Когнітивна психологія.

Це один із сучасних напрямів психології. Її представники — німецький психолог Ульріх Найссер (нар. 1928) та інші — вважають, що вирішальну роль у поведінці суб'єкта відіграють знання (лат. cognito — знання). Вони досліджують внутрішню організацію основних психічних процесів: сприймання, пам'яті, мислення. Центральне місце відводиться питанням систематизації знань у пам'яті суб'єкта, співвідношення словесних і образних компонентів у процесах мовлення і мислення.

Напрям виник під впливом теоретико-інформаційного підходу. Тому він передбачає створення моделей психічних процесів на основі аналогії між обробленням інформації машиною і людиною. Основне поняття когнітивної психології — схема. Так, процес сприймання інтерпретується як певний набір послідовних змін, опосередкованих когнітивною схемою — нервовими і психологічними структурами, які формуються у людини разом із набуванням досвіду.

Генетична психологія. Її основоположник Ж. Піаже, вивчаючи проблеми розвитку інтелекту дитини, дійшов висновку, що джерелом її інтелектуального розвитку є дії з речами в процесі соціалізації. Ці дії, поступово інтеріоризуючись (із зовнішніх, реальних дій із предметами перетворюючись на внутрішні, ідеальні), утворюють інтелектуальні структури. У розвитку інтелекту Піаже виділяє три послідовні етапи: 1) сенсомоторний, 2) конкретних і 3) формальних операцій. Послідовний перехід від попереднього етапу до наступного відбувається в міру оволодіння дитиною певними внутрішніми операціями. Піаже навіть перші предметні дії дитини тлумачить як її зустріч із навколишнім світом. Насправді уже в ранньому віці діяльність дитини має суспільний характер, бо здійснюється в спілкуванні з дорослим, який ставить перед нею нові завдання і від якого вона засвоює сформовані суспільством способи їх виконання. Однак у своїх працях Піаже не показує процесу ускладнення людської діяльності, зміни її мотивів, способів виконання, що має вирішальне значення для розвитку психіки дитини. І все-таки за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інтелекту теорії Піаже немає рівних.

Гуманістична психологія. Найвідоміші представники цього напряму — американські психологи Гордон Олпорт (1897—1969), Генрі-Александер Мюррей (1893—1988), Карл-Ренсом Роджерс (1902—1987), Абрахам-Харольд Маслоу (1908—1970) — вважають, що предметом психологічного дослідження повинна бути здорова творча особистість, основною метою якої є прагнення до самоактуалізації, розвитку конструктивного начала людського «Я». Вони стверджують, що людина відкрита для світу і наділена від природи потенційними можливостями для безперервного розвитку і самовдосконалення, вона шукає сенс життя, а її базисними потребами є любов, творчість, інші найвищі цінності. Так, Маслоу зазначає, що потреба в самоактуалізації є вершиною ієрархії людських потреб, яку утворюють потреби в повазі й самоповазі, належності до певної спільноти, в безпеці, а також пізнавальні, естетичні, фізіологічні та ін. Причому потреба в самоактуалізації виникає лише тоді, коли задоволено нижчі ієрархічні потреби.

Діяльнісний підхід.

Він був властивий радянській психологічній науці, яка зробила значний внесок у розвиток світової психології, про що свідчить її визнання багатьма зарубіжними вченими. Так, сучасний американський наукознавець Л. Грехем у своїй праці «Природознавство, філософія і науки про людську поведінку в Радянському Союзі» писав, що радянські вчені створювали інтелектуальні конструкції, які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму. Представники діяльнісного підходу розглядали психіку як функцію мозку, спрямовану на відображення об'єктивної дійсності в процесі активної взаємодії людини із зовнішнім світом, тобто в процесі діяльності.

У психології поняття «діяльнісний підхід» найчастіше використовують у двох значеннях. У широкому сенсі воно означає методологічний напрям досліджень, в основу яких покладено категорію предметної діяльності. У розвитку цього напряму найпомітнішими є наукові доробки російських, українських та зарубіжних дослідників (Л. Виготського, С. Рубінштейна, Бориса Ломова (1927—1989), Г. Костюка, П. Зінченка, Анрі Валлона (1879—1962) та ін.).

У вузькому сенсі цей термін вживає О. Леонтьев, який розглядає психологію як науку про виникнення, функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності людей. На його думку, через аналіз системи видів діяльності, у яких бере участь людина як суспільна істота, можна розкрити таке системне утворення, як особистість.

Розроблення діяльнісного підходу у вітчизняній психології започаткував Л. Виготський. Створюючи культурно-історичну концепцію психічного розвитку людини, він обґрунтував поняття «вищі психічні функції» (мислення в поняттях, розумне мовлення, логічна пам'ять, довільна увага) як суто людські, соціально зумовлені форми психіки. Ці функції виникають і розвиваються як форми зовнішньої діяльності і тільки пізніше, опосередковані знаками, поступово інтеріоризуються. У знаках втілено мовні значення. Вони спочатку виступають як зовнішні засоби, що опосередковують спілкування дитини з дорослим, потім стають внутрішнім інструментом, що дає людині змогу керувати своєю психікою.

Система знаків визначає поведінку більшою мірою, ніж навколишня дійсність, оскільки знак у згорнутому вигляді містить програму поведінки. Отже, на думку Виготського, вищі психічні функції — це сформовані протягом життя психічні процеси, які виникають як форма взаємодії між людьми, а пізніше перетворюються на інтеріоризовані процеси, що свідчать про суспільний характер людської психіки. Розвиваються вони в процесі научання, тобто спільної діяльності дитини і дорослого.

Подальший розвиток ідеї Л. Виготського отримали у працях Л. Божович, П. Гальперіна, Д. Ельконіна, О. Запорожця та ін.

С. Рубінштейн, вивчаючи місце психічного у взаємозв'язку явищ матеріального світу, критикував односторонність онтологічного та гносеологічного поглядів на його природу. Представники онтологічного (буттєвого) напряму, вбачаючи єдність світу в його матеріальності, стверджували, що психічне є матеріальним. Прихильники гносеологічного (пізнавального) напряму наполягали на тому, що психічне є ідеальним, оскільки воно є образом речі, а не власне річчю. Рубінштейн заперечував можливість вивести психічне як ідеальне за межі матеріального світу чи відділити ідеальне під матеріального і протиставити їх одне одному. У пізнавані, ній діяльності суб'єкта, за твердженням вченого, відбуваються психічне відображення об'єкта у вигляді ідеального образу. Разом із тим, як і все психічне, цей образ є причинно-зумовленим явищем. Отже, образ має рефлекторну природу. 15 ньому нерозривно поєднано процеси, що відбуваються у мозку, та їх зовнішні вияви, був переконаний учений.

С. Рубінштейн сформулював принцип єдності свідомості й діяльності. У діяльності суб'єкта він виявив психологічно істотні компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. І І, е — дії, операції та вчинки, що співвідносяться з метою, мотивом та умовами діяльності суб'єкта. Разом із О. Леонтьєвим в 30—40-х роках XX ст. він розробив філософсько-психологічну схему аналізу діяльності за її основними компонентами (цілями, мотивами, діями, операціями та ін.).

О. Леонтьев в основу психологічної теорії діяльності поклав здобуті результати аналізу розвитку психіки у філогенезі. Він показав, що кожна стадія розвитку психіки с результатом урізноманітнення й ускладнення форм зв'язку живого організму з навколишнім середовищем, тобто ускладнення структури діяльності. Отже, психіка формується в діяльності й виявляє в ній свої особливості. Діяльність людини має предметний характер. Вона спрямована на предмет, на перетворення його властивостей. У процесі діяльності людина надає йому певних значень, світ, що її оточує, постає перед нею як образ свідомості. Значення, втілені в поняття, стають засобом формування особистого досвіду і дають змогу передавати нащадкам здобутки попередніх поколінь.

З теорією Леонтьева не зовсім погоджувався Б. Ломов. Оскільки індивідуальна діяльність є лише складовою функціонування суспільства, то починати аналізувати її (слід не з абстрактного відношення «суб'єкт-об'єкт», а з вивчення функцій цієї індивідуальної діяльності в суспільстві, в системі взаємодії індивіда з іншими людьми в тому соціальному контексті, в який ця діяльність включена. Суспільна природа діяльності виявляється повніше, якщо діяльність є колективною.

Г. Костюк з урахуванням особливостей діяльнісного підходу розробив теорію психічного розвитку в онтогенезі. У психічному розвитку дитини, який забезпечується єдністю біологічних і соціальних умов, провідну роль він підводив навчанню і вихованню. Дозрівання організму, вважав учений, змінює ставлення дитини до навколишнього середовища, що зумовлює появу нових видів діяльності. На його думку, становлення психіки відбувається нерівномірно: є періоди прискореного розвитку окремих психічних функцій (сенситивні періоди) і періоди сповільнення. Разом із тим він може бути гетерохронним — тоді прискорений розвиток одних функцій відбувається на фоні сповільнення розвитку інших. Психіка розвивається шляхом надбудови нових структур над уже утвореними. Між цими структурами виникають суперечності, які розв'язуються підняттям дитини на новий, вищий, ступінь розвитку. Ці суперечності є рушійною силою психічного розвитку дитини.

Визнаючи провідну роль суспільних умов (навчання і виховання) в психічному розвитку дитини, Костюк не ігнорував і можливостей спонтанного розвитку. Його ідеї широко використовуються в дослідженнях українських вчених, зокрема Олександра Скрипченка (нар. 1921) та Олександра Киричука (нар. 1929), присвячених розумовому розвитку молодших школярів.

П. Гальперін у межах діяльнісного підходу створив теорію поетапного формування розумових дій. Він виділив і охарактеризував основні етапи переміщення зовнішньої матеріальної дії з предметами у внутрішній розумовий план, намагаючись розглядати і психіку як діяльність. Так, дослідник вважав, що при дії подразника на орган чуття у мозку людини виникає орієнтувальна діяльність, наслідком якої є психічне відображення (образ).

Охарактеризовані напрями і підходи до вирішення основних психологічних проблем свідчать про те, що психологія все ще перебуває в пошуках свого предмета дослідження. Отримані наукові результати все більше розширюють сферу людського пізнання. Нерідко вони змушують заново переосмислити ці проблеми. Тому можлива поява тенденцій, які стануть новими ланками безперервного процесу пізнання психіки людини.