Заболоцький В. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. - Донецьк. 2001.

Про негативне ставлення багатьох людей до політики взагалі і до мож­ливості власної участі в політичному процесі свідчать результати числен­них соціологічних досліджень громадської думки. Але, як уже відзна­чалось, небажання конкретної людини мати справу з політикою зовсім не означає, що політика полишить її «у спокої», або що від її «несприйняття» вона зникне. Політичне життя — така ж реальність, як життя економічне, побутове, соціальне, культурне тощо. Популярне у 80-х роках гасло «деполітизації» зовсім не означає «смерть політики». Воно лише констатує той факт, що нерозумна політика здатна спричинити справжнє лихо суспільству і людству в цілому, означає протест проти спроби застосування політичних норм та імперативів у тих сферах життя людини (громадянське суспільство, приватне життя), де мають діяти зовсім інші засадничі норми. «Морально виправдана влада обмежена рамками своєї компетенції в здійсненні своїх цілей» — зазначає англійський філософ політики А. Уайтхед. Одна з основних вад офіційної політики як минулих, так і останніх років, якраз і полягає в порушенні політичною владою меж власної компетенції, у виході за її кордони.

Компетентна політична діяльність, заснована не на «сьогоденних» почуттях, партійних пристрастях та персональних амбіціях, а на знанні законів і правил політики як науки і соціального мистецтва, це насам­перед характеристика політично освіченого, компетентного політика. В залежності від рівня цієї компетентності, міри зацікавленості в політич­ному житті, власної причетності до політичної діяльності, вольових, інте­лектуальних, психічних якостей, людина здатна виконувати різноманітні політичні ролі, виступати як свідомий політичний громадянин, політич­ний активіст, функціонер, політичний діяч, ідеолог, організатор, як політичний лідер, професійний політик.

У наведених прикладах йдеться про «політичну людину» — діяча, який професійно займається політикою. Втім, вони звичайно ж, не охоплюють всі інші різновиди громадян, які складають основний загал учасників політичного життя. Соціальний портрет «людини політики» напрочуд барвистий. Адже суб'єкт політики — це і звичайний обиватель, який оці­нює політичні явища, виходячи виключно із власного «здорового глузду». Це і постійний учасник стихійних політичних дискусій на київському Майдані Незалежності або на площі у Львові, Одесі, Житомирі, Донецьку... Політична людина — це активіст у малій групі, член проводу або політради політичної партії чи громадсько-політичного руху. Це і про­фесійний політик, парламентарій, партійний функціонер, який підпо­рядковує політиці власне життя, вбачає в ній сенс свого існування.

Сутність політичної людини визначається цілою низкою характерис­тик: рівнем розвитку політичної свідомості, мірою компетентної обізна­ності з політикою; особливостями політичного ставлення до тих процесів і явищ, які визначають сутність цієї сфери суспільного життя; мірою власної політичної участі в ньому; характером власної політичної пове­дінки, способом прояву себе як громадянина, особисто причетного до політичного життя.

Чим зумовлений той чи інший тип політичної людини, характер політичної ролі, яку вона виконує? Серед багатьох чинників цієї зумов­леності насамперед визначається соціальний статус людини, її належність до певного суспільного класу, верстви, страти, професійної групи.

Привілейовані в соціальному відношенні групи, власники засобів виробництва, господарчі керівники, інтелектуальна еліта — професійні юристи, економісти, журналісти — безумовно, мають більше потенційних можливостей «рекрутуватися» до «великої політики» і політики взагалі, ніж представники інших соціальних верств. Цей чинник найвиразніше прояв­ляється в суспільствах із значною соціально-майновою диференціацією. Але його «елітарна» визначеність дається взнаки і в політичному житті демократично влаштованих країн, досить проаналізувати склад парла­ментів Франції, Німеччини, сенату США, державної бюрократії взагалі.

Політичний статус особи також багато в чому визначається її місцем в управлінні виробництвом, в системі розподілу, обміну, в структурі керування духовним життям. Представники суспільно-професійних груп, що обслуговують ідеологічну або політико-адміністративну надбудову, справляють відносно більший вплив на політичне життя, ніж інші. Серед чинників, які впливають на політичний статус особи, також слід визначити її належність до найвпливовіших партій, які безпосередньо змагаються за владу.

Ставлення до політики, обрання певної політичної ролі, міра актив­ності, особливості політичної поведінки визначається і іншими причи­нами. Таким є, зокрема, демографічний фактор, що зумовлює особливості ставлення до уряду, політики літніх людей, пенсіонерів, молоді, характер їхньої політичної поведінки. Чимале значення в цьому аспекті мають політичні ціннісні уявлення, які відображають певну особисту життєву позицію людини, її власний досвід контактів з політикою.

Яскравим представником типу політичної людини, своєрідним фено­меном бурхливого політичного життя є політичний лідер, представник політичного авангарду, провідник. Феномен лідера отримав досить детальну розробку в політологічній літературі. Згідно з усталеним уяв­ленням, лідер — це насамперед політичний діяч найвищого рангу, глава держави, керівник партії, громадсько-політичної організації. За останній час це поняття вживається більш широко. До числа політичних лідерів зараз зараховуються і політики, які не обій­мають офіційних керівних посад, але є впливовими дійовими фігурами політичного процесу, хоч на якому б рівні — загальнодержавному, регіональному або локальному він не відбувався. Вже звідси зрозуміло, що запропонувати узагальнену характеристику політичного лідера — не така вже проста справа.

Уявлення про нього, скажімо, професійних «апаратників» істотно відрізняється від того, яким воно є в середовищі творчої інтелігенції. Лідер профспілкового руху має володіти якостями, що не користуються попитом серед авторитетів банківської справи, комерційної діяльності. Керівник політичної партії і лідер руху «екологістів» мають персоніфі­кувати той досить специфічний загал людей, «конституентів» (адептів, прихильників, послідовників, «симпатиків»), котрі визнають за цими осо­бами керуюче начало.

Політичний лідер за своїми здібностями, підготовкою, знанням життя має вписатися в один з трьох узагальнено представлених різновидів політичного діяча. Політик — представник всього народу, «батько нації», виразник загальної суспільної волі, державного інтересу. В такому разі він певним чином дистанціюється від місцевих, приватних, «партикулярних» інтересів. Політик, який, репрезентує прагнення певної соціальної верстви, частини населення (аграрії, військово-промисловий комплекс, науково-технічна інтелігенція та ін.). І нарешті, політик, який декларує власну ангажованість «своїм» виборцям (міста або району), виступає як делегат «місцевих» інтересів. Відповідно до того чи іншого виду політичного діяча лідер визначає пріоритети своєї діяльності, формує власний імідж, що проявляється і у таких деталях, як одяг, манера поведінки, спосіб спілкування, розмова і таке інше.

Звичайно, подібна класифікація має умовний характер, дещо нагадує веберівське визначення «ідеального типу». В реальному політичному житті позиція справжнього політика має біти гнучкою, «пластичною», він повинен досягати мети з врахуванням конкретного соціального контексту своєї діяльності, специфіки аудиторії, з якою має справу. Узагальнюючи характерні риси політичного лідера, як такого, слід насамперед підкрес­лити, що за своєю суттю це має бути людина політики демократичного кшталту.

За своєю суттю лідер, формальний чи неформальний, це авторитетна, визнана в своєму політичному середовищі особа, яка завдяки непере­січним індивідуальним якостям здатна найефективніше репрезентувати інтереси, потреби та сподівання людей, що стоять за нього, вести їх за собою. До числа безумовних вимог, котрим має відповідати політичний лідер будь-якого рівня, належать знання справи, компетентність, високий професіоналізм і широка політична ерудиція. Справжнього лідера відріз­няє добре розвинуте відчуття завдань політичного сьогодення, усвідом­лення вимог часу.

Велике значення в діяльності «провідника» політики мають його психо­логічні дані: вміння працювати з людьми, обирати помічників, взагалі бути організатором та комунікабельним. Психологічний фактор — наявність сильної волі, здорове честолюбство, вміння «тримати удар», не розгуб­люватися у випадку невдачі і не впадати в ейфорію при перемозі для політика-лідера може набувати вирішального значення. На думку М. Ве­бера, вирішальними для політика в основному є три якості: пристрасність (самовіддане служіння справі), відповідальність і «окомір» — виважений розрахунок, тверезе сприйняття реальності, вміння «витримувати дистан­цію» по відношенню до подій і людей. Наявність зазначених якостей зумовлює у кінцевому підсумку «силу» політичної особистості.

Неабияке значення для утвердження політичної особи в якості лідера мають її імідж, зовнішність, стиль поведінки. Загальновизнано, що цей імідж багато в чому залежить від ораторських здібностей політика, майстерності. Цьому поняттю, до речі, явно не пощастило.

Потребує уточнення і захисту сплюндрований у сучасній політичній лексиці такий термін-поняття, як «популізм». Звинувачення у популізмі, з неодмінним доданням епітету «дешевий», перетворилося в політичній лексиці на банальне кліше, стандартну образу опонента. Але при цьому ж навмисно або через незнання ігнорується зміст та історична генеза цього поняття.

Хто такі популяри? Цим словом в епоху Римської республіки нази­вались народні трибуни, (наприклад, брати Гракхи), які виступали проти нобілітету, аристократії, вимагали обмеження надмірної влади грошового багатства, скасування лихварства, поновлення селянського землегоспо-дарства. Сучасний політик зобов'язаний бути «популярним» саме в цьому вихідному, демократичному сенсі даного поняття.

Інша справа — коли зазначені поняття піддаються надмірній «експлуа­тації», внаслідок чого чималою мірою й виникає феномен «демагогії». Остання виступає як абсолютизація «влади слів» у їх відриві від реалій життя (необгрунтовані обіцянки, невиважені заклики), а «популізм» — як вимагання будь-що заручитися підтримкою «низів». У такому разі популізм межує з поняттям охлократії, спричиняє антагонізм між наро­дом і представниками формальної влади, а також між «справжнім народом» і чужинцями, маргіналами, імігрантами та ін. Такий політичний популізм як вираз безпосереднього, прямого народовладдя — та крайня форма демократії, викликає рішуче заперечення.

Імідж політика-лідера виконує для звичайної політичної людини приваб­ливу функцію політичного символу-іміджу. В масовій свідомості постійно присутня певна імагинативна модель політичного лідера, своєрідний ідеальний образ найкращого політика, який соціальні та національні групи наділяють цілком визначеними характеристиками та властивостями. Існує до двох десятків основних інтелектуальних, психологічних та соматичних якостей претендента на роль політичного діяча.

Але в політиці взагалі, і в політичній психології зокрема, немає абсо­лютних моделей і стандартів та ідеалів. Ставлення до політичного лідера, визнання політика саме за таку особу визначається багатьма чинниками: соціальним інтересом, ціннісною орієнтацією, психологічною установкою. Показове в цьому розумінні зауваження відомого американського політич­ного діяча Артура Шлезінгера, колишнього помічника Президента США Джона Кеннеді, про те, шо не подобалося в Президенті його політичним опонентам із стану ультра. їхню активну неприязнь викликало буквально все: «його зовнішність, його релігія, його багатство, його розум, його університет, частина країни, з якої він вийшов, його дружина, його брати, його радники, його підтримка нефів, його рішучість позбавити «холодну війну» емоційного накалу, його відмова скинути бомбу».

Іншим прикладом своєрідного психологічного «вибіркового» став­лення до політиків, які прагнуть бути лідерами, є «феномен Жиринов­ского», факт того, яких форм можуть набувати політичні пристрасті, коли на політичній арені, з одного боку, зустрічається претендент на роль харизматичного вождя, а з іншого — невибаглива «масова людина».

Яскраву характеристику харизматичного політичного діяча запропо­нував Макс Вебер. На його думку, такий діяч, прагнучи задовольнити бажання стати лідером, ватажком, шукає соціальної підтримки насам­перед у суспільних групах з «низькою раціональністю мислення». «Він апелює не до логіки, а до почуттів людей, незадоволених своїм життям, вміло грає на струнах їхнього опозиційного ставлення до «офіційної політики» влади. Відповідно побудовані політичні обіцянки, гасла та заклики, «адекватне» поводження, стиль розмови з боку такого «хариз-матика» відповідають меті за будь-яку ціну домогтися довіри маси, отри­мати її безумовну підтримку. В практичному здійсненні своїх цілей такий лідер спирається на власну політичну партію, систему плебісцитарної демократії. Неодмінною особливістю політичної практики такого ґатунку є поява відповідного типу ділка від політики — партійного «боса». «Бос не має твердих політичних «принципів», він зовсім непринциповий і ціка­виться лише одним: що забезпечить йому голоси. Боса зовсім не хвилює, що в якості «професіонала», професійного політика до нього в суспільстві ставляться з презирством» (М. Вебер).

В історії політичного руху завжди помітно визначалися ті діячі, які висту­пали виразниками національного руху «скривдженого народу». Уособ­люючи в своїй діяльності національно-визвольні прагнення і бажання очолити рух за національне відродження, лідери — носії такої харизми ста­вали національними героями; хоч би як не складалася їхня особиста доля. Втім, особливе місце в цьому пантеоні посідають діячі, які сповідували антилюдську фашистську ідеологію, вважали себе особами, що перебували «по той бік добра і зла».

Питання про особистість політика, втім, не вичерпується такими зазна­ченими характеристиками, як «політичний лідер», «харизматична особа». Політична наука оперує і багатьма іншими визначеннями політичної особи: вождь, ватажок, абсолютний монарх або пожиттєвий диктатор, деспот, тиран (фюрер, дуче, каудільйо), голова. Особливу рубрику утво­рюють поняття, які вказують на характер зв'язків політичної персони з певними соціальними верствами, встановлюють глибинні чинники, що зумовлюють її політичні погляди, інтереси, уподобання.

«Плутократ», «теократ», «технократ», «кратократ», «демократ», «авто­крат», «ідеократ», «геронтократ», «інфократ», «меритократ», «охлократ» — ці та чимало інших аналогічних понять визначають ту широку панораму політичних персонажів, які уособлюють таку сферу суспільного життя, як політика.

Значення цих понять втім не вичерпується їх адресністю щодо безпосе­редніх виконавців політичної волі суспільства. Вони водночас вказують і на носіїв цієї волі, суспільних суб'єктів політики — «демос», «маса», соціальна верства, клас, група, «охлос» (натовп), «плебс» (простолюд, міська біднота), «плутос (багатії)», партія. «Короля робить почет», «полі­тика — його оточення». Хоча «велика політика» і її фігури виготов­ляються, як свідчить досвід, «нагорі», в коридорах влади, її корені сягають у товщу народного життя. Твердження про те, що «народ — творець історії», в тому числі політичної, не є просто метафорою. Трибуни і диктатори, цезарі і генеральні секретарі, президенти і профспілкові керівники — будь-які «авторитарні», «харизматичні» або «демократичні» політичні діячі здатні виконувати свої політичні функції, лише спираючись на народ, як правило, у його електоральній функції, або «використовуючи» його, маніпулюючи його волею, як це типово для практики диктатури, тоталітаризму, жорсткого авторитарного режиму.

Американський політолог Б. Оарис з цього приводу зауважив: «ми надто схильні вважати, що влада належить тим індивідам, які нею володіють. Навіть коли ми виразно розуміємо, що це помилково, ми знов ізнов поділяємо такий спосіб думок і внаслідок цього робимо хибні висновки».

Існує багато концепцій, які з'ясовують реальну і позірну силу впливу народу на політику: «роль народних мас та особистості в історії», «герої та натовп», «плебісцитарна демократія», «партиципація», «масове суспіль­ство» тощо. Більшість із них позначена зневажливою оцінкою реальної ролі народу у визначенні політичного курсу, вибору політичних пріорите­тів та політиків-виконавців. Так, згідно з X. Ортегою-і-Гассетом, автором політичного бестселеру «Повстання мас», впливовим опонентом марксо-вої формули про визначальну роль народних мас в історичному процесі, саме «маса» є змістовим визначенням поняття «натовп». Відзначаючи факт величезного збільшення численності тієї соціальної маси, яка оточує окремого індивіда, посилення її тиску і впливу на державні інститути, соціальні механізми і культуру, іспанський філософ вважав, що ця обста­вина являє серйозну небезпеку для суспільного життя. Адже, на мого думку, «маса — це посередність». Це ті, хто пливе за течією і позбавлені орієнтирів. Масова людина нездатна усвідомити свою індивідуальність, вона «не виділяється», прагне конформізму.

Визначальна риса «масової людини», а це може бути хто завгодно — аристократ, ремісник, чиновник, фабрикант — самозадоволеність, позбав-леність будь-якого почуття гідності⁴⁶. X. Ортега-і-Гассет рішуче засуджує дрібнобуржуазний конформізм, політичну несамостійність, справедливо вбачаючи в них витоки тоталітаризму, що прямує до виправдання фашизму, він сповідує концепцію «ліберальної демократії» — «вищої із нині відомих форм суспільного життя», концепцію, яка ставить понад усе свободу індивіда, виходить з положення про необхідність забезпечення «рухомої єдності» маси та елітарної меншини, побудови суспільства на принципі «вітараціоналізму», «духовності» європейця.

Новітні концепції демократії виходять з визнання волі народу як вищого суверенного державотворення. В цілому їх автори вважають, що саме політичні режими, які в більшості розвинутих країн утворені саме на фун­даменті ліберально-демократичних засад, переконливіше доводять свою стабільність, здатність до розвитку і вдосконалення. Разом з цим протягом 70-90-х років XX ст. відомі західні політологи і суспільствознавці, такі, як Дж. Роулз, Д. Белл, К. Гоулд, П. Козловськи, Е. Тоффлер, пропонують нові ідеї, які, не змінюючи системну сутність цієї моделі політичного устрою і політичної участі (партиципації) населення, мають на меті вдосконалити її, наново сформулювати теорію демократії. Так, американський політолог Карел Гоулд в книзі «Переосмислюючи демократію. Свобода і соціальне співробітництво в політиці, економіці і суспільстві» пропонує доповнити традиційну для класичної теорії ліберальної демократії тезу про «свободу» особи як вищий політичний принцип уточненим і поглибленим розумін­ням людини як «соціальної істоти», новим поглядом на рівність, можли­вості розв'язати новітні «парадокси демократії».

Проблема «людина і політика», питання про участь особи як суб'єкта політики (типи суб'єктів політики, ієрархія суб'єктів, визначення первин­них та вторинних, безпосередніх та опосередкованих суб'єктів політичної дії, індивідуальних і колективних та ін.) включає в себе низку питань.

І передусім — такий їх розділ, який стосується політичної соціалізації особи, форм і методів її залучення до політичного життя, засобів і змістов­них установок формування сучасної політичної культури. «Політична

^{___________________}