Проблема історичного походження людини. Єдність природ­ного, соціального і духовного в людині

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським у людині, чим саме зумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємо­зв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує кілька варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним із таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домі­нуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості зумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фройдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми похо­дження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою нату­ралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома тео­рія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «гомо сапієнс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людсько­го існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціаль­ного життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чин­никами не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від пев­ного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідаль­ність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для присто­сування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до люди­ни вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкрес­люють надприродний характер людського буття, принципову неможливість звести людину лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідеї еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спі­льну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (Д.Л. Чижевський, В.І. Вернадський, П. Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, у сучасній космології та фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким у підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосе­редньо біологічного, а містить у собі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнен­ня суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної ево­люції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками ви­никнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), зда­тність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистській теорії як соціальна іс­тота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність лю­дини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурно­го життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин у де­термінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства поля­гає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людсь­кого існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна «виліпити» все, що завгодно, а вдосконалення людини зале­жить лиЩе від вдосконалення суспільства.

Отже, крайностями щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людсь­кого існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають у людині її центра і ядра - індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» - природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту, на місці людини в даних теоріях залишаєть­ся порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально обмеженою істотою, вона обумовлена «ззовні», виступає своєрі­дною «іграшкою» соціальних сил і суспільного середовища. її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування зумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкрет­ного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами - отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім че­рез світ культури людства.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до мораль­ного вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно корисними» здібнос­тями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивіду­альним діячем.