Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

дипломатична служба України (далі - дипломатична служба) - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

дипломатичний працівник - державний службовець, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг;

адміністративно-технічний працівник - державний службовець, який здійснює адміністративно-технічне обслуговування системи органів дипломатичної служби;

працівники дипломатичної служби - дипломатичні працівники та адміністративно-технічні працівники системи органів дипломатичної служби;

Стаття 12. Кадри дипломатичної служби

Дипломатичні працівники проходять дипломатичну службу на дипломатичних посадах системи органів дипломатичної служби. Дипломатичні працівники проходять дипломатичну службу також на відповідних посадах структурних підрозділів Адміністрації Президента України, що забезпечують здійснення Президентом України повноважень у зовнішньополітичній сфері, на відповідних посадах структурних підрозділів Апарату Верховної Ради України і Секретаріату Кабінету Міністрів України, що забезпечують представництво Голови Верховної Ради України і Прем'єр-міністра України у зносинах з органами влади інших держав та здійснення заходів з міжнародного співробітництва Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України.

{ Частина перша статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 253-IV (253-15) від 28.11.2002; в редакції Закону N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

Для дипломатичних працівників, які працюють в закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади:

1) Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації, Представник України при міжнародній організації; { Пункт 1 частини другої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

2) Генеральний консул України, Радник-посланник; { Пункт 2 частини другої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

3) заступник Постійного представника України при міжнародній організації, заступник Представника України при міжнародній організації, Генеральний консул України - завідувач консульського відділу; { Пункт 3 частини другої статті 12 в редакції Закону N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

4) радник;

5) консул; { Пункт 5 частини другої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

6) перший секретар;

7) віце-консул;

8) другий секретар;

9) третій секретар;

10) аташе.

Кадри дипломатичної служби складають:

1) працівники, які займають штатні дипломатичні посади на постійній основі;

2) працівники, які займають штатні адміністративно-технічні посади на постійній основі;

3) працівники, які займають штатні дипломатичні та адміністративно-технічні посади на визначений термін (контракт). { Пункт 3 частини третьої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

Працівники дипломатичної служби, які працюють у системі органів дипломатичної служби, за їхньою згодою можуть бути переведені, тимчасово відряджені до інших органів державної влади України для виконання дипломатичних функцій або направлені на навчання, стажування для підвищення професійної кваліфікації.

{ Частина четверта статті 12 в редакції Закону N 2911-VI (2911-17) від 11.01.2011 }

У цих випадках вони залишаються на дипломатичній службі, користуються всіма правами і пільгами та одержують надбавки до посадових окладів, встановлені для працівників дипломатичної служби.

Після закінчення терміну такого відрядження або переведення працівники дипломатичної служби призначаються на посаду, не нижчу за ту, яку вони обіймали до відрядження, переведення, стажування або навчання.

. Статус Вищої ради юстиції визначено ст. 1 Закону «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р., згідно з якою Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність (ч. 2 ст. 1 Закону). Згідно зі ст. 5 цього Закону, Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції, по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять також за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України та Генеральний прокурор України. Стат-тею 3 названого Закону визначено повноваження Вищої ради юстиції: 1) вносить подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України; 4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дис-циплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих су-дів, а також прокурорів. Статтями розділу IV цього Закону визначається порядок вирішення Вищою радою юстиції питань, що належать до її компетенції.

Для організаційного забезпечення діяльності ВККС створюється секретаріат, а з метою здійснення членами ВККС належної перевірки наявності підстав для притягнення суддів місцевих та апеляційних судів до дисциплінарної відповідальності діє служба дисциплінарних інспекторів, до складу якої входять 33 дисциплінарних інспектори. За кожним членом ВККС закріплюється три дисциплінарних інспектори.

Законом «Про судоустрій і статус суддів» не визнається юридичний статус працівників секретаріату та дисциплінарних інспекторів ВККС. Частиною 4 ст. 98 Закону лише встановлено, що розмір заробітної плати працівників секретаріату та дисциплінарних інспекторів, їх побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами і не можуть бути меншими, ніж у відповідних службовців апаратів центральних органів виконавчої влади.

Організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату, який призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату суду. Правовий статус працівників апарату суду визначається Законом «Про державну службу». Умови оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення працівників апарату суду визначаються на засадах, що встановлені для відповідної категорії працівників апаратів центральних та місцевих органів виконавчої влади (ст. 143 цього Закону).

Кожний суддя суду загальної юрисдикції може мати помічника, правовий статус і умови діяльності якого визначаються Законом «Про судоустрій і статус суддів» і Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Помічники суддів прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до апарату відповідного суду, на них поширюється дія Закону «Про державну службу» (частини 1, 3 ст. 151 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно зі ст. 153 Закону «Про судоустрій і статус суддів» у кожному суді діє служба судових розпорядників, які забезпечують додержання особами, які перебувають у суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади керівником апарату відповідного суду. Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визначається положенням, що затверджується Головою ДСА України за погодженням із Радою суддів України (ст. 153 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Правового статусу судових розпорядників Закон «Про судоустрій і статус суддів» не ви-значає. На мій погляд, судові розпорядники при виконанні своїх функцій є представниками виконавчої влади і є службовими особами.

Законом «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р. визначено, що ЦВК є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України, цього та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації і проведення виборів, очолює систему виборчих комісій та комісій з референдуму, здійснює контроль за діяльністю та консультативно-методичне забезпечення виборчих комісій та комісій з місцевих референдумів, є юридичною особою, здійснює свої повноваження самостійно, незалежно від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Істотним у визначенні статусу ЦВК є положення, що ЦВК є колегіальним державним органом, а не органом державної влади.

У виборчих законах у визначенні статусу виборчих комісій зазначається, що вони є спеціальними колегіальними органами, уповноваженими організовувати підготовку та проведення відповідних виборів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори (див., зокрема: ч. 1 ст. 25 Закону «Про вибори народних депутатів України» № 4061-VІ від 17 листопада 2011 р., ст. 20 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», ст. 22 Закону «Про вибори Президента України»).

Окружна (територіальна) виборча комісія є юридичною особою, комісією вищого рівня щодо всіх дільничних виборчих комісій у межах відповідного територіального виборчого округу з питань виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, Президента України. Дільнична виборча комісія не є юридичною особою, вона є суб’єктом відповідного виборчого процесу, має право звертатися в межах своїх повноважень до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до підприємств, установ та організацій, їх посадових та службових осіб, має власну печатку, зразок якої затверджується ЦВК.

є оцінювач, який має кваліфікаційне свідоцтво оцінювача і включений до Державного реєстру оцінювачів, який веде Фонд державного майна України, які отримали кваліфікаційне свідоцтво в порядку, визначеному статтями 14–16 Закону «Про оцінку май-на, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. Згідно із цим Законом, суб’єктами оціночної діяльності є: 1) суб’єкти господарювання – зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону; 2) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності у процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оціню-вачі. Оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво відповідно до вимог цього Закону (статті 5, 6 Закону). Форми здійснення оціночної діяльності визначені у ч. 2 ст. 4 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»: 1) практична діяльність з оцінки майна, яка полягає у практичному виконанні оцінки майна та всіх процедур, пов’язаних з нею, відповідно до вимог, установлених нормативно-правовими актами з оцінки майна; 2) консультаційна діяльність, яка полягає в наданні консультацій з оцінки майна суб’єктами оціночної діяльності, замовникам оцінки та (або) іншим особам в усній або письмовій формі; 3) рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна; 4) методичне забезпечення оцінки майна, яке полягає в розробленні методичних документів з оцінки майна та наданні роз’яснень щодо їх застосування; 5) навчальна діяльність оцінювачів, яка полягає в участі у навчальному процесі з професійної підготовки оцінювачів. Практична діяльність з оцінки майна може здійснюватися виключно суб’єктами оціночної діяльності, а діяльність судових експертів, пов’язана з оцінкою майна, здійснюється на умовах і в порядку, передбачених Законом «Про судову експертизу», з урахуванням особливостей, визначених Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціно-чну діяльність в Україні» щодо методичного регулювання оцінки цього майна, а інші положення цього Закону не поширюються на судових експертів.

Аудитор – це фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською діяльністю на території України. Під аудиторською діяльністю розуміється діяльність, яка охоплює організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг. Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб. Аудит – це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Здійснюється аудит незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання з їх ініціативи на його проведення, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Обов’язковий аудит проводить у випадках, визначених ст. 10 Закону «Про аудиторську діяльність». Аудитор має право займатися аудиторською діяльністю індивідуально, створити аудиторську фірму, об’єднатися з іншими аудиторами у спілку з дотриманням вимог Закону «Про аудиторську дія-льність» та інших законів України. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходів від інших корпоративних прав

Право на отримання кваліфікаційного сертифіката про право на зайняття аудиторською діяльністю мають фізичні особи, які здобули вищу освіту, певні знання з питань аудиту та досвід роботи не менше трьох років підряд на посадах аудитора, ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста або економіста, наявність яких (певних знань з питань аудиту) визначається шляхом проведення відповідного іспиту в порядку, визначеному Положенням про сертифікацію аудиторів, затвердженим рішенням Аудиторської палати України від 19 листопада 2002 р., протокол № 116.

Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені ст. 9 цього Закону, та у випадках, передбачених пунктами «в» і «г» ст. 2 цього Закону, – трудовим арбітражем. Стаття 10. Незалежний посередник

Незалежний посередник - визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення.

Стаття 11. Трудовий арбітраж

Трудовий арбітраж - орган, який складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту).

Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї із сторін або незалежного посередника у триденний строк у разі:

неприйняття примирною комісією погодженого рішення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) з питань, передбачених пунктами " а" і " б" статті 2 цього Закону;

виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з питань, передбачених пунктами " в" і " г" статті 2 цього Закону.

Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін. Голова трудового арбітражу обирається з числа його членів.

До складу трудового арбітражу також можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інші особи.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи трудового арбітражу здійснюється за домовленістю сторін, а якщо сторони не досягли згоди - в рівних частках.

Арбітр – це підготовлена Національною службою посередництва і примирення (НСПП) особа, яка в разі залучення її сторонами колективного трудового спору (конфлікту) для участі в роботі трудового арбітражу, набуває статусу члена трудового арбітражу і має право розгляду колективного трудового спору (конфлікту) з метою при-

йняття рішення по суті. Підготовка арбітрів проводиться НСПП за навчальними планами і програмами, що затверджуються в установленому чинним законодавством порядку, після закінчення якої арбітр складає встановлені навчальною програмою екзамени і йому видається відповідний документ про проходження підготовки. Арбітр набуває своїх прав і обов’язків з дня його включення до Списку арбітрів, який є системою обліку арбітрів та відповідних даних про них, про що йому видається відповідне посвідчення. Список арбітрів формується НСПП для забезпечення проведення примирних процедур і створюється з метою забезпечення сторін колективних трудових спорів (конфліктів) інформацією про арбітрів і публікується в офіційних засобах масової інформації. Порядок залучення арбітрів до участі в роботі трудового арбітражу, права та обов’язки арбітра, кваліфікаційні вимоги до арбітра, умови і порядок добору арбітрів визначаються Положенням про арбітра, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 132.

Підготовка посередників арбітрів здійснюється згідно з Положенням про порядок підготовки посередників та арбітрів, їх сертифікації, затвердженим наказом Національної служби посередництва і примирення від 4 квітня 2000 р. № 26. Право на включення до списків посередників та арбітрів і отримання посвідчення посередника та посвідчення арбітра мають громадяни України, які здобули вищу освіту (не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста та магістра), мають відповідні знання з проведення примирних процедур примирною комісією та трудовим арбітражем по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), досвід роботи не менше трьох років за фахом юриста, економіста, фінансиста та склали іспит (пункт 1.3 цього Положення).

Посвідчення посередника і арбітра – це офіційні документи, які засвідчують право громадянина України на здійснення примирних процедур з вирішення колективного трудового спору (конфлікту) як незалежного посередника або члена трудового арбітражу на території України. Посвідчення реєструються у книзі обліку посвідчень посередників НСПП або відповідно у книзі обліку посвідчень арбітрів НСПП, а їх отримання засвідчується підписом у відповідній книзі обліку.

Рішення трудового арбітражу є обов’язковим до виконання, якщо сторони колективного трудового спору (конфлікту) попередньо про це домовились

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси), або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені ст. 37 Закону «Про нотаріат», вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на дипломатичні представництва України. Крім того, посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може проводитись особами, вказаними у статті 40 Закону «Про нотаріат», зокрема: головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями лікарень, інших стаціонарних закладів охорони здоров’я посвідчуються заповіти осіб, які перебувають на лікуванні в цих закладах; начальниками госпіталів посвідчуються заповіти осіб, які перебувають у них на лікуванні; капітанами морських, річкових суден, що ходять під Прапором України, посвідчуються заповіти осіб, які перебувають на таких суднах під час їх плавання, тощо.

Проте особи, яким законодавством, зокрема Законом «Про нотаріат», надано право вчинювати нотаріальні дії за кордоном та посвідчувати заповіти і доручення, прирівнювані до нотаріальних, не належать до категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, оскільки вони не здійснюють професійну нотаріальну діяльність. Закон лише наділяє їх повноваженнями (надає право і покладає обов’язок) здійснювати, за певних обставин (умов), у певній обстановці, відповідно, нотаріальні дії та посвідчувати заповіти і доручення.

Нотаріальна діяльність як професійна діяльність здійснюється лише нотаріусами – громадянами України, які мають вищу юридичну освіту, володіють державною мовою, мають стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшли стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склали кваліфікаційний іспит і одержали свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Нотаріальна діяльність є виключним видом діяльності. Нотаріус, згідно з ч. 2 ст. 3 Закону «Про нотаріат», не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі, або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати в штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час.

Відмінність у правовому статусі приватного та державного нотаріуса в тому, що приватний нотаріус здійснює нотаріальну діяльність як самозайнята особа – особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, а державний нотаріус здійснює професійну нотаріальну діяльність як найманий працівник державного органу – державної нотаріальної контори

групи експертів, експертні ради.

Експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи (ст. 4 Закон Об’єкти наукової та науково-технічної експертизи визначені ст. 5 Закону «Про наукову і науково-технічну експертизу». Такими об’єктами можуть бути будь-які об’єкти наукової і науково-технічної діяльності, щодо яких виникає потреба у проведенні експертизи, отриманні науково обґрунтованих експертних висновків, зокрема наукові праці у вигляді спеціально підготовлених рукописів, наукових доповідей, опублікованих монографій чи посібників; дисертаційні дослідження; права на об’єкти інтелектуальної власності, включаючи їх вартісну оцінку.

Фізичні особи, які на постійній або професійній основі здійснюють діяльність, пов’язану з наданням експертних послуг, крім осіб, які мають право на здійснення експертної діяльності та експертних послуг без отримання свідоцтва, та юридичні особи, статутом яких передбачено таку діяльність, повинні пройти державну акредитацію і отримати свідоцтво, що підтверджує кваліфікацію його отримувача з питання організації та проведення наукової і науково-технічної експертизи (ст. 7 Закону).

Проводиться наукова і науково-технічна експертиза у формі державної, громадської та інших експертиз.

Права та обов’язки експерта наукової і науково-технічної експертизи визначені у ст. 21 Закону «Про науково і науково-технічну експертизу». Згідно з ч. 9 цієї статті експерти не мають права приймати від фізичних та юридичних осіб, заінтересованих у певних висновках експертизи, коштовні подарунки, грошову ви-нагороду тощо. у).

Третейський суд – це недержавний, незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р., для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Законом «Про третейські суди» передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених зако-ном. Види (категорії) справ, які не можуть розглядатись третейським судом, визначені ст. 6 цього Закону. В Україні можуть утворюватись та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Третейські суди утворюються без статусу юридичної особи. Порядок утворення третейських судів визначається статтями 8–9 Закону «Про третейські суди». Третейський суд може розглядати справи у складі одного третейського судді або в будь-якій непарній кількості третейських суддів. Порядок формування складу третейського суду встановлений статтями 17–20 цього Закону.

Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону «Про третейські суди» для вирішення спорів у третейському суді.

ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду (абз. 17 ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону від 7 березня 2002 р. № 3088-ІІІ). У частині 1 ст. 3-1 цього Закону конкретизується, що якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути призначено фізичну особу – суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінте-ресованою особою щодо боржника і кредиторів. Частиною 2 ст. 3-1 Закону встановлено, що якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражні керуючі діють на підставі ліцензії, арбітражні керуючі діють на підставі ліцензії арбітражного керуючого виданої уповноваженим органом у порядку, встановленому законом.

У абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання банкрутом в редакції Закону «Про внесення змін до Закону України» «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 р. №, який набере чинності з 18 січня 2013 р., визначено, що арбітражний керуючий – це фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку у справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядни-ків майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. Згідно з ч. 1 ст. 97 цього Закону, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути громадянин України, який має повну вищу юридичну або економічну освіту, стаж роботи за фахом не менше трьох років або одного року на керівних посадах після отримання повної вищої освіти, пройшов навчання та стажування протягом шести місяців у порядку, встановленому державним органом з питань банкрутства, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит.

Хоча арбітражний керуючий постійно чи тимчасово не обіймає на суб’єкті підприємницької діяльності – боржнику посад, пов’язаних з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, їх виконання покладається на нього рішенням (постановою) господарського суду – повноважним (компетентним) органом у розумінні роз’яснення, що дається ПВСУ в абз. 5 п. 1 його Постанови від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабар-ництво».

Розпорядник майна як один із видів арбітражних керуючих призначається господарським судом з метою забезпечення майнових

інтересів кредиторів з числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі. Оскільки розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених законом, і його призначення не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника, фактично він не наділений правом розпорядження майном боржника. Однак у разі, якщо керівник або органи управління боржника не вживають заходів щодо забезпечення збереження майна боржника, чи створюються перешкоди діям розпорядника майна, чи допускаються інші порушення законодавства, за клопотанням комітету кредиторів виконання обов’язків керівника боржника ухвалою господарського суду тимчасово може бути покладено на розпорядника майна, який тим самим наділяється обов’язками адміністративно-господарського характеру і при їх виконанні є службовою особою, що виконує такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

У разі прийняття господарським судом ухвали про проведення санації боржника ним (судом) призначається керуючий санацією. З цього моменту керівник відсторонюється від посади і управління боржником переходить до керуючого санацією, який згідно із Законом має право розпоряджатися майном боржника (абз. 2 п. 5 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом»).

Арбітражний керуючий-ліквідатор призначається господарським судом при прийнятті постанови про визнання боржника банкрутом. З моменту прийняття такої постанови і відкриття ліквідаційної процедури повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном припиняються і передаються ліквідатору, який виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута та повноваження його керівника (органів управління) (див. статті 23, 24, 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом»).

Наказом Міністерства юстиції України від 14 жовтня 2011 р.

№ 3176/5 затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (ОВУ. – 2011. – 383. – Ст. 3040), а наказом від 14 жовтня 2011 р. № 3177/5, – Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (ОВУ. – 2011. – № 83. – Ст. 3041).

На мій погляд, позиція Президента України та Верховної Ради України з питань визначення юридичного статусу арбітражного керуючого є необґрунтованою. По-перше, діяльність арбітражного керуючого за змістом не є наданням публічних послуг, зокрема адміністративних. По-друге, характер діяльності і зміст повноважень арбітражного керуючого, тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи є аналогічним, але названі особи, будуть визнаватись суб’єктами різних злочинів за вчинення тотожних (аналогічних) дій – дії тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи будуть кваліфікуватися за статтями 3641, 3651 або 3683 КК як вчинені службовою особою юридичної особи приватного права, яка виконує організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням, а арбітражного керуючого – за статтями 3652 або 3684 КК. По-третє, арбітражний керуючий за своїм юридичним статусом не є націо-

нальним арбітром у значенні, в якому цей термін вживається у Додатковому протоколі до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи 2003 року, а, отже нема підстав стверджувати, що прирівнення арбітражного керуючого за юридичним статусом до осіб, яких на підставі арбітражної угоди запрошено винести рішення, яке має обов’язкову юридичну силу у спорі, переданому їй сторонами такої угоди (п. 2 ст. 1 Додаткового протоколу) є імплементацією (впровадженням) стандартів Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією у національне кримінальне законодавство.

Частиною 2 ст. 114 Закону «Про відновлення плато-спроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону № 4212-VІ, встановлено, що розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором не можуть бути призначені арбітражні керуючі:

1) які є заінтересованими у цій справі;

2) які здійснювали раніше управління цим боржником – юридичною особою, крім випадків, коли з дня усунення від управління зазначеним боржником минуло не менше трьох років;

3) яким відмовлено в допуску до державної таємниці, якщо та-кий допуск є необхідним для виконання обов’язків, покладених цим Законом.

Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються також тимчасовим адміністратором – яким є фізична особа чи службова особа тимчасового адміністратора – юридичної особи, який призначається Національним банком України у разі істотної загрози платоспроможності банку з підстав, передбачених ст. 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III. Згідно зі ст. 80 цього Закону з дня свого призначення тимчасовий адміністратор має повне та виняткове право управляти банком та контролювати його, вживати будь-яких заходів щодо відновлення належного фінансового стану банку або, при необхідності, підготувати банк до продажу чи реорганізації з метою забезпечення інтересів вкладників та інших кредиторів. Зокрема, тимчасовий адміністратор, згідно з ч. 4 ст. 80 Закону «Про банки і банківську діяльність», має право: 1) продовжувати або припиняти будь-які операції банку; 2) виконувати будь-які дії, рішення від імені банку; 3) розривати в порядку, встановленому законодавством України, будь-які угоди за участю банку, які, на думку тимчасового адміністратора, є збитковими чи непотрібними для банку; 4) заявляти майнові позови у судові органи; 5) звертатися до судових органів із заявами про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; 6) залучати до роботи в тимчасовій адміністрації будь-якого службовця, експерта, консультанта, а також доручати керівникам банку вчинення дій щодо надання необхідної допомоги тимчасовій адміністрації. Тимчасовий адміністратор має право відсторонити таких осіб від виконання обов’язків у будь-який час; 7) з додержанням вимог законодавства України про працю звільнити чи перевести на іншу посаду будь-кого з керівників чи службовців банку, переглянути їх службові обов’язки, змінити розмір їхньої заробітної плати; 8) зупинити розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів у будь-якій формі; 9) продати такі активи і повернути такі пасиви банку, які повинні бути відповідно продані або по-вернені з метою збереження чи підвищення платоспроможності банку або захисту вкладників та кредиторів банку; 10) за згодою Національного банку країни організувати продаж чи реорганізацію банку. Тимчасовий адміністратор зобов’язаний отримати дозвіл Націо-

нального банку України для продажу активів банку, балансова вартість яких перевищує розмір, установлений Національним бан-ком України.

Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються також і ліквідатором банку, який, згідно зі статтями 87 та 88 Закону України «Про банки і банківську діяльність», призначається органом, який ініціював рішення про ліквідацію банку, – власниками банку чи Національним банком України. Суд, який прийняв до розгляду справу про визнання банку неплатоспроможним, повинен підтвердити кандидатуру лікві-датора або призначити такого, що відповідає вимогам цього Закону. При цьому, єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБ України, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду (частини 9–11 ст. 88 Закону).

Повноваження ліквідатора з дня його призначення визначені

ст. 92 Закону «Про банки і банківську діяльність». Зокрема, ліквідатор виконує функції з управління та розпорядження майном банку та виконує повноваження органів управління банку. З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку, а при виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України.

Організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням здійснюються (виконуються) тимчасовим адміністратором фінансової установи, який призначається Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України як один із видів заходів впливу у вигляді відсторонення керівництва фінансової установи від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації у разі порушення фінансовою установою законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг. Нацкомфінпослуг має право призначити тимчасову адміністрацію фінансової установи з підстав, передбачених ст. 46 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня

2001 р.

Тимчасовим адміністратором фінансової установи може бути: 1) юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації фінансових установ, надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг з питань функціонування ринків фінансових

послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом Нацкомфінпослуг на право здійснення тимчасової адміністрації фінансової установи; 2) незалежний експерт (за договором); 3) службовець Нацкомфінпослуг (ст. 47 цього Закону). Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов’язків негайно після прийняття рішення про її призначення. Очолюється тимчасова адміністрація керівником, який є службовою особою.

Таким чином, спеціальними повноваженнями на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків на підприємствах, в установах чи організаціях особа може бути наділена не лише у зв’язку із зайняттям нею певної посади на (в) них за трудовим договором (наприклад, кільком робітникам, які працюють на підприємстві, доручається виконання певної роботи і на час її виконання один із них призначається бригадиром, тим самим він наділяється повноваженнями на виконання організаційно-розпорядчих обов’язків), а й за рішенням суду (наприклад, призначення особи арбітражним керуючим), рішенням Національного банку України та Національної комісії, що здійснює регулювання у сфері ринків фінансових послуг України (призначення тимчасового адміністратора), а також ук-ладеним між особою і підприємством, установою чи організацією договором цивільно-правового характеру на виконання певної роботи чи надання певних послуг.

Статтею 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. передбачено, що для забезпечення ведення бухгалтерського обліку – процесу виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачем для прийняття рішень – підприємство самостійно обирає форми його реалізації, введення до штату підприємства поса-

ди бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером, користування послугами спеціаліста з бухгал-

терського обліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи; веден-

ня на договірних засадах бухгалтерського обліку централізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою; самостійне ведення бухгалтерською фірмою; самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання звітності безпосередньо власником або керівником підприємства.

Посадові особи Юридичних осіб публічного права:

Варто зазначити, що порівняно з раніше діючим корупційним законодавством, даний Закон значно розширив перелік суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення. Зокрема, до таких суб’єктів включені посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету.

Відповідно до чинного законодавства посадовими є особи, які займають певну посаду, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням (ст. 364 Кримінального кодексу України). Така позиція підтверджена також і Верховним Судом України в Постанові Пленуму від 26.04.2002 р. № 5. У документі зазначається, що організаційно-розпорядчі обов’язки — це обов’язки із здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. У свою чергу, адміністративно-господарські обов’язки — це обов’язки по управлінню або розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо).

Юридичною особою публічного права є юридична особа, створена розпорядчим актом Президента України, органу державної влади АР Крим чи органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 Цивільного кодексу України).

Таким чином, медичні спеціалісти, які працюють у державних чи комунальних закладах охорони здоров’я та відповідають хоча б одній із наступних ознак: а) мають у підпорядкуванні хоча б 1 особу, б) здійснюють функції з розпорядження майном чи адміністрування діяльності, — є суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. До таких категорій можна віднести, зокрема, головного лікаря, завідувача відділення, начальника медичної служби та ін., що працюють у державних поліклініках та лікарнях. Варто зазначити, що саме щодо цих категорій осіб Законом передбачені обмеження щодо діяльності, на всі інші категорії медичних спеціалістів, зокрема, рядових лікарів, обмеження не розповсюджується.