Негативні наслідки індустріалізації СРСР

Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У часи індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсуваня індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

30. Курс на «розгортання будівництва соціалізму»

В результаті жовтневою перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Росії до влили прийшла ліворадикальна партія РСДРП(б). її першими кроками стола націоналізація банків та синдикатів, яка, на думку нової влади, мала об'єднати їх у єдину систему і статті формою функціонування капіталу під загальним контролем трудящих. Такс завдання ставилося на за термінами перехідний період, на протязі якою передбачалося збереження то використання товарно-грошових відносин.

Однак конкретно-історичні умови 1917-1918 років, які показали не лояльність буржуазії до нової влади, революційний запал більшовиків, що опирався на нетерпимість до старих порядків робітників, зумовили негайне впровадження комуністичних принципів, які розробили класики марксизму, тому влада швидкими темпами приступила до централізації господарського життя. Економічну політику перших місяців радянської влади її лідер В. Ленін визначив як " червоногвардійську атаку на капітал", основними методами якої стали свавілля влади та насилля.

Основними заходами влади цього періоду стали:

- організація робітничого контролю;

- націоналізація банків, землі та промисловості;

- організація централізованої системи управління економікою;

- введення монополії зовнішньої торгівлі.

Однак реальна націоналізація набула характеру масової, стихійної і свавільної конфіскації. Найпоширенішою стала практика конфіскації за рішенням фабзавкому з наступним її затвердженням державними органами. Це майже відразу негативно позначилося на роботі промислового комплексу, оскільки порушилися всі господарські зв'язки. Вже до кінця 1917 року виробництво чавуну і сталі скоротилося на 24%, видобуток вугілля в Донбасі - у 2 рази.

Це спричинило другу, ще більш поспішну і свавільну хвилю націоналізації. У розпорядження держави переходили вже цілі галузі виробництва, насамперед ті, в яких позиції великого фінансового капіталу були найбільш міцні. В травні 1918 року націоналізували цукрову промисловість, у червні - нафтову, металургійну і машинобудівну. У власність держави до 1 липня перейшло 513 великих промислових підприємств.

Націоналізація землі, затверджена Декретом про землю, заклала основи нових аграрних відносин. Була скасована приватна власність на землю, яку передали у розпорядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів. Також була визнана рівноправність всіх форм землекористування: подвірна, хутірська, громадська, артільна. Водночас була встановлена державна монополія на хліб. Для її реалізації були створені спеціальні органи: продовольчі загони і комітети бідноти з наданням надзвичайних повноважень для вилучення надлишків хліба за твердими цінами. Оскільки вже навесні 1918 року шалена інфляція знищила гроші, то хліб почали фактично вилучали безплатно. Ці міри, які супроводжувалися насиллям над селянами, сприяли збільшенню щоденного вивозу продовольства. Наприклад, якщо з України у березні вивезли 140 вагонів з хлібом, то у червні - 400.

З початком громадянської війни та іноземної інтервенції літом 1918 року радянська влада зосередила в своїх руках всі наявні ресурси і господарські зв'язки. Почали вживатися надзвичайні заходи політики " воєнного комунізму". її складовими були:

- введення продовольчої диктатури з повним контролем за рухом хліба та цінами;

- націоналізація абсолютно всіх підприємств;

- повна централізація розподілу сировини та готової продукції;

- заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

- мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

- введення продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

Стрижнем політики " воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мала здавати державі " лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку її розміри визначалися реальними потребами сім'ї, але згодом головним критерієм стала потреба держави в хлібі. В країні розпочалася продовольча диктатура.

Жахливий стан економіки та населення, до якого привели війна та політика воєнного комунізму примусив владу шукати інші шляхи розвитку. У березні 1921 року продрозкладку замінили продовольчим податком, що поклало початок переходу до нової економічної політики. Почала формуватися нова модель соціалістичного будівництва - державний капіталізм. її складовою стала адміністративно-ринкова система господарювання з такими домінантними рисами:

- державна монополія у зовнішній торгівлі;

- державна власність на велику і значну частину середньої промисловості;

- державна власність торгівлі, транспорту;

- господарський розрахунок у промисловості, що діяв у обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), які перебували у власності держави;

- нееквівалентний обмін із селом на основі продподатку;

- гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі. Центральною ланкою нової політики став продовольчий податок, який

встановлювався до сівби і мав суворо диференційований характер - для бідних селян його знижували. Надлишки продукції дозволяли реалізовувати в рамках прямого обміну на промислові товари. Проте в реальному житті обмін практично переріс у торгівлю, що зумовило необхідність визнання товарно-грошових відносин і торгівлі як форми їх реалізації.

Неп привів до значного пожвавлення економічного розвитку. Почала відроджуватися кооперація, особливо сільськогосподарська, яка зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції. В Україні, наприклад, вона контролювала до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. У 1924 році кооперативні організації забезпечували до 96% потреб промисловості в сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили найм і оренду землі.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Залишаючи у своїх руках землю і провідні галузі економіки, держава перейшла до орендної форми господарських відносин. В оренду різним кооперативам, артілям, приватним особам здавали в основному дрібні й середні підприємства. В Україні в 1921 році в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Орендна плата збільшила матеріально-фінансові ресурси держави.