Особистість

І, нарешті, онтологія свободи осяває всі три томи книжки «Ідіот у родині» (1971 — 1972 pp.), присвяченої Гюставу Флоберові. На кількох тисячах сторінок Сартр описує нам спочатку становлення, потім персоналізацію Флобера. Чому Флобера? Сартр завжди віддавав перевагу творчості цього автора. «Ідіот у родині» — це продовження «Питання про метод». Його тема: що ми можемо сьогодні знати про якусь конкретну людину? «Мені здалося, що відповісти на це запитання можна, лише розглянувши якийсь окремий випадок: що ми знаємо, наприклад, про Гюстава Флобера? Це спонукає нас зібрати докупи всю наявну інформацію про нього» ¹.

¹ SARTRE. «L’idiot de la famille», t. 1, pré face, Bibliotheque de philosophie-NRF, 1971, p. 7.

Приділивши певну увагу становленню Флобера, тобто даним та детермінаціям, які роблять із нього того, ким він є, Сартр переходить до персоналізації, до, так би мовити, проекту, який підсумовує, збирає, об’єднує і наповнює змістом множинне: саме єдність первісного проекту і робить можливим формування особистості. Ключовими дослідженнями є ті, в яких ми знаходимо паралелі з думками, висловленими в «Бутті й Небутті», і де Сартр прояснює поняття особистості як поєднання первісних детермінацій. До чого, власне кажучи, прагне Сартр? Інтегрувати в цьому основоположному проекті істинність умов і істинність творіння. Робота так само нескінченна, як і безнадійна, відзначить у 1971 р. П’єр Бурдьє.

Ось так, упродовж усієї своєї праці, Сартр накреслює шляхи, але також визначає апорії свободи, якій постійно загрожують двоєдушність, але й дух серйозності, і соціальні ролі (можна принагідно згадати у «Бутті й Небутті» знаменитий опис офіціанта в кафе, який грає роль офіціанта), і, само собою зрозуміло, присутність чужого («справжнє лихо — це чужі»). Перед цими труднощами й цими апоріями Сартр відсилає нас до чистого руху свідомості, що обирає свободу в своєму відношенні до всього і проти всього, до дії, але також і до конкретної моралі, що не припускає жодної трансцендентної норми. Відкидаючи «я», дух серйозності, двоєдушність, Сартр розвиває філософію «праці», творіння й діяльності. «Бути — це діяти». Дуже цікава наука, /79/ яку нам слід добре осмислити. В доктрині діяльності думка Сартра якщо й нагадує засадничі положення феноменології Гусерля, то все ж таки перебуває від неї дуже й дуже далеко.

Подаємо два тексти, які допоможуть нам ліпше зрозуміти мислителя, сьогодні критикованого і за його «політичні похибки», і за панібратські взаємини з Комуністичною партією, а згодом і за його «лівацтво», але водночас мислителя, чия творча спадщина зачіпає найглибші струни нашого єства, чиї праці залишаються Грандіозними пам’ятками філософського бароко, що наголошують на людській відповідальності.

Спочатку наведемо витяг із «Ситуацій І», а точніше, зі статті, присвяченої Гусерлю («Одна з фундаментальних ідей феноменологіі Гусерля — інтенціональність», 1939 p.). У цій статті Сартр, згадуючи свого вчителя Гусерля, підкреслює, що свідомість — чиста трансценденція, яка вихоплюється з мене і вибухає в лоні світу, де вона виступає як чиста присутність — уся цілком інтенціональна.

