Дар короля Казимира. Бохенська легенда

Дар короля Казимира

Цінував король Казимир Великий шахту в Бохні, ой як цінував! Саме завдяки їй збагатилася скарбниця на Вавелі, та так, що можна було б задуматися про будівництво нових міст, доріг та оборонних фортець. Не дарма торговці сіллю називали її білим золотом. За одну велику брилу солі можна було купити … кілька сіл!

Король знав, як важка й небезпечна робота на шахті, і робив все що міг, щоб полегшити працю гірників. Цікавився він новими методами видобутку солі та забезпеченням безпеки працюючих під землею людей. І, звичайно, платив шахтарям гідну платню. Незважаючи на все це, постійно доходили до нього чутки про аварії, які відбулися в шахті. То хтось падав з лісів та ламав ноги, то когось завалювало породою. Але найнебезпечнішими ворогами людей, що працюють під землею, були дві стихії – вода і вогонь. Від повені та пожежі не було порятунку. Не дивно, що кожен шахтар, перш ніж відправитися під землю, гаряче молився у Святій Барбарі, щоб повернутися живим, а повернувшись, щиро дякував їй за допомогу і турботу. Але не тільки у Св. Барбари завжди були зайняті руки. За гірським братством спостерігали всі польські святі, чиї фігурки були розміщені в невеликих підземних каплицях, розкиданих по всій шахті. Перед кожним горів маленький світильник, від якого можна було запалити шахтарську лампу, якщо вона, не дай Бог, згасла.

Хто ніколи не перебував у шахті без світла, не знає, що таке темрява …
Переконався в цьому якось молодий шахтар, хлопець на ім’я Вавжік.
Товариші любили його, тому що він був спокійним та дуже працьовитим. Після того, як помер його батько, він один утримував свою родину. Одного разу стара Войчехова попросила його віднести сніданок її чоловікові.
– Так поспішав з ранку, що забув сумку з їжею, – скаржилася вона.
– Нічого, не хвилюйтеся, я знайду його, – втішив її хлопчина.
Однак сталося так, що штейгер призначив Войчеха на дуже далеке вироблення.
– Це буде важко, – зітхнув Вавжік, – проте слово дав, треба стримати. Ноги у мене молоді, здорові, дійду як-небудь …

Спочатку вправо до кінця коридору, потім вліво … – повторював собі хлопець, щоб не забути. І вже йому здавалося, що вдалині він чує голоси шахтарів, коли спіткнувся він про виступаючий камінь і впав навзнаки. Впав так невдало, що його світильник погас. В одну секунду він опинився в непроглядній пітьмі.
Не було іншого виходу, як потихеньку рухатися, виставивши руки вперед … Вже давно забув, де повинен був повернути, хотів навіть повернутися назад, але заблукав.
– Хоч би когось зустріти, – молився про себе Вавжік.

Ходив він так, ходив і вже почав втрачати сили, як раптом почув чиїсь голоси. Ще кілька кроків і Вавжік опинився в печері, освітленій смолоскипами на довгих жердинах.
– Що ти тут робиш? – Запитав його гірник, одягнений у товстий суконний плащ з насунутим на обличчя капюшоном.

– Злочинець! – Здогадався Вавжік. Він часто чув, що ув’язнені працюють в шахтах на підривних роботах, підриваючи газ, що скупчується в підземних виробках. Це була важка і вкрай небезпечна робота.
– Краще йди звідси, зараз буде вибух, – порадив йому той чоловік.
– Я не знаю, куди йти, – Вавжік був близький до сліз, – У мене згасла лампа, і я … заблукав.
– Схоже, мені доведеться тебе проводити, – зітхнув незнайомець. І вони пішли коридором удвох, тримаючи яскраво палаючу лампу.
– Мене звати Станько, – представився укладений. – Ще один день і я стану вільною людиною.
– Як це – вільним? – Не зрозумів хлопчина.
– Хіба ти не чув, що на підривних роботах працюють ув’язнені? – Запитав його супутник. – Якщо комусь вдається вижити в шахті рік, його звільняють. Не всім це вдається …
– А чому … – хотів запитати Вавжік, але не встиг, бо пролунав вибух і на голову їм почали сипатися уламки кам’яної породи. «Це кінець», – подумав хлопчик та втратив свідомість.

… Коли він розплющив очі, він побачив обличчя рідних що схилилися до нього.
– Живий, слава Богу, живий, – плакала мама.
Він ошелешено дивився на братів і сестер. Події останніх годин пронеслися перед ним, як вихор.
– А Станько? Що з ним? – Запитав Вавжік.
– Станько закрив тебе своїм тілом, – сказав з’явившийся раптом звідкись штейгер. – Він серйозно поранений, але він сильний хлопець, може і виживе … Колись то в бійці він випадково вбив людину. Сьогодні закінчується термін його покарання.
– Якби я там був … – почав Вавжік.
– То вже б був мертвим. Напевне, Милість Божа тебе врятувала.

– Король, король їде! – Пролунали вдалині голоси.
Дійсно, приїхав король Казимир, щоб поговорити з керуючим шахтою і дізнатися, як працюють гірники і чи не потребують в чому. Коли йому розповіли про те, що трапилося, той глибоко замислився.

– Раз Господь так вирішив, повинен той нещасний отримати найкращий догляд, – твердо сказав король. – А раз таке періодично трапляється, і допомога лікаря потрібна не тільки йому одному, то побудуємо тут будинок для поранених в аваріях на шахті і хворих гірників. Утримуватися він буде на гроші з шахти, щоб ніколи в ньому не було ні в чому потреби.

Так в Бохні з’явилася перша в Польщі лікарня для шахтарів. Жителі містечка благословляли доброту короля Казимира і поставили на ринковій площі його статую.