Людський вимір політики

Наскільки реальна така модель? Чи можливе взагалі ставлення держави до громадян як до рівноправних партнерів? Чи здатна пересічна людина сприймати «чиюсь» політику як вираз власних інтересів і потреб? Чи дозволяють їй рівень політичної освіченості, досвід бути «рівноправним» учасником політичних процесів?

Відповідь на ці та аналогічні питання пропонують як теоретичні узагальнення досвіду політичного життя, так і сама реальна політична практика. Саме на перетині цих двох векторів осмислення політики виробляється нове її розуміння, «людський вимір».

Існує багато визначень політики. Як уже зазначалося, у своєму первіс­ному значенні політика (politika — грец.) означала мистецтво управління державою-полісом. З часом уявлення про зміст і сенс політики значно поглибилися і розширилися. В європейській, насамперед французькій та англосаксонській політології політика визначалася як наука про характер і функції держави, її урядові структури, за допомогою яких держава здійснює свою владу. В численних визначеннях політики підкреслюється її суттєва функція — владний примус, що межує з насильством і часто-густо переходить у насильство.

На думку Т. Гоббса, держава «не зв'язана громадянськими законами», політична влада вище законів, адже «люди і зброя», а не «мова і обіцянки» надають законам силу і вплив. Автор «Левіафана» наділяє державу абсо­лютною владою над людиною, вбачає обов'язок громадян у тому, щоб добровільно підкорятися державі.

Жан-Жак Руссо мав усі підстави зауважити, що таке розуміння ролі держави прирівнює її до в'язниці, головним тюремником якої є суве­ренний правитель. Образ «Держави-Левіафана» в історії політичних вчень стає типовим для визначення тоталітарних, антигуманних режимів.

Поняття держави як органу насильства знайшло широке відображення і в марксистській літературі. «Політична влада у власному розумінні слова — це організоване насильство одного класу для придушення іншого», — декларується в «Маніфесті Комуністичної партії». Ця харак­теристика в класичному марксизмі стосувалася класово-антагоністичного суспільного устрою. В комуністичній формації, на думку її теоретиків, держава повинна була залишити історичну сцену, поступившись місцем системі самоврядування. Втім, у практиці сталінщини Марксові ідеї були спаплюжені, положення про соціалістичну державу як «диктатуру пролетаріату» широко використовувалося для виправдання незаконних репресій, масового терору, антидемократичних порушень прав людини.

Ця практика проілюструвала негативні наслідки держави гоббсів-ського типу, в якій політика виступала по відношенню до людини як функція тиску знеособленої бездушної машини. Ототожнення політики з державою, абсолютизація насильства як головного засобу впливу на гро­мадянина накладає відбиток і на людей, що здійснюють політику. Вони також перетворюються на «функцію» насильства, стають її знаряддям. Держава є та людська спільнота, яка претендує на «монополію легітим­ного фізичного насильства».

Висловлюючи це судження в праці «Політика як покликання і професія», Макс Вебер пропонує умовивід: будь-яка особа, що присвячує себе політиці, прагне влади і відповідно — насильства. «Держава, рівно як і політичні союзи, що історично їй передували, є відносини насильства людей надлюдьми, що спираються на легітимне насильство як на засіб»⁴⁴.

«Спалах» гуманістичних настроїв, актуалізація проблеми «людського виміру» політики, ренесанс «людиноцентристської» парадигми світогляду і світоставлення внесли істотні корективи в тлумачення політики, її функцій,

_____________