ГУСЕРЛІАНСЬКА ІНТЕНЦІОНАЛЬНІСТЬ

«Гусерль не стомлюється твердити, що не можна розчиняти речі в свідомості. Припустімо, ви бачите певне конкретне дерево. Але ви бачите його на тому місці, де воно стоїть: на узбіччі дороги, в клубах пилюки, з покрученим від спеки гіллям, за двадцять льє від середземноморського узбережжя. Воно не зможе увійти у вашу свідомість, бо має зовсім іншу природу, аніж вона. Вам може здатися, що ви впізнали Берґсона і перший розділ «Матерії і Пам’яті». Але Гусерль аж ніяк не реаліст: це дерево, яке стоїть на своєму клаптику розтрісканої землі, не слід, на його думку, вважати за абсолют, що з часом може увійти в комунікацію з нами. Свідомість і світ задані водночас: світ, будучи за своєю сутністю зовнішнім щодо свідомості, знов-таки за самою своєю суттю є відносним щодо неї. Тобто Гусерль розглядає свідомість як неусувний факт, появі якого не може сприяти жоден фізичний образ. Хіба що швидкий і невиразний образ вибуху. Знати — це «вибухнути в напрямку», відірватися від вологого шлункового затишку, щоб кинутися туди, поза себе, до того, що не є тобою, туди, до дерева, але водночас я залишуся зовні від нього, бо воно уникає мене і відштовхує, і я не більш спроможний проникнути в нього, аніж воно спроможне розчинитися в мені.... А тепер уявіть собі цілу низку взаємопов’язаних вибухів, які виривають нас із самих себе, які навіть не залишають котромусь із «нас» /80/ дозвілля сформуватися слідом за ними, а навпаки, відкидають нас від себе, жбурляють нас на тверду землю, у світ речей; уявіть собі, що ми ось так відкинуті, залишені нашою ж таки власною природою посеред байдужого, ворожого і непіддатливого світу; і ви збагнете глибокий смисл відкриття, висловлений Гусерлем у знаменитій фразі: «Вся свідомість — це свідомість чогось». Не треба переконливішого арґументу, щоб покласти край розніженій філософії іманентності, де все робиться через компроміси, взаємообмін протоплазми, через процеси теплої клітинної хімії. Філософія трансценденції виводить нас на велику дорогу, ставить віч-на-віч із загрозами, під сліпуче світло. Буття, каже нам Гайдеґер, це буття-у-світі. Зрозумійте це «буття-в» як рух. Бути — це вибухати у світі, це залишати один з куточків небуття у світі та в свідомості, щоб раптово вибухнути-свідомістю-у-світі. Як тільки свідомість спробує оговтатися, ототожнити себе сама із собою, в теплі, із зачиненими віконницями, вона самознищується. Цю необхідність для свідомості існувати як свідомість іншої речі, аніж вона сама, Гусерль називає «інтенціональністю».

Жан-Поль САРТР. «Одна з фундаментальних ідей феноменології Гусерля — інтенціональність» (JeanPaul SARTRE. «Une idé e fondamental de la phenomenologie de Husserl: intentionnalité», in «Situations I», NRFGallimard, 1947, pp. 32 — 33 sq.).

Тепер подаємо текст із «Питання про метод» (у «Критиці діалектичного розуму», т. І): описуючи людину як проект і свободу, Сартр — він був тоді під впливом марксизму та діалектичного методу — віднаходить своє найавтентичніше натхнення: людина — це істота значуща, це трансценденція і вибір. Існує чудова й переконлива неперервність між «Буттям і Небуттям» та «Критикою діалектичного розуму» — хіба я не проект, що надає значущості усякій ситуації?

ЛЮДИНА, СВОЇМ ПРОЕКТОМ, РОБИТЬ БУТТЯ ЗНАЧУЩИМ

«... Людина визначає себе своїм проектом. Ця матеріальна істота постійно виходить за межі накинутих їй умов; вона розкриває і детермінує свою ситуацію, долаючи її, щоб об’єктивувати себе, працею, діяльністю /81/ або подвигами. Проект не слід змішувати з волею, яка є сутністю абстрактною, хоча за певних обставин він іноді і вбирається у волюнтаристську одіж Цей безпосередній зв’язок, поза даними і конституйованими елементами, з Чужим, тобто з Іншим, ніж я, це постійне творення себе через працю і через діяльну практику і становить нашу власну структуру: не будучи бажанням чи волею, вона не є також ані потребою, ані пристрастю, але наші потреби, як і наші пристрасті, як і найабстрактніша з наших думок, беруть участь у цій структурі, вони завжди перебувають поза самими собою, в напрямку до... Саме це ми називаємо екзистенцією і розуміємо під цим не якусь стабільну субстанцію, що спочиває в собі, а постійну неврівноваженість, відірваність від себе усього тіла. Оскільки цей порив до об’єктивації набирає різних форм у різних індивідів, оскільки він викидає нас на поле можливостей, з яких ми реалізуємо лише деякі, виключаючи інші, то ми називаємо його також вибором або свободою».

Жан-Поль САРТР. «Питання про метод» у «Критиці діалектичного розуму» (Jean-Paul SARTRE. «Question de mé thode», in «Critique de la raison dialectique», t. I, NRF-Gallimard, 1960, p.95)

3. Сімона де Бовуар (1908 — 1986 pp.)

Сімона де Бовуар народилася в Парижі 1908 р. і в 1929 р. здобула звання викладача філософії в ліцеї. Вона була не тільки свідком та учасницею екзистенціалістського руху, мемуаристом якого вона стала, опублікувавши книжки «Спогади добре вихованої дівчини» (1958 p.), «Сила зрілості» (1960 p.), «Сила речей» (1963 p.), «Всі підсумки підбито» (1972 р.) та «Церемонія прощань» (1981 p.), а й написала кілька романів: «Гостя» (1943 p.), «Усі люди смертні» (1946 p.), «Мандарини» (1954 р.) та ін., в яких вона описує метафізичний стан людини, розкриває надії та розчарування тогочасних інтелектуалів. І, нарешті, вона виявила себе обдарованим есеїстом («Пірр і Цинеас», 1944 p., «За неоднозначну мораль», 1947 p.), що змальовує екзистенціалістську етику, перманентну перемогу свободи і волі в боротьбі за виживання вільного проекту, проти всякого духу серйозності, всякого заперечення свободи на /82/ користь цінностей або цілей, що їх вважають за абсолютні. Мораль існує для того, хто хоче в самому осередді людської ухильності та двозначності побудувати й утвердити себе. У своїй праці «За неоднозначну мораль» Сімона де Бовуар описує нігіліста, авантюриста, естета і, відштовхуючись від цих моральних типів, повертається до екзистенціалістської етики.

«Екзистенціалізм не пропонує ніякої втечі. Якраз навпаки, його мораль випробовується посеред правди життя і в цьому випробуванні утверджує себе як єдина можлива поведінка, що може принести добро людям. Приєднуючись до бунту Декарта проти злого духа, до гордості мислячого очерету перед лицем усесвіту, який розчавлює його, [екзистенціалістська мораль] заявляє, що попри свої межі, долаючи їх, кожна людина має реалізувати свою екзистенцію як абсолют. [...] Існує дуже давня приказка, в якій мовиться: «Роби те, що ти повинен робити, а станеться те, що може статися». Це те саме, як сказати іншими словами, що результат не є зовнішнім щодо доброго наміру, який реалізується, ставлячи його собі за мету. Якби сталося так, що кожна людина робила б те, що вона повинна робити, то в кожному з нас екзистенція знайшла б своє спасіння і не було б ніякої потреби в раї, де всі ми начебто знайдемо замирення в смерті» ¹.

Що ж до демістифікації жіночого стану (див. вище, с.26), яку авторка здійснила в книжці «Друга стать» (1949 p.), цій біблії фемінізму, то вона глибоко позначилася на цілій ґенерації жінок (маємо на увазі ґенерацію 70-х років), що добре усвідомлювали, як багато вони завдячують тематиці де Бовуар, котра дивиться на жінку як на ідею, взяту в історичному контексті, а не тільки як на природну сутність і застиглу реальність. Кейт Міллет, авторка «Чоловічої політики», успадкувала свій фемінізм від «Другої статі».

В наступному тексті, взятому з «Другої статі», Сімона де Бовуар показує нам, що чоловік, приречений на екзистенціальну тривогу, прагне, проте, відпочинку: а тому жінка означає для нього втілену мрію, посередництво, що дає розраду, спокій у неспокої, міф, яким він заклинає свої тривоги.

¹ S. de BEAUVOIR «Pour une morale de l’ambiguï té», NRF-Gallimard, pp. 222 — 223. /83/

ЖІНКА — ВТІЛЕНИЙ МІФ І МРІЯ

«[...] Чоловік здійснює по-справжньому моральний вчинок, коли відмовляється бути, щоб узяти на себе повну відповідальність за свою екзистенцію; після цього навернення він зрікається також будь-якого володіння, бо володіння — це спосіб пошуків буття; та оскільки навернення, через яке він досягає правдивої мудрості, ніколи не відбувається повністю і треба знову й знову його здійснювати, воно вимагає постійної напруги. І то настільки, що, неспроможний реалізувати себе в самотині, чоловік у своїх взаєминах із до себе подібними безперервно перебуває в небезпеці; його життя є важкою справою, успіх якої ніколи не може бути ґарантованим. Але він не любить труднощів, він боїться небезпек. Він суперечливо прагне життя й відпочинку, екзистенції і буття; він добре знає, що «неспокій духу» — це викуп за його розвиток, що велика відстань до мети — це викуп за його присутність у собі; але він мріє про спокій посеред неспокою і про непрозору наповненість, яка оселиться тимчасом у його свідомості. Втіленням цієї його мрії і є жінка; вона є жаданою посередницею між природою, яка чужа чоловікові, і створінням, яке майже їй ідентичне. Вона не протиставляє йому ані ворожу мовчанку природи, ані сувору вимогливість взаємного визнання; завдяки справді дивовижному привілею вона є свідомістю і водночас тілесністю, якою можна володіти. Завдяки їй чоловік має засіб уникати невблаганної діалектики пана й раба, що має своїм джерелом обопільність свобод».

Сімона де БОВУАР. «Друга стать» (Simone de Beauvoir. «Le Deuxiè me Sexe», «Les faits et les mythes», t. I, NRF-Gallimard, 1949, pp. 232 sq.).

5. Ясперс (1883 — 1969 pp.)