Максименко Н.В.

2. Громадяни (працівники) як суб’єкти трудового права

Як суб’єкт трудового права громадянин має володіти фактичною здатністю до праці. Ця властивість залежить від фізичних і розумових можливостей, якими володіє особа і які вона виявляє, займаючись певною трудовою діяльністю.

Фактична здатність до праці і здатність до праці як правова категорія (трудова правосуб’єктність) — поняття нетотожні.

Фактична здатність до праці виникає значно раніше, визначає трудову правосуб’єктність і лежить в її основі.

Чинне законодавство про працю виділяє певні категорії громадян як суб’єктів трудового права та види їх правового статусу.

Правовий статус громадян як суб’єктів трудового права є єдиним, але щодо юридичних гарантій основних конституційних трудових прав має свої особливості. Наприклад, правовий статус жінок, неповнолітніх, інвалідів, державних службовців.

Категорії громадян як суб’єктів трудового права:

- працівники (робітники та службовці);

- підприємці, роботодавці;

- працюючі власники майна.

Правовий статус громадянина як суб’єкта трудового права відрізняється від правового статусу працівника організації. Громадяни стають суб’єктами відносин трудового права ще до виникнення трудових відносин, коли вони шукають собі роботу.

Зауважимо, що обмеження трудової правосуб’єктності може бути лише частковим і тимчасовим, воно допускається лише у випадках, визначених законом.

Трудовим законодавством може визначатися й спеціальна правосуб’єктність і стан здоров’я працівника. Оцінку здатності до праці визначає не громадянин, а держава, роботодавець, керівник організації при укладанні трудового договору.

З отриманням статусу підприємця громадянин може мати і статус роботодавця — суб’єкта трудового права. Підприємництво може здійснюватись у двох формах:

1) самим власником майна;

2) суб’єктом, що управляє майном власника.

Відносини підприємця з управляючим регулюються договором. Трудова правосуб’єктність працюючих власників регулюється цивільним і трудовим правом України.

Трудова правосуб’єктність громадян, встановлена чинним законодавством про працю, як правило, виникає з моменту досягнення громадянами шістнадцяти років (ст. 188 КЗпП). Це мінімальний вік, з якого допускається прийняття на роботу.

Особливі умови прийняття на роботу встановлені для осіб, які досягли п’ятнадцяти років, а також учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю, у вільний від навчання час з моменту досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.

Юридична природа вікового критерію трудової правосуб’єктності громадян полягає в тому, що неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Порушення норм права, що встановлюють вікові критерії трудової правосуб’єктності, суперечить інтересам охорони праці неповнолітніх, тому трудові правовідносини з неповнолітніми підлягають припиненню.

Вольовий критерій — стан вольової здатності громадян до праці чи підприємницької діяльності.

Не можуть бути суб’єктами трудового права громадяни, визнані судом недієздатними.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, несумісну з посадою; в інших випадках, встановлених законами України.

До статутних прав та обов’язків працівника, що закріплені в Конституції України та у статтях 2 і 139 КЗпП, належать:

- право на працю та відпочинок;

- право на безоплатну професійну підготовку, підвищення кваліфікації, перепідготовку;

- право на заробітну плату;

- право на безпечні й здорові умови праці;

- право на об’єднання в професійні спілки;

- право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів соціального страхування;

- обов’язок працювати чесно й сумлінно;

- обов’язок дбайливо ставитися до майна роботодавця.

Норми, що регулюють діяльність служби зайнятості, пов’язані з працевлаштуванням працівників. Вони належать до типових гарантій реалізації права на працю. Гарантійну функцію охорони трудових прав виконують і норми, що регулюють можливість працівників захистити трудові права, звернувшись до органів, які вирішують трудові спори.

Відповідальність суб’єктів трудового права за належне виконання своїх обов’язків на практиці виявляється у позитивній і ретроспективній (негативній) відповідальності.

Позитивна відповідальність — це відповідальність за належне виконання суб’єктом своїх зобов’язань нині і в майбутньому.

Негативна відповідальність — відповідальність за вже вчинене, несумлінне виконання суб’єктом своїх зобов’язань.

Негативна відповідальність полягає в тому, що суб’єкт трудового права — громадянин за порушення своїх обов’язків зобов’язаний нести певні невигідні для нього наслідки, визначені правовими нормами.

Юридична відповідальність працівника як суб’єкта трудового права за трудове правопорушення може бути дисциплінарною, матеріальною, а для деяких категорій посадових осіб — адміністративною (штраф).

3. Правовий статус роботодавців та організацій роботодавців

У трудовому праві термін „роботодавець” означає організацію, яка на ринку праці є суб’єктом, що пропонує роботу і організовує працю працівників. Як суб’єкт трудового права роботодавець — це переважно юридична особа, котра укладає трудовий договір із працівником.

Із дня державної реєстрації організація набуває права юридичної особи і трудової правосуб’єктності в якості роботодавця.

Найважливіші питання управління організацією регулюються законодавством про працю України і статутом цієї організації.

Головний суб’єкт управління — власник, який здійснює свої повноваження безпосередньо або через уповноважений орган.

Особливості управління організаціями окремих організаційно-правових форм регулюються чинним законодавством України про працю.

Трудовою правосуб’єктністю можуть володіти не тільки організації, які визнаються юридичними особами, а й структурні підрозділи організації, наділені правом прийняття і звільнення працівників, які мають окремий фонд оплати праці.

Зауважимо, що особливим правовим становищем користується адміністрація організації як суб’єкт трудового права.

Вона може бути стороною організаційно-управлінських відносин із трудовим колективом і виборним профспілковим органом організації.

Управлінські функції здійснює власник майна організації та уповноважений ним керівник організації. Правовий статус його визначається договором (контрактом). Трудові правовідносини з керівником організації встановлюються на термін дії трудового договору (контракту).

Особливий правовий стан як суб’єкта трудового права є в арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Це фізична особа, яка має ліцензію, що видана у встановленому законодавством порядку і діє на підставі ухвали господарського суду. Одна й та ж сама особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог закону. У разі, коли господарському суду не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого у встановленому законом порядку, господарський суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього.

Розпорядник майна — це фізична особа, на яку в установленому законом порядку покладаються повноваження щодо нагляду й контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому Законом.

Суб’єктом трудового права є також фізична особа, яка використовує найману працю.

Профспілки як суб’єкт трудового права

Стан профспілок як суб’єктів трудового права надто специфічний. Вони не є стороною в трудових правовідносинах, але вони є суб’єктами інших правових відносин, які складаються, наприклад, у процесі укладення колективного договору. Ці відносини існують паралельно з трудовими.

Професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Слід вважати, що не всі сторони діяльності профспілок підлягають правовому регулюванню. Відносини, що виникають всередині спілки у зв’язку з прийомом членів профспілок, сплатою профспілкових внесків, проведенням профспілкових зборів тощо, трудовим правом не регулюються. Держава не втручається у внутрішню діяльність профспілки, вона регулюється статутними нормами. А відносини з працедавцями щодо встановлення умов праці, представництва та захисту інтересів працівників регулюються законодавством, тобто є правовими. Основою їх трудової правосуб’єктності є їх право на представництво від імені працівників. Найбільшою кількістю прав наділені виборні профспілкові органи на підприємствах, в установах, організаціях, тобто низові первинні органи.