкування забезпечується певними засобами мова (слово), погляд, жест, поза, мода, послання тощо, тобто вербальними та невербальними засобами. Залежно від глибини взаємодії виділяють етикетний (формальний рівень рольової взаємодії), безособистісний або функціональний, а також діловий (пов'язаний з виконанням соціальних ролей або соціальних функцій, наприклад члени трудового, навчального колективу тощо), товариський (колеги), дружній, інтимний типи спілкування, або особисті форми (міжособисті), а також спілкування із самим собою. Незалежно від типу спілкування може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних настанов, інтересів, цінностей (мотивів), суб'єктів спілкування. Оскільки учасниками спілкування є індивіди, які мають індивідуальні особливості сприйняття навколишнього світу та живуть у своєму просторі і часі, у своєму колі предметів, людей, явищ, то можуть виникати суперечності у спілкуваннях і навіть гострі, особливо за різницею у рівні культури, освіти, виховання тощо.

Засоби спілкування. Людина спілкується за допомогою знакових систем.Вербальні засоби спілкування. Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою. У процесі вербального спілкування необхідно враховувати техніку, темп мовлення голосність, тембр, дикцію.

Техніка мовлення – це система прийомів, за допомогою яких досягається інтонаційна рухливість і виразність, м'яке, вільне, чітке звучання, відповідного темпу, з повним використанням нюансів тембру. Темп мовлення – швидкість говоріння – може бути швидким, середнім, повільним. Оптимальною умовою легкого сприйняття є середній темп – приблизно 100 - 120 слів у хв. Швидкість мовлення залежить від змісту висловлення, емоційного настрою, життєвої ситуації. Уповільнення дозволяє змалювати предмет, підкреслити його важливість, виділити.Голосність – це інтенсивність звучання, велика чи менша сила вимови, що залежить також від ситуації спілкування, словесного змісту. За висотою голос буває високим, середнім і низької, це залежить від його природи. Українська мова схильна до деякої мінорності, і часто в голосі чуються високі плаксиві нотки, гарною профілактикою проти яких служить зниження тону. Висота звуку повинна змінюватися при вимові, інакше виникає монотонність. Особливе підвищення тону, що супроводжується посиленням словесного наголосу, більшою інтенсивністю наголошеного складу, називають логічним наголосом. Тембр – додаткове артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит, «колір». У кожної людини свій тембр – глухий, тремтячий, дзвінкий, гострий, твердий, оксамитний, металевий і т.п. Ясність і чіткістьвимови називаються гарною дикцією. Вона підготовлює мовний апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію всіх звуків. Гарна дикція припускає уміння «тримати паузу», різноманітити ритмічну організацію мовлення. Розрізняють фізіологічну (добір подиху), граматичну(розділові знаки), логічну (смислорозрізнювальну) і психолінгвістичну паузу (підтекст, емоційне забарвлення). Систему перерахованих фонетичних засобів (висотних, силових, часових) часто називають інтонацією, а також просодикою.

Невербальні засоби спілкування.До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати абопослаблювати дію один одного. Мова невербального спілкування є мовою нелише жестів, а й почуттів. За даними американських психологів (див. Р. Ніколз «Ви слухаєте» (Нью - Йорк, 1957), час, що ми, у середньому, присвячуємо різним аспектам комунікації, поділяється на частини: 9% - письмо; 40% - слухання; 16 % - читання; 35 % - говоріння.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.Поняття «невербальне спілкування» ширше за змістом, ніж поняття «невербальні комунікації» і «невербальна поведінка». Невербальні комунікації — система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення. Ці символи, знаки, жести можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи. Невербальна поведінка, на думку сучасного російського дослідника В.Лабунської, поєднує в собі особистісні форми поведінки з груповими, соціокультурними. Їй властива єдність неінтенціональних (лат. intentio — прагнення, поривання, спрямованість мислення, свідомості на який-небудь предмет), неконвенціональних (лат. conventio — угода, договір), неусвідомлюваних рухів з усвідомлюваними, спрямованими, тобто такими, що мають чіткі семантичні межі.Невербальна поведінка — найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають психічні стани людини, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом. До основних засобів невербальної комунікації належать його зовнішній вигляд, мовне дихання, пантоміміка, міміка, контакт очей (візуальний контакт), міжособистісний простір. Мовне дихання. Його основою є діафрагмально-реберний подих, коли вдих і видох відбуваються за рахунок зміни обсягу грудної клітки внаслідок скорочення діафрагми, міжреберних і черевних м'язів. У професійній діяльності (спів, промова в класі, виступ з лекцією) потрібне фонаційне дихання (вдихання коротше від видихання). Розрізняють кілька видів дихання: верхнє (ключичне), грудне (реберне), черевне (діафрагмальне). При активному мовленні перевагу віддають діафрагмальному диханню, яке коливається за висотою, частотою, глибиною. Неправильний подих породжує недостатню звучність (тобто силу, гнучкість, рухливість), що у свою чергу змінює тембр голосу. Процес голосоутворення найбільш продуктивний, коли спина пряма, міцна, а руки, плечі, шия, органи артикуляції вільні і не напружені. Технічна сторона звучної мови піддається тренуванню шляхом спеціальних вправ.

Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини. Вона допомагає виділити в зовнішності головне — образ. Гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, впевненість педагога у своїх силах. Жестимусять бути органічними і стриманими, доцільними. Вони бувають описовими й психологічними. Описові (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки, психологічні виражають почуття (на подив вказують розведені в сторони руки, застереження — притиснутий до губ палець руки). Для того, щоб спілкування було активним, слід дбати, щоб поза була відкритою, не схрещувати рук, стояти обличчям до класу, витримувати дистанцію, яка створює ефект довіри. Доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, промовець начебто дає можливість слухачам перепочити.

Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя. Обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід «нести» до класу тягар домашніх турбот, негараздів. Широкий діапазон почуттів виражають усмішка (посмішка), порухи брів, вираз очей. Контакт очей (візуальний контакт). Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35—50 відсотків часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника 5—7 секунд. На нього частіше поглядають, слухаючи, а не тоді, коли говорять самі. Співрозмовники дивляться одне на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане.Найменшою семантичною одиницею вважають кін, кінему (грец. kinema — рух), які утворюють кінеморфи (щось подібне до фраз). Саме вони і сприймаються у процесі обміну інформацією. Вирази обличчя класифіковано за методикою FAST — Facial Affect Scoring Technique. її принцип полягає в поділі обличчя горизонтальними лініями на три зони (очі й чоло, ніс і ділянка носа, рот і підборіддя) та виокремленні шести основних емоцій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, сум, страх, гнів, подив, відраза.

Правильне трактування невербальної комунікації передбачає врахування таких чинників:

— конгруентність слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній;

— контекст, у якому функціонують невербальні сигнали. Йдеться про те, що один жест може мати різне тлумачення за різних ситуацій, обставин;

— сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, висновок слід робити, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність;

— індивідуальні, психофізіологічні властивості людини (стан здоров'я та його вплив на використання невербальних сигналів);

— соціальний статус людини в суспільстві, а також її соціальні ролі. Роль може бути справжньою або удаваною, обраною для маскування;

— національні та регіональні особливості невербальної комунікації;

— власний стан і досвід. Застосовувати їх слід обережно, трактуючи невербальні сигнали співрозмовника